Динамо Шахтарю програє і програватиме. І ось чому…
15 липня Динамо в матчі за Суперкубок України вкотре поступилося донецькому Шахтарю. Найстрашніше те, що серед мільйонів вболівальників Динамо – нинішніх і колишніх - ніхто особливо й не сподівався на перемогу, а чергова поразка прийшла, як поїзд за розкладом. Тому й не дивно, що “українське класичне” відбулось без жодної сенсації, інтриги чи спортивного запалу. Чому ж колишній футбольний гранд, Динамо, вже котрий рік поспіль не в силах нав’язати боротьбу Шахтареві? Як казав колишній тренер киян Олег Блохін, “будемо розбиратись”!
Запеклі вболівальники киян ще досі живуть ілюзіями, згадками про “те” Динамо, Динамо Лобановського, яке не мало гідних супротивників в Україні, Динамо, якого боялись найсильніші клуби Європи. Будьмо відверті, від тої команди залишились лише «конспекти Лобановського» та люди з “динамівським серцем”. І саме це грає злий жарт зі столичним клубом. Виходить така ситуація: Динамо не може нав’язати боротьбу Шахтарю, але й не збирається міняти свою політику та стратегію, які є застарілими і не дають здобувати перемоги в принципі.
Тож як так сталось, що за 15 років столичний клуб довів себе до стану безхребетної амеби? Укрінформ наводить 5 причин “динамівської катастрофи”.
Причина №1. Керівництво, що керує в своє задоволення
Варто дивитись правді у вічі — і Динамо, і Шахтар — сімейний бізнес власників. Без грошей Рината Ахметова та братів Суркісів обидва клуби в тому вигляді, в якому ми до них звикли, просто б не існували. Чому так песимістично? Пани Коломойський і Курченко це підтвердили знищенням Дніпра і Металіста відповідно. Тобто якщо клуб має відносно великі фінансові можливості, то ще не факт, що він досягне успіху. Чому ж клуб Ахметова гідно виступає в єврокубках, а Динамо не завжди може перемогти умовну Зорю, не кажучи вже про Шахтар?
Спосіб керування Ігорем Суркісом київським Динамо є фактично “радянським” за своєю природою. Кадрова політика така: усі посади, від головного тренера до директора дитячої школи, мають займати люди з “динамівським серцем”. Хто таке сказав пану Суркісу — невідомо, але вже двадцятий рік така схема працює. Так, були випадки, коли тренерами призначили іноземців, проте «умовних», як на той час, Юрія Сьоміна та Валерія Газаєва, але через жорстокі динамівські реалії їх швидко звільнили.
А глибша “кадрова політика” взагалі ні в які рамки не лізе. Хто ж призначає колишніх гравців в структури, які життєво необхідні клубу, лише “за старі заслуги”? Наприклад, в селекційну службу беруть колишніх динамівців одразу після завершення кар’єри футболіста, без жодного досвіду і освіти. Як такий співробітник може оцінювати перспективних футболістів, не попрацювавши хоча б тренером? За якими критеріями? Мабуть, “на око”! Звідси й така трансферна політика — гроші на вітер, в сенсі на нових Майклів та Гільєрмів. А про результати годі й казати.
У Шахтаря ситуація кардинально інша. Навіть невдалий трансфер Василя Кобіна, порівняно з Динамо, не виглядав таким вже провальним, адже він більше п’яти років просидів на лавці запасних, будучи “дублером” Даріо Срни. Загалом, останнім часом невдалих трансферів в Шахтарі просто не було. Як не було і призначень в селекційну службу колишніх гравців клубу.
Остаточним підтвердженням є кількість проданих в клуби-гранди гравців Шахтарем і Динамо. У Шахтаря — Дуглас Коста, Вілліан, Фернандіньо, Луїс Адріано, на яких клуб заробив більше ста мільйонів євро. Натомість “успіхи” Динамо — продали непотрібного клубові, або Сергієві Реброву, Лукаша Теодорчика за 5 мільйонів, який на ринку коштував би 20. Погодьтесь, це яскраво демонструє картину.
Причина №2. Хто сказав, що тренер має бути лише з “динамівським серцем”?
