Правосуддя дорогою ціною. Чому право на суд стає в Україні розкішшю? - 16.12.2016 01:53 — Новини Укрінформ
Правосуддя дорогою ціною. Чому право на суд стає в Україні розкішшю?

Правосуддя дорогою ціною. Чому право на суд стає в Україні розкішшю?

Блоги
3747
Ukrinform
"Усюди, де може виникнути розбрат, там повинен бути й суд"

Низкою прийнятих в Україні законів вартість відправлення правосуддя неодноразово підвищувалась і на сьогодні досягла рівня, що є недоступним для більшості українських громадян. Правосуддя та доступ особи до нього - одне з найвизначніших досягнень сучасної цивілізації, одне з засадничих прав, що повинна забезпечити демократична держава. Ще Данте казав, що усюди, де може виникнути розбрат, там повинен бути і суд, інакше недосконале існувало б без того, що надає йому досконалість, а це неможливо.

Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року у п. 1 ст. 6 закріпила, що кожен при вирішенні спору щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або при встановленні обґрунтованості будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним та безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, зокрема, у рішенні від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France), що п. 1 ст. 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

З метою найбільш ефективного застосування Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод Комітетом Міністрів Ради Європи було розроблено рекомендації, направлені на оптимізацію доступу до правосуддя. Серед них провідне місце займає Рекомендація № R (81)7 Комітету Міністрів Ради Європи щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя від 14 травня 1981 р., в якій державам рекомендовано спрощувати, прискорювати та здешевлювати судовий розгляд. Резолюцією № (78) 8 Комітету Міністрів Ради Європи про юридичну допомогу і консультації від 2 березня 1978 р. урядам держав-членів рекомендовано усунути економічні перешкоди доступу до правосуддя. У Резолюції наголошується, що необхідними передумовами доступності правосуддя є розумні судові витрати та створення процесуального механізму для надання відстрочки, розстрочки, часткового чи повного звільнення від сплати судових витрат. Водночас, Рекомендацією № R (93) 1 Комітету Міністрів Ради Європи про ефективний доступ до закону і правосуддя для найбідніших верств населення від 8 січня 1993 р. передбачено, що прийняття справи до судового провадження не має обумовлюватись обов’язковою сплатою державі перебільшеної грошової суми, а судові витрати не повинні бути перешкодою для реалізації права на доступ до правосуддя.

У зв’язку з вищевикладеним дуже дивними виглядають дії української влади, що прямо протилежні Рекомендаціям, взятим за основу всіма державами демократичної Європи.

Конституцією України принцип доступності правосуддя прямо не передбачено, однак він випливає з низки її положень. Так, згідно з частиною 3 статті 8 Конституції України безпосередньо на підставі Основного Закону гарантується звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина. Стаття ж 55 визначає, що права та свободи людини й громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Аналогічні положення містяться і в новому Законі України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII: кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом (ч.1 ст.7). А частиною 3 статті 7 визначено, що доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України. У Законі також передбачено, що підставою для утворення чи ліквідації суду є необхідність забезпечення доступності правосуддя (ч.4 ст.19 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Проте на практиці правосуддя в Україні стає все більш недоступним. Це відбувається поступово, поетапно, проте явно цілеспрямовано та невідворотно.

08.07.2011 Верховна Рада України схвалила Закон України «Про судовий збір» № 3674-VI, яким чітко визначила правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору. Проте згодом внесла до закону величезну кількість змін, майже повністю знищивши першу редакцію. При цьому зміни були спрямовані явно не на забезпечення доступу до правосуддя: ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру підвищилась з 1 відсотка ціни позову (але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати) для позивачів фізичних та юридичних осіб у першій редакції закону до 1,5 відсотка ціни позову (але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати) для юридичних осіб та 1 відсотка ціни позову (але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати) для фізичних осіб у чинній редакції закону.

Схожа ситуація і з судовим збором за подання апеляційної скарги на рішення суду (з 50 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, у 2011 році до 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, у 2016), і з судовим збором за подання касаційної скарги (з 70 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, у 2011 році до 120 відсотків відповідної ставки у 2016), і навіть з судовим збором за подання заяви у справах окремого провадження (з 0,1 розміру мінімальної заробітної плати до 0,2 розміру мінімальної заробітної плати для фізичних осіб і 0,5 – для юридичних).

Ціни «підросли» майже на всі дії, за які справляється судовий збір. Скоротився і список осіб, що звільняються від сплати судового збору. Зокрема, з нього було виключено споживачів, що захищають свої права; осіб, що подають позови про відшкодування збитків, завданих внаслідок неповернення у строки, передбачені договорами або установчими документами, грошових та майнових внесків, залучених до акціонерних товариств, банків, кредитних установ, довірчих товариств та інших юридичних осіб, які залучають кошти та майно громадян. Також було вилучено громадські організації інвалідів, ветеранів, їх підприємства, установи та організації.

Наступний удар по доступності правосуддя наніс новий Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII, що набрав чинності 5 жовтня 2016 року. Відтепер стягувач до заяви про примусове виконання рішення повинен додавати квитанцію про сплату авансового внеску. Розмір такого авансового внеску має становити 2 відсотки суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру - один мінімальний розмір заробітної плати з боржника - фізичної особи та два мінімальні розміри заробітної плати з боржника - юридичної особи (ст. 26 Закону). Щоправда, після закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу авансовий внесок у більшості випадків повертається стягувачу. Проте це аж ніяк не вирішує проблеми, коли особі, правоту якої вже доведено судом, просто ніде взяти кошти на авансовий внесок.

