Високе небо Донбасу. Щоби війна не прийшла у мій дім
Війна почалася для мене, як і для більшості, з повістки 21 березня 2014 року. Хто отримував – знає: «…з собою мати ложку, кружку…». І, звичайно, з усвідомлення того, що війна прийшла до мене. Звичайно, сподівання – може, війни не буде! – були. Але це швидше надія, а не логічний аналіз. На перший раз ми трохи посиділи у воєнкоматі – і по тому. Другий раз повістку принесли 1 квітня, але я розумів, що про жодні жарти не йдеться.
Враження від квітня 2014 року, який ми провели у Черкаському, дуже цікаві. Врахуйте, що строкову я не служив, а воєнна кафедра за спеціальністю «замполіт» дає дуже невелику підготовку до армії (про війну я мовчу). Якщо оцінювати образно, то перед собою я побачив велетенський радянський механізм, абсолютно заіржавілий, який, у тому числі за нашою допомогою, потроху намагався запустити свої шестерні. Що було добре – бойової підготовки вистачало. Що погано – побутові умови були часто нестерпні. Варто зрозуміти – армія була абсолютно не готова до розгортання, постійно вилазили якісь «косяки», про які просто не встигали подумати. Все це лагодили, але щоби зрозуміти причини двох «бунтів» у 93 бригаді у квітні 2014 р. варто уявити собі армійський намет (вночі мінусова температура) – і перебої з дровами, вода в умивальниках, яка замерзає вночі, спочатку – неможливість помитися, їжа – її треба скуштувати. Але все, хоч і дуже потроху, змінювалося.
Не здуріти допомагало вміння бачити смшне. Квітень 2014 р., Черкаське. Комбат ("Ведмідь") вишикував нас усіх і пояснює солдатам, як їм розрулювати різні соціальні проблеми.
- Для этого у меня есть специальные люди. Замполит 4 роты, ко мне!
Я швиденько до нього.
- Вот смотрите, умный человек, в очках! Ты, наверно, учитель?
- Майже, товариш полковник. Доцент.
Тут "Ведмідь" трохи офігіває, але швидко оговтується і починає влаштовувати справжнє шоу:
- Бля, да люди деньги платят, чтобы таких людей послушать, а тут у вас прямо целый доцент! Далі довга тирада, що для доцента їхні проблеми - не проблема, і все буде добре. Але видно, що доцента замполітом він не зовсім очікував. Відпускає мене:
- Замполит 5 роты, ко мне! (Біля нього матеріалізується Кирило Недря) Ну ты хоть не доцент?
- Так точно, тащ полковник, доцент!
Треба було бачити вираз обличчя комбата!
Дуже важливо, що мені повезло з командиром роти. Я прийшов заступником з виховної роботи 4 роти 2 батальйону 93 бригади. Піхота! Мій командир – тоді капітан, Олексій Верхозін (позивний «Верхній»). Те, що буду розповідати, видно було вже в квітні, плюс багатенько додали солдати-строковики, які прослужили з ним рік і пішли з нами воювати. Вони, наприклад, дуже позитивно згадували, що «Верхній», коли ловив їх на серйозних проступках (наприклад, заснув на посту), давав чортів по повній. Один з варіантів покарання – «качати мед», тобто вичищати туалети. А позитивна реакція зрозуміла – бо від деяких офіцерів можна було відкупитися. І той же «Верхній» драв за них горло перед вищими офіцерами. Ну, його неповагу до дурнів я міг сам бачити вже на батальйонних навчання, коли він послав за абсолютно конкретною адресою підполковника, який ліз не в свою справу. Нас на навчаннях «Верхній» так само ганяв «у хвіст і в гриву». Для розуміння – на свій страх і ризик ротний відпустив людей на травневі свята додому. І тут наказ – вперед! Так хлопці поверталися, хто як міг. Жоден не підвів.
