Вони ростили хліб духовний без остюків

У знаменитого норвезького мандрівника і вченого-дослідника Тура Хейєрдала є такі слова: "Дві важливі події переживає кожна людина. Не з нашої волі нас кидає в життя, і йдемо ми з нього назавжди незалежно від того чи бажаємо жити вічно. І скільки існує людей на Землі, стільки ж існує і способів витрачати час, який відведений кожному для життя".

Пригадалися ці слова, коли я отримав книгу, на першій сторінці обкладинки якої – прізвища двох людей, яких уже, на превеликий сум, немає на білому світі, але які, на моє переконання, повнокровно витратили відведений кожному з них час у земному житті. Йдеться про книгу Володимира Костенка «Анатолій Пашкевич», що вийшла нещодавно у видавництві «Фенікс».

Анатолій Пашкевич – яскрава постать нашої культури і духовності, відомий український композитор, творець незабутніх пісень «Степом, степом…», «Мамина вишня», «Тече Дніпро», «Хата моя, біла хата» і багатьох інших. Він був диригентом знаменитих хорів у Житомирі, Черкасах, Луцьку та Чернігові. Саме в Черкасах у листопаді 1966 року вперше прозвучала пісня «Степом, степом…» на слова Миколи Негоди, що стала величним і вічним пам΄ятником всім українським матерям, які втратили на війні своїх синів. Цю пісню Черкаський народний хор під керівництвом Анатолія Пашкевича виконував понад дві тисячі разів у різних куточках світу. Артисти співали українською мовою, але люди різних національностей  слухали цей шедевр стоячи, вражені його емоційною глибиною.

Анатолій Пашкевич писав, крім музики, ще й вірші, новели та оповідання (вони вийшли у 1994 році окремою книгою «Мамина вишня» у київському видавництві «Веселка»). Найулюбленішим його поетом був Василь Симоненко. Саме на його слова була створена прониклива пісня «Синові…» Частина тексту пісні склав широко відомий Симоненків вірш «Лебеді материнства». Так сталося, що Анатолій Пашкевич помер 8 січня 2005 року, якраз на день народження Василя Симоненка, котрий, за словами дружини композитора Тетяни Пашкевич для її чоловіка «був за рідного брата». Вони й поховані поруч на одному кладовищі в Черкасах…

Глибоко врізаються у свідомість і в пам΄ять зі сторінок книги слова А.Пашкевича про свою Батьківщину: «Україна – це наші мами, батьки. Україна – це наші могили. Україна – це наші радощі, біди, наша пам΄ять. Україна – це весь великий світ!» Врізаються і його слова про себе: «Вважаю себе хліборобом, який вирощує хліб, хліб духовний. Стараюся, щоб він був без остюків».

А ще приведемо слова Заслуженого працівника культури України Людмили Засенко (дівоче прізвище Кикоть), яка співала у Черкаському народному хорі з 1967 по 1969 рік: «Дійсно наш незабутній Анатолій Максимович Пашкевич був і залишається у народнопісенній стихії таким авторитетом, як Ньютон у фізиці чи Менделєєв у хімії. А журналіст Володимир Іванович Костенко створив про цього знаменитого композитора-самоучка яскраву, глибоку й масштабну документальну книгу. І навіть смерть журналіста не зупинила цю складну роботу, бо її завершили і донесли читачам дружина Володимира – Анна Костенко і його колега – радіожурналістка Нелля Даниленко. Спасибі їм за це!»

    *   *   *

Журналіста Володимира Костенка і композитора Анатолія Пашкевича багато років пов΄язувала в Чернігові щира й вірна дружба. Перед смертю Анатолій Пашкевич передав саме цьому журналістові весь свій особистий архів. Після тривалої роботи в прес-агентстві Чорнобильської АЕС Володимир Костенко, працюючи уже на Українському радіо, почав наполегливо трудитися над майбутньою документальною книгою під лаконічною назвою «Анатолій Пашкевич». Але саме в той період склалася надзвичайно драматична ситуація: Володимир Костенко тяжко захворів і 23 лютого 2013 року помер. Перед смертю він заповів своїй дружині Анні Костенко і радіожурналістці Неллі Даниленко завершити його книгу про А.М.Пашкевича і випустити її у світ. І ось нарешті це видання, дуже вдало доповнене документальними знімками про творче життя народного артиста, художнього керівника і диригента створених ним незабутніх хорів, – у руках читача.