Слід відзначити, що авансовий внесок стягується як при виконанні рішення державним виконавцем, так і при його виконанні приватним виконавцем. Однак приватному виконавцю сплачується ще й винагорода за вчинення виконавчих дій: основна, що залежно від виконавчих дій, які підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді або фіксованої суми (у разі виконання рішення немайнового характеру), або відсотка суми, що підлягає стягненню, чи вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом; і додаткова, що передбачається угодою між приватним виконавцем та стягувачем. І якщо основна винагорода хоча б стягується з боржника, то додаткова – оплачується стягувачем. Крім того, приватний виконавець з метою забезпечення проведення виконавчих дій за угодою зі стягувачем може здійснювати додаткові витрати на проведення виконавчих дій, знову ж таки коштом стягувача.

Ще одне навантаження на стягувача покладається статтею 43 Закону України «Про виконавче провадження»: якщо витрати на залучення до проведення виконавчих дій суб’єктів господарювання на платній основі, виготовлення технічної документації на майно, здійснення витрат на валютообмінні фінансові операції та інші витрати, пов’язані із перерахуванням коштів, перевищують суму сплаченого авансового внеску, стягувач зобов’язаний додатково здійснити авансування таких витрат. Не звільняє від додаткового авансування витрат виконавчого провадження і використання послуг приватного виконавця: на вимогу такого виконавця стягувач зобов’язаний здійснити додаткове авансування.

Усі ці стягнення, внески та витрати покладають на стягувача невиправданий фінансовий тягар, що у багатьох випадках унеможливлює виконання судового рішення, та, як наслідок, перешкоджає доступу до правосуддя.

Як зазначає Європейський суд з прав людини у справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії» N 22774/93 (Immobiliare Saffi v. Italy) ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення. Суд також відзначає, що саме держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень суду, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України» N 29439/02 (Sokur v. Ukraine). Верховна Рада, прийнявши Закон «Про виконавче провадження», фактично створила перешкоди для швидкого та ефективного виконання рішень суду і відповідно для доступу до правосуддя. Крім того, як відзначається у рішенні у справі «Войтенко проти України» N 18966/02 (Voytenko v. Ukraine), відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, передбачене першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном).

Останній на сьогодні нищівний удар по доступності правосуддя завдав Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» № 1401-VIII від 02.06.2016, що доповнив Конституцію України статтею 1312. Частиною 4 відповідної статті передбачено, що виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Щоправда, законом передбачено своєрідний перехідний період: так, представництво виключно адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції буде здійснюватись з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 1 січня 2019 року. Також представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню, здійснюватиметься за правилами, що діяли до набрання Законом чинності.

Адвокатом в Україні, згідно із Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», може бути виключно фізична особа, що має повну вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше двох років,  що склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування, склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. За здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту адвокати отримують винагороду - гонорар. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Те, що більшість населення України виявиться неспроможною сплатити гонорар адвокатові, виглядає очевидним. Це означає, що ці люди будуть повністю позбавлені доступу до правосуддя та судового захисту своїх прав та інтересів.

Звісно, відповідно до статті 59 Конституції України у випадках, передбачених законом, професійна правнича допомога надається безоплатно. Безоплатне представництво інтересів осіб в судах згідно із  Законом України «Про безоплатну правову допомогу» здійснюється в рамках надання безоплатної вторинної правової допомоги. Проте відповідний закон у ст.14 обмежує категорії осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, і тим паче обмежує перелік осіб, що мають право на безоплатне представництво їх інтересів у судах. На таку допомогу, зокрема, мають право особи, середньомісячний сукупний дохід сім'ї яких нижчий суми прожиткового мінімуму для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних груп населення; інваліди, які отримують пенсію або допомогу, що призначається замість пенсії, у розмірі менше за два прожиткових мінімуми для непрацездатних осіб; діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти, які перебувають у складних життєвих обставинах, діти, які постраждали внаслідок військових дій та збройних конфліктів; особи, до яких застосовано адміністративне затримання чи адміністративний арешт; особи, у кримінальних провадженнях стосовно яких захисник залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом, а також особи, засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або обмеження волі тощо.

Але що робити тим, хто не потрапив до передбаченого законодавством переліку? Наприклад, сім’ям, середньомісячний дохід яких трошки вище суми прожиткового мінімуму? Людям, яким ледь-ледь вистачає коштів на їжу? Шукати замість перевіреного на практиці родича чи знайомого невідомого і можливо непрофесійного адвоката, єдиною перевагою якого є наявність посвідчення? Намагатися знайти адвоката «подешевше», закривши очі на його знання і досвід? Забути про захист своїх прав у суді?

Українцям залишається сподіватися, що законодавці зосередяться не лише на впровадженні вищезазначених реформ, що з року в рік проводяться під егідою підвищення якості правосуддя, розвантаження переповнених судів, забезпечення належного захисту прав громадян та вирішення інших проблем суддівської системи - амбітних цілей, досягнення яких виглядає дедалі більш сумнівним. Але звернуть увагу й на те, що право на суд стає розкішшю, яку все більша кількість українців не може собі дозволити, і почнуть негайно виправляти ситуацію з одним з основоположних прав, яке має забезпечити своїм громадянам демократична держава.

Олександра Сабецька, правознавець

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>