Ще на початку 2000-х років в Шахтарі також була велика “текучка” головних тренерів — Валерій Яремченко, Невіо Скала, Бернд Шустер, - не пропрацювали й двох років. Але потім прийшов Мірча Луческу. В нього були й програні фінали кубків, срібні медалі чемпіонату, невдалі виступи на міжнародній арені. Але була основна ідея — побудувати “концептуальний” клуб.
“Луческівський” клуб мав виховувати молодих гравців, згодом продаючи їх за великі кошти. Для досягнення результатів — залучення технічних латиноамериканських гравців, бразильців чи аргентинців, які ставатимуть основними елементами машини, побудованої головним тренером. І, як показує досвід, система Луческу працює вже чотирнадцятий рік.
В Динамо тренери не тримаються більше трьох років. Ігор Суркіс вимагає миттєвий результат, а останнім часом ще й не бачить сенсу витрачати на це великі кошти. І, можливо, десь підсвідомо розуміє, що його мрії не судилося збутись. Але все ще намагається її втілити. Остання спроба — призначення Сергія Реброва і курс на іспанський стиль, давала непоганий результат — два поспіль чемпіонства, два поспіль Кубка України і плей-офф Ліги Чемпіонів. Остаточно причини звільнення Реброва невідомі, але існує ймовірність, що він пішов саме через відмову Суркіса купляти іноземців для підсилення команди.
І справа навіть не в зарплатах тренерів. Точної інформації про це немає, але навряд чи зарплата Фонсеки на порядок вища зарплати динамівців, чи Реброва, чи Хацкевича. Але результат, як кажуть, - на табло.
Тому призначення Олександра Хацкевича можна розглядати по-різному, але аж ніяк не з оптимізмом. Це і чергова людина “з динамівським серцем”, це перспективний молодий тренер, лояльний президентові спеціаліст. Але Хацкевич точно не може перебудувати Динамо в перспективний, унікальний європейський клуб з власною системою менеджменту і виховання молоді, а тим паче — на самодостатній проект. Чому не може? Бо, мабуть на думку Суркіса, функція тренера — лише тренувати. Тому якщо поставити на місце Олександра Хацкевича умовного Карло Анчелотті — результат кращим не стане.
Але на щастя для вболівальників, спеціалістів з «динамівським серцем», які досі не тренували Динамо і можуть стояти в черзі після Хацкевича — лишилось не так і багато. Хоча нещодавно з’явилась новина, що Артем Мілевський хоче піти на тренерські курси...
Причина №3. Шахтар — український, а Динамо — лише київське
Після суботнього матчу можна ще раз констатувати, Шахтар — найсильніший клуб України. Це лідерство тримається вже з десяток років, після виграшу Кубку УЄФА та чвертьфіналу Ліги Чемпіонів. Але справа не лише в успіхах. Шахтар, мабуть, єдиний клуб України, який працює з уболівальниками не лише в рідному Донецьку, а й по решті великих міст. А з 2014 року — виключно по іншим куточкам країни. В чому проявляється ця робота? Наприклад, коли матчі проходили у Львові — організовувались різні акції підтримки, вболівальникам роздавали атрибутику, безкоштовне насіння та напої тощо. Таким чином донетчани отримали чималу групу підтримки. Як наслідок — ледь не повний стадіон на матчах Ліги Чемпіонів, який підтримує саме Шахтар.
Згодом, коли клуб перебрався в Харків, був відкритий музей, філіал дитячої футбольної школи. Знову акції і знову повний стадіон, що вболіває за Шахтар. Така ж сама ситуація була і під час кількох матчів в Одесі. Тобто зараз за Шахтар вболівають різна кількість людей по всій країні.
В Динамо ситуація ледь не протилежна — за вболівальників “піклуються” лише в Києві, якщо це можна назвати “піклуванням”. Важко згадати, коли клуб останній раз організовував якісь заходи, акції на стадіонах. Таким чином, кількість вболівальників неодмінно падатиме.
