Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Захищатися чи наступати? Чи підписати петицію про захист української мови в Україні?

Захищатися чи наступати? Чи підписати петицію про захист української мови в Україні?

Блоги
Укрінформ
Замах на засадничі права української громадянки

27 березня в програмі ТСН каналу “1+1” оприлюднено сюжет, коментар до якого починався так: “У Дніпрі побили вдову кіборга. За українську мову…”

Андрій Вікторович Широков загинув 18 грудня 2016 року на Світлодарській дузі у бою з проросійськими терористами. Кров його впала у рідну землю — він народився у Калинівці Бахмутського району на Донеччині. 12 квітня цього року Андрій Широков зустрічав би свою сорок сьому весну. Не судилося: 25 грудня 2016 року його відспівали у храмі Різдва Богородиці Дніпровської єпархії УПЦ КП. У церкві на панахиді його найменший син Ілля запитав: “Де тато?!” Мама, Ганна Счасна, відповіла: “Тато на небі. Тепер у небесному війську буде воювати”. Поруч із нею стояли п’ятеро її земних ангелів: 10-річна Маргарита, 8-річна Анжеліка, 4-річний Ілля та восьмирічні Микола й Олексій (всиновлені діти Андрія і Ганни).

Як живеться цій родині сьогодні? По-різному. Бо ще надто жива рана й біль утрати. Але й не безнадійно: волонтери і друзі, побратими Андрія Широкова не залишають вдову з п’ятьма дітьми, допомагають, як можуть.

І Ганна, як може, висловлює їм свою вдячність. А друзів у Андрія чимало: воював у складі батальйону Правого Сектора з 2014 року. Весь час на лінії вогню: Донецький аеропорт—Піски—Бутівка. Підписав контракт і став снайпером 1-го батальйону 54-ї бригади ЗСУ. Двічі був поранений, але одужавши, знову повертався до побратимів, з якими ділив навпіл правду і долю. І смерть також — разом із Широковим у бою загинуло ще 7 героїв.

Указом Президента України № 580/2016 від 29 грудня 2016 року “за особисту мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вір­ність військовій присязі” нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

… “Червоне — то любов, а чорне — то журба”… Ганна разом із дітьми вирішила виготовити обереги оборонцям, друзям Андрія. Може, саме так хотіли відзначити день народження батька і чоловіка. Сплести в одно чорні й червоні стрічки, аби нагадували священні кольори. Пішли в магазин по стрічки. Почувши, що до неї звертаються українською, продавчиня відмовилася обслуговувати Ганну, наказала їй “выйти вон”, а коли Ганна Григорівна запитала, “в чому річ, чи не в тому, що я звертаюся до вас українською?” - брутально, за коси витягла її з магазину, вирвала з вуха сережку у формі тризуба, лаялась. Викликаний наряд поліції не склав протоколу, не допитав призвідницю скандалу, а потерпілій “довів до відома”, що спілкуватиметься з нею російською, бо “так удобнее”.

Українським поліцейським здалося, що це брутальна сварка двох жінок і не варто її розслідувати.

Мені так не здається, як і сотням людей, кого цей випадок обурив, і вони активно обговорюють його в соціальних мережах.

Отже. Для мене особисто — це замах на засадничі права української громадянки, який виникає не “з нічого”, а з послідовної “патріотичної русифікації”, з послідовного порушення Основного Закону в Україні і його 10-ї статті про державну мову. З ганебної дії закону “Ка-Ка” в Україні. Зі зливання східних областей в “единую страну”, де українській мові вже нема місця. Продавчиня в цій історії нагадує мені лише бактерію, яка втрапила у  сприятливе для неї середовище. Мільйонне місто Дніпро, чиї очільники послідовно ігнорують свій чиновницький обов’язок розвивати й толерувати державну мову, має прокинутися, — так, як прокидаються люди в інших країнах, коли кривдять найслабших. Вчинено кривду вдові й сиротам — невже Дніпро промовчить? Невже промовчать українці козацького краю, мореного голодоморами і репресіями за радянщини? Невже не захистять дружину Ганну Счасну і дітей загиблого героя Андрія Широкова, мовчки й байдуже спостерігаючи безкарність і вседозволеність, які наростають у нашому суспільстві? І що ще має трапитися, аби влада зрозуміла, що суспільство це хворе? Я не знаю, чи розглядають там, на горі, “мовні прецеденти”, серед яких — смерть Ігоря Білозіра у Львові, суди за право обслуговуватися українською, позови до міністрів за неволодіння і небажання спілкуватися державною мовою, побиті й убиті українці на Донбасі за рідну мову, постійний терор проти українофонів, який став буденністю в Одесі, Харкові, Миколаєві (“говорите по-человечески”), безкінечні вагання Конституційного Суду щодо драконівського закону “Ка-Ка”, написаного в Кремлі… і ще безлічі прикладів того, що вони, керівники держави, не мають державної мовної політики, і їм навіть вигідно час від часу подразнювати суспільство мовною темою, відволікаючи увагу від інших кричущих проблем.

Подія в Дніпрі сталася 26 березня, в телевізорі народ почув про неї 27-го. Минуло вже кілька днів, але жодної заяви — ні в Дніпрі, ні в Києві. Невже знову спишуть на “радикалів” та “націоналістів”? Здається, що й саме слово “українець” влада сприймає як синонім двох попередніх. То чого чекаємо, браття-українці? Доки нам почнуть виривати наші язики, що не втомлюються повторювати, що живемо в унітарній державі, що автохтони, що нас 78 відсотків, що хочемо миру і спокою, що не лише в громадських місцях — школах, лікарнях, магазинах, а й у державних установах (і не державних також) можна наткнутися на людину, ладну тебе бити за те, що ти, українка, живеш в Україні і українське для тебе природне, як повітря? Чи, може, скоро почнемо вибачатися за те, що українці?!

Випадок із вдовою загиблого героя (до речі, його позивний “Сім’янин”) мав би вивести на вулиці мовний марш мільйонів. Бо тепер, у час російського нападу на Україну, втратити державну мову значить більше, ніж анексована територія. Це війна проти самої природи, землі, людської самоідентифікації. Це рабство душі. Але… Як написав мені один із фейсбучних друзів Володимир Ворона: “Про що ми говоримо, говоримо, говоримо?.. На сайті ВР висить петиція про захист української мови в Україні, яка за тридцять днів до закінчення терміну не набрала і 10 тисяч голосів проти 25 тисяч необхідних! Кожен, хто читає це та вболіває за рідну мову, хай зробить лише від нього залежне — підпише петицію. Це забере у вас, панове, максимум чверть години часу. А то все слова, слова…”

Дякую всім, хто підтримав Ганну Григорівну Счасну і її дітей. Гляньте на це фото: вони ще всі разом. З ними їхня мама... Андрій Широков ще не загинув за Україну, за українську мову, якою говорив до своєї дружини, дочок і синів. І він таки живий, якщо ми — українці.

Любов Голота, українська письменниця

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-