Пішли вперед ми 3 травня, а 4 вже були у селі Добропілля на Донеччині. Батальйон пройшов маршем з Межової, причому спочатку була команда йти по бойовому, із задраєними люками. Щоправда, після того як наша БМП-2 трохи протаранила добряче дерево (пару зубів вилетіло у навідника-оператора), то далі пішли по похідному. Тоді я вперше познайомився з хоробрим і відповідальним офіцером – підполковником Володимиром Мамадалієвим («Мамедом»), який загине в бою з російськими танками у липні 2014 року. Попри великі втрати і загибель командира, наша піхота стояла до останнього, кацапня не зуміла захопити цей опорник і змушена була відійти.
Перетин межі нашої і Донецької областей приніс одну велику несподіванку. Перше село ми промайнули краєм, а через друге йшли центральною вулицею. Наша БМП-2 йшла першою – і на нас чекав шок! Люди вибігали на вулицю, махали нам руками, жінки плакали і хрестили нас. Коли ми зупинилися за селом, Юра Омельяненко (навідник-оператор від Бога, він душевно заливав сала ворогу за шкіру) замислено крутячи цигарку, зауважив: «Слухай, старлей, я таке тільки у фільмах про визволителів бачив!»
У тому ж селі Добропілля сепарів ми не зустріли. Я у таборі батальйону був недовго, проте зробив те, що запланував собі ще в Черкаському. Налагодили взаємодію з місцевою владою, провів пару уроків у школі і, найголовніше, вдалося організувати футбольні змагання збірної батальйону з місцевою командою. Після того, як ми влетіли 1:7, у селі ми стали абсолютно своїми!
Далі «замполітською» роботою я майже не займався. Командир блок-поста, 2 офіцер на блоці, командир взводного опорного пункту в Пісках – такі завдання стояли переді мною до поранення. Наш блок-пост став першим біля Красноармійська (зараз – Покровськ). За перші пару днів через мене пройшло людей сто – і я говорив, говорив, говорив… Тут ситуація була відмінною від села Добропілля. Відсотків 30 людей ставилися до нас вороже: «Для чого ви приїхали нас вбивати?» - питали вони. І кожному треба прочистити мізки. До мене приїздили навіть лідери місцевих сепарів. Тут було також все – і психологічний тиск, і пропозиції грошей. Зрозуміло, що з лідерами працювати не було можливості, а от до багатьох звичайних людей, яким промили мізки російською пропагандою, нам із хлопцями достукатися вдалося. Нам навіть ті, хто декларував прихильність до «ДНР», привозили їсти-пити.
На початку відверто за Україну виступало відсотків 30 людей, поступово їх ставало все більше. І тут я познайомився з надзвичайними людьми, з якими дружу і досі. Частина з них зараз в ЗСУ, частина продовжує допомагати армії. Тут треба сказати, що забезпечувала нас армія нормально – тушенка, згущенка, каші-макарони, морква-картопля і все таке. Але в реальності той час, коли ми стояли під Красноармійськом, ми їли переважно те, що привозили місцеві мешканці. Цигарки, вода, живі барани, домашні пироги – можна згадати багато про що. Моя вдячність цим донеччанам безмежна. Тут дуже чітко видно – як ти до людей, так і люди до тебе. Допоки ми були в цьому районі, я завжди мав достовірну інформацію про те, що де відбувається.
Загалом війна – штука виснажлива. Якось так виходило, що більше 4 годин на добу я не спав. Чи це, чи приклад мого ротного – дійшло до того, що я матом відіслав якогось полковника з Генштабу, який приїхав із перевіркою і спробував мені розповідати, як саме мають лежати консерви. На щастя, на блок надіслали кадрового офіцера – підполковника Тараса Комарницького. Тут, як із ротним, мені знову повезло. Невисокий, міцно збитий, Тарас Іванович пройшов весь шлях нормального офіцера. Там, де я діяв методом тика, він розумів, що саме треба робити. Хлопці його швидко полюбили і були готові за ним йти куди завгодно. На жаль, від нас його забрали до іншого батальйону, він хоробро і розумно командував, був поранений і нагороджений орденом Богдана Хмельницького.
Боюся, я не зможу передати атмосферу того часу. Ми тільки вчилися, ворог діяв переважно методом нападу диверсійних груп. Ночі і дні змішувалися в нескінченній напрузі, в батальйоні вже були «200»-ті. Але, щоби не бути тільки серйозним, розповім один епізод. Надійшла інформація, що цієї ночі цілком можлива атака. Ми підібралися, хто відпочивав – берців не знімав. Десь годині о 12 ночі спрацьовує сигналка метрів за 200 від наших позицій. Не замислюючись, туди працюють три «калаша» до спустошення магазина. І от серед лункої тиші чуємо:
- Хлопці, не стріляйте!
- ……(ці слова не можна наводити), хто там!?
- Хлопці, я додому їду…
- …., шуруй сюди!
До нас підходить дід з велосипедом, причому видно, що до зустрічі з нами він був п’яним. Штани, зрозуміло, мокрі. Він їхав велосипедом, перечепився через дріт «сигналки» і впав, що врятувало йому життя.
- Діду, якого чорта Ви сюди поперлися?
- Та ми із зятем сиділи, а він каже: «Давайте, батьку, навпростець, швидше доїдете!»
Я досі не знаю, чи це була випадковість, чи перевірка нашої пильності. Діда в будь-якому разі грали в темну, для нього цей день – другий день народження. І «родзиночка» наостанок. Ми його виводимо на дорогу, він, трохи отямившись:
- Хлопці, а чого ви стріляли, я ж показував, що здаюся?
- …, діду, як показували?
І тут дід лягає долілиць, а руки простягає уздовж землі. Нагадаю, на дворі глупа ніч, а до нього було метрів 200. Боюся, ми сміялися так, що чути нас було в Красноармійську, кілометра за три.
Цікавий момент – взаємодія з хлопцями, солдатами та сержантами. Спочатку – немов би всі однакові. Але коли ти разом із людьми 24 години на добу, все стає індивідуальним. Особливо гарна для розмов ніч. Над нами – безмежне степове небо, ти переходиш від поста до поста і ви говорите, говорите про все. Про війну – не дуже, найчастіше – про дім. І дуже цікавою є мотивація, мотивація справжніх чоловіків: «Я не хочу, щоби війна прийшла в мій дім. Я хочу, щоби мої рідні спали спокійно. Тому я тут».
Я хотів би сказати про кожного, але це неможливо в межах короткого тексту. За війну з моєї роти було лише 2 дезертирів, хоча можливостей вистачало – ми всі неофіційно їздили у відпустки, варто було просто не повернутися. Про кожного можна говорити багато, нехай це будуть такі «моментальні кадри». Дмитро Деменський – сержант, спокійний, врівноважений, здатний думати про весь взвод. Коли Іван «Гном» Начовний, командир опорника в Пісках, через який ішов зв’язок із аеропортом, залишав позицію, командував Дмитро. Ще один Дмитро з прізвищем Туз і позивним «Моряк» - перший обстріл під Розівкою і Дмитро: «Старлей, давай ми з кимось підемо, розвідаємо, де цей б…кий мінометник засів!»
Або парочка – Володя «Ірокез» Поздняков та Михайло «Ведмідь» Кізілов – механік-водій та навідник-оператор БМП-2. Ніч, Піски, кацапи, впевнені у власній безкарності, «газелькою» підвозять на зручну позицію міномет. Загалом у нас ще не було «нічників», але тут в гості приїхав «Правий Сектор». «Ірокез» та «Ведмідь», маючи нічні очі, залишили від міномета, газельки та обслуги лише мальовничі фрагменти. А коли за пару годин там проявилися ще кілька російських «відпускників», вони своє також отримали.
Надзвичайно колоритний – Юра «Старий» Омельяненко. Йому вже за 40, улюблена примовка: «Старий воїн – мудрий воїн!». Він, сержант, командував блок-постом. А про його сміливість, я би сказав, зухвалість – один епізод. Юра – один із тих, хто звільнив Піски. Щойно закріпилися тут, консерви є, а от хліба – немає, тил відстав. І «Старий», не довго думаючи, на джипі з червоно-чорним прапором їде в Донецьк по хліб. Або його напарник – механік-водій Слава «Славен» Даниленко. Вже згаданий штурм Пісків. «Славене, треба забрати поранених!». Слава, не кажучи ні слова, поїхав. А було чимало шансів не повернутися. Такий самий епізод іншого разу був з Сергієм Головком.