А тепер інтерпретуймо ситуацію з політикою клуба на останні результати. Травневий фінал Кубку України, програний киянами, відбувся в Харкові, де більшість вболівала за Шахтар. Суперкубок розігрувався в Одесі, де також більшість — за донетчан. Тобто клуб зі Східної України зараз став фактично “народним”, а колишнє “всеукраїнське” Динамо розраховує лише на київську публіку, якої на матчах збирається від сили 10 тисяч. Для кого ж тоді грати і перед ким відповідали на результат? Залишається лише для братів Суркісів...
Причина №4. Невміння “тримати марку” за межами поля
Вболівальники Динамо часто “зляться” на Шахтар за роздування скандалів перед матчами. З останніх — це тролінг щодо перенесення “дербі” на будній день через весілля племінниці президента клубу, запуск чутки про придбання Шахтарем Євгена Хачеріді (щоправда, може це була і не чутка, одному Ахметову відомо), обурення через призначення “прокиївських” суддів. Звісно, методи не зовсім спортивні. Але результат вони дають.
А ще й канали ахметівського холдингу “Україна” - Футбол 1 і 2 дозволяють собі образливі висловлювання стосовно гравців та працівників Динамо. Наприклад, навесні 2016 року, після конфлікту Тараса Степаненка і Андрія Ярмоленка, експерт каналу Футбол-1 Сергій Морозов назвав капітана киян “футбольним бидлом”. Яким чином відреагували динамівці? Думаєте, подали в суд, почали цькування цього експерта? Якби ж там! Єдиний наслідок — відмова давати коментарі та інтерв’ю цьому виданню. Гідна реакція для київського клубу, погодьтесь.
В комплексі ці ігри на публіку нібито створюють негативне враження про Шахтар, але також сильно впливають на гравців Динамо. Прочитавши про себе чергову порцію “подяк”, мабуть, в них відпадає повне бажання битись за перемогу.
Причина №5. В професійний футбол грають гроші
Всі прорахунки “біло-синіх” так чи інакше знаходять своє відображення на футбольному полі. Те, що ми побачили в Одесі — цілком закономірно. А для вирахування відсотку, наскільки зараз Шахтар сильніший за Динамо можемо використати вартості гравців, що безпосередньо роблять результат.
За даними порталу transfermarkt.de вартість стартового складу донетчан склала 61 мільйон фунтів стерлінгів. Динамівці, в свою чергу, коштують менше — 49 мільйонів. А якщо забрати Андрія Ярмоленка, то вийде лише 33 мільйона. Тобто, майже в два рази менше за Шахтар.
Подивимось глибше: в Динамо грали 3 гравці, яких купили за солідні суми — Віторіну Антунеш, Домагой Віда та Дьемерсі Мбокані. До речі, п’ятимільйонний Антунеш і став головним винуватцем усіх голів, що пропустили кияни. Шахтар, в свою чергу, купив Тайсона і Бернарда, які стали одними з творців перемоги в Суперкубку. Хіба це не ще одне підтвердження провальної політики Динамо?
Для ілюстрації усієї картини можна привести як приклад нідерландський Аякс, який цього року грав у фіналі Ліги Європи. Ледь не півстоліття там функціонує система виховання власних гравців на продаж. Але при цьому клубу вдавалось перемагати в Лізі Чемпіонів та здобувати медалі Ліги Європи. Щорічно клуб продає по кілька гравців в топ-команди Європи, на цьому заробляють і його власники, і самі гравці. А вболівальники шаленіють від гри, яку демонструють 17-річні хлопці. Аякс треба розглядати як еталон для українських клубів в умовах фінансової кризи. Але чому досвід амстердамців ще навіть не спробували втілювати — залишається загадкою.
Комплексні проблеми Динамо не дозволяють робити оптимістичних прогнозів. Виходом з кризової ситуації може бути лише одна — передати оперативне керівництво клубом людині, яка ставитиметься до нього не як до своєї іграшки, а як до серйозного бізнес-проекту, першочергова мета якого — приносити гроші. Простіше кажучи, треба “звільнитись” і найняти президента — кваліфікованого топ-менеджера. Якщо знайдеться така людина — то буде і результат.
Існує золоте правило — “якщо любиш, то відпусти”. Ігор Суркіс любить “Динамо”, але щоб клуб перестав ганьбитись, його таки треба відпустити...
Микола Романюк, Київ
