Нову команду МОЗу хочуть «знести»

Нову команду МОЗу хочуть «знести»

Блоги
1099
Ukrinform
Якщо ми всі зараз “не впишемось” за реформаторів - не буде ніякої реформи. А ті, хто активно “збиває” команду МОЗу, й далі розповідатимуть, як гаряче вони за нас вболівають

Імовірно сьогодні “знесуть” нову команду МОЗу. Або приймуть принципове рішення “зносити”, а реалізують трошки пізніше. Попередньо ще добряче поливши брудом.

Нещодавно мені зателефонував знайомий і бідкався, що за три роки в МОЗі так і не відбулось жодних змін, лише розмови. Розказав, що на практиці, і далі - вимагають за ліцензію, знаходячи у заповненні документів погрішності і затягуючи процес на невизначений термін. Мовляв, може нова команда і бажає змін, але бюрократична МОЗівська машина, працює, як і працювала. І чи то реформатори погано стараються, чи то “мафія безсмертна”. Я запропонував йому допомогти міністерству і “підставити” того, хто вимагає. Він відповів, що “не готовий у це вписуватись”. Його можна зрозуміти: після 25 років системи постСемашко і постійних обіцянок змін, у ці зміни важко віриться, а вписуватись у невідому “авантюру” страшнувато. Єдине, що я зміг йому сказати, це те, що якщо він цього не зробить, то є імовірність, що так воно і не зміниться ніколи.

Цілком імовірно, що сьогодні реформа закінчиться. Закінчиться, так і не розпочавшись. Та сама реформа, у яку я три роки тому попросив вписатись Павла Ковтонюка, а він відповів: “я не готовий у це вписуватись”. Цілком його розумію, бо тоді, у березні 2014, на перших зборах медичної групи РПР і справді все виглядало доволі дивно. Першим експертам, що потрапляли в середовище постмайданіських активістів, усе виглядало доволі сумбурним, емоційним і не цілком академічним. Катерина Булавінова не дасть збрехати, що так і було). Я пішов до Павла ще раз, і попросив “вписатись”, бо більше нікому. До слова, я тоді усім так говорив. Хтось вписувався, але більшість ні. Я не кажу що ті, що вписались - молодці, а ті, що не вписались - негідники. Негідники у цій історії поза душками, це третя, окрема категорія, що категорично не зацікавлена у реформах, бо негідники роками сидять на схемах, які у новій системі фінансування стануть неможливими. Не знаю, що спонукало Павла тоді змінити рішення, знаю лише, що якби він тоді не вписався, то висока імовірність, що сьогодні і не було б ніякого шансу на реформи (я про затверджену концепцію реформи фінансування). 

Не можу сказати, коли саме у цю історію вписався я сам. Можливо тоді, коли чергував у лікарні, і мене покликали до інкурабельної дитини. Інкурабельний, мовою лікарів, означає той, що не підлягає курації, тобто помираючий хворий. Дівчинці було 15 років, вона розуміла, що помирає. Внаслідок плевриту у неї різко падала сатурація (рівень насичення крові киснем). Я сказав, що переведу її в реанімацію. Дитина розплакалась і попросила не переводити її помирати туди, де не буде мами (очевидно, що вона мала на увазі реанімаційний зал, куди таки не пускають батьків, бо у реанімацію там, де я працював, батьків пускали завжди). У такі моменти ненавидиш і себе, і умови, в яких працюєш.

У цивілізованому світі люди відходять у кращий світ у спеціально облаштованих місцях - хоспісах, де людина має відповідний догляд і увагу рідних. Дитячі хоспіси, там, це особливо чутлива історія. У Львові дитячих хоспісів, на той момент не було, і я сумніваюсь, що з’явились. Але від того не легше, бо саме ти, як черговий лікар, зобов’язаний прийняти рішення про перевід, не даючи дитині померти по-людськи. Я знайшов старий оксигенатор, “на коліні” прилаштував подачу кисню, і дитина до ранку добула в палаті.

Їдучи додому, я ревів у машині. Ревів - від власної немочі. Я усвідомлював, що рано чи пізно, черговий чи лікуючий лікар все одно переведе її туди, де не буде мами. Бо у нас просто немає дитячого хоспісу. Я спробував підняти цю тему у Львові. На жаль, секретар міськради, після обіцянки “сприяти створенню”, тижнями не брав трубку. Боюсь, він був “не готовий у це вписуватись”. Можливо щось змінилось з того часу, я був би приємно здивований.

Чи можливо тоді, коли під час чергового обходу звернув увагу, що семирічний хлопчик, що лікувався від онкозахворювання “під капанкою” (так ми називали інфузійну терапію) без свого улюбленого ноутбука, який продали, бо потрібні були кошти.

Просто у якийсь момент усвідомлюєш, що або ти впишешся у цю історію, або воно так і буде. Посудіть самі: щороку - 600 тис. домогосподарств зазнають катастрофічних фінансових втрат - через хворобу одного з членів сім’ї. Катастрофічних - це тоді, коли серед того, що можна продати, останнім продається дитячий ноутбук. 

Цього року ми отримали шанс на зміни, бо, окрім Павла, у це вписалось чимало тих, що прагнуть, а головне можуть щось змінити. Такого складу міністерства не було ніколи (Олександр Лінчевський, Оксана Сивак, Уляна Супрун, Роман Ілик). Просто потрібно зрозуміти, що якшо ми всі зараз “не впишемось” за реформаторів, то не буде ніякої реформи. А ті, що активно “збивають” команду МОЗу, і далі розповідатимуть, як гаряче вони за нас вболівають.

Що робити? Я особисто піду сьогодні на парламентський комітет (у готелі Київ, о 15:00), і стрімитиму звідти - країна ж повинна бачити своїх героїв наживо. І ви приходьте, як не на сам комітет, то бодай під комітет, зможете задати запитання Бахтеєвій, Мусію і ко - чим же їм так “насолила” МОЗівська команда. Репост теж вітається, бо може ще хтось впишеться.

Олександр Ябчанка
FB

Верхнє фото - Дмитра Муравського

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-