Інший екіпаж БМП – Леонід «Льончик» Тихий, та строковики – Сергій «Пилипос» Пилипенко та Олексій Остапчук. Хлопці, у яких зі сміливістю все гаразд. Ранок, дзвінок командира: «Олег, дві «бехи» залишаєш, машину Остапчука – до мене». Хлопці чітко знали – вони йдуть штурмувати Піски. Без жодних роздумів, взяли з собою «для компанії» зенітчика Дмитра Яценка, Женю «Онегіна» Соломоненка та ще одного Сергія Карпенка з позивним «Піночет» - і пішли. На щастя, вони повернулися всі. Вже згодом, у Пісках, «Льончик» отримає дві кулі в ногу, а «Пилипос» - серйозну контузію, підірвавшись на БМП.
Найменше я можу сказати про наш 3 взвод, а хлопці були групою швидкого реагування батальйону, штурмували Карлівку, Піски і бували в таких ситуаціях, про які краще не згадувати. У цей взвод на самому початку від мене забрали Олексія Лавірова – командиру був потрібен ще один надійний боєць, здатний пильнувати протягом всієї ночі. Тут воювали Юра Кучеренко (він буде поранений і повернеться на передову), Олексій Орел, Антон Котов, Володимир Заїка. Очевидно, що не можна малювати все виключно в рожевих барвах. Наприклад, боєць, який заслужив позивний «Стакан» - думаю, зрозуміло чому? Але спробуйте його морально засудити – при штурмі Пісків він з одного пострілу зняв сепарського снайпера, який засів у багатоповерхівці! Хлопці готові були його на руках носити.
З другим взводом доля тісно звела мене вже у Пісках, де довелося командувати взводним опорним пунктом. Одразу скажу, оскільки я не служив і не мав відповідної підготовки, то воювали ми «спільним розумом». Радилися, чим краще накрити кацапів, чи зупинити нічну атаку, чи викурити мобільний міномет. Я жодного разу на війні не сказав: «Наказую!» Завдяки хлопцям ми чудово протистояли ворогу, хоча тут було гаряче. Бували, звичайно, дні більш-менш тихі. Але зазвичай за добу – 1-2 обстріли і увечері-вночі – бій із застосування стрілецької зброї. Все це було не так і складно завдяки таким людям, як Олег «Костер» Костріченко – заступник командира взводу, справжній «замок». Взвод у нього працював, як годинник, за мною залишався лише контроль і полагодження нештатних ситуацій. Олег дуже любив своїх рідних. На жаль, з цієї війни він не повернеться. Світла йому пам’ять!
Слава Богу, повернувся, хоч і без ноги, інший класний боєць – Паша «Діскавері» Рудюк. Сержант, чудовий фахівець – хоч розтяжки ставити, хоч гармату-«30-ку» перезаряджати – з ним все легко. Людини такої світлої вдачі і велетенської, хоч і не дуже системної, ерудиції, пошукати. За позитивним світоглядом з ним можна порівняти хіба вже згадуваного Юру Кучеренка. До речі, війна стирала будь-яку різницю між мобілізованими, як Макс Шерстобітов чи строковиками – Романом Герилівим чи Максом Миркотаном.
Одного разу строковик (здається, це був Сашко Пачко), змінився з поста і грається телефоном. Раптом він береться за голову:
- Тащ старший лейтенант, якби мені хтось чотири місяці тому сказав, що я буду гратися телефоном, а поруч офіцер набиратиме воду, а сержант – підправляти окоп – я би його ідіотом обізвав!
- Ну Сань, на те і війна…
Насамкінець – про людину, чиє ліжко в Черкаському стояло від мого сантиметрах в 40. Сергій Колодій – спочатку «зампотех», згодом якийсь час – командир нашої, а з кінця липня 2014 – командир 5 роти, яка захищала ДАП. Та атака росіян була дуже потужною. Сергій вогнем зі своєї БМП відігнав ворожу піхоту, але нарвався на танк. З цього бою він не повернувся. Нам лишається тільки пам’ять. Я не витираю зі свого мобільного номери Сергія, «Костра», «Прокурора», «Гаріка», «Мамеда»… Коли якийсь бовдур починає патякати про «братскіє народи», мені досить погортати свій телефон.
Олег Репан, історик
FB
реклама