Додам до цього своє слово про автора цієї чудової книги. Склалося так, що з Володимиром Костенком я працював кілька років у вже згаданому вище прес-агентстві Чорнобильської АЕС. Він був майже завжди спокійний і зосереджений, але теж готовий до складних несподіванок у журналістській праці... До нашого знайомства і спільної роботи  Володимир багато років працював на Полтавському обласному радіо, пізніше готував і вів передачі в Західному Сибіру: розповідав своїм слухачам, зокрема, і про цікаву роботу в найвіддаленіших куточках величезної Тюменської області добувачів нафти, серед яких було багато наших земляків-українців...

Ще в студентські роки Володя здійснив кілька довготривалих лижних походів білими просторами Крайньої Півночі, сплавлявся на байдарках і плотах гірськими річками Карелії, Кавказу й Алтаю...

У кожного журналіста — своя глибина оранки на журналістському полі. А від цього залежать і його зусилля: чим глибше в землі лемеші, тим важче тягти плуга. Зате ж і врожай кращий...

Працюючи в прес-агентстві ЧАЕС, ми разом з ним першими серед журналістів піднялися 15 серпня 1995 року на дах «саркофага» і в надзвичайно складних умовах провели фотозйомку і зробили диктофонні записи на так званій «Білій плямі» , де спеціалісти Чорнобильського будівельно-монтажно підприємства проводили герметизацію покрівлі об΄єкта «Укриття». Робоча зміна у високих радіаційних полях тривала від 5 до 20 хвилин. Це значно менше, ніж вихід космонавтів за межі корабля у відкритий Космос…

Пізніше, 19 травня 1998 року, ми з Володимиром Костенком у супроводі розвідників-дозиметристів теж першими й останніми серед журналістів піднялися на верхівку вентиляційної труби колишнього четвертого енергоблока Чорнобильської АЕС (висота від землі-150 метрів). Саме тоді фахівці Київського акціонерного товариства «Укренергомонтаж» у надзвичайно складних умовах виконували унікальні роботи для зміцнення стійкості вентиляційної труби над «саркофагом».  Наша розповідь про все побачене і пережите тоді на вершині атомного Евересту облетіла півсвіту.

На верхівку вентиляційної  труби ми з Володимиром піднялися товаришами, а, спустившись вниз на землю, стали друзями.

На засніжену вершину Кіліманджаро, найвищої гори в далекій Африці, Володимир Костенко піднявся 31 січня 2010 року в складі альпіністської групи, а на Говерлу – найвищу гору України – здійснив одиночне сходження у листопаді 2011 року. І зробив звідти свій останній репортаж для Українського радіо…

Тоді Володимир вже відчував, що вершина Говерли – це його остання четверта висота. Але журналіст помилився, бо випало йому підкорити ще й п΄яту висоту. Нею стала для нього книга «Анатолій Пашкевич», в яку він вклав усі свої останні сили.

З Володимиром Костенком, у якого був рак спинного мозку, я підтримував телефонний зв'язок майже до останнього дня його життя. Відчуваючи, що сили вже залишають мого дуже близького друга і наступного разу він вже не зможе взяти телефонну трубку, я запитав його: "Володю! Ти жалкуєш тепер, що поїхав тоді з Чернігова працювати на Чорнобильську АЕС? Тільки говори чесно..." І почув у відповідь: "Ні, Миколо, не жалкую, бо тоді я вибрав мою чорнобильську долю сам. Добровільно. І що б тепер не трапилося зі мною — жалкувати не буду. Для мене той підйом разом з тобою на верхівку труби "саркофага" був набагато цікавішим і вагомішим у моєму житті, ніж мій гірський маршрут по Гімалаях або сходження на вершину Кіліманджаро в Африці. Для мене вся моя журналістська робота в Чорнобильській зоні хоч і була дуже складною, але світлою для людей, бо ми інформували їх чесно. На той "саркофаг” і на трубу над ним ми з тобою серед усіх журналістів світу піднялися першими, а стежка на Кіліманджаро була протоптана до мене багатьма людьми вже давно. Яка там першість... І тепер, Миколо, моє останнє прохання... До тебе особисто... Світ за вікном — вже не для мене, бо тепер я не можу дійти від ліжка навіть до підвіконня. Сили мене залишили... А ти, якщо будеш ще ходити по землі, то дивися на неї і моїми очима. Вони ж за кольором у нас однакові — зеленкуваті... А я прокладатиму нові маршрути в Космосі по зоряних картах. І буду пасти на небі білих корів, як у дитинстві. Це я називаю так білі літні хмари. Жартома... Прощай, друже… До зустрічі в нових світах…"

Микола Хрієнко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства