«Тут побачив всенародну любов до Тараса»

ВОІСТИНУ, як сказав Великий Кобзар, «раз добром нагріте серце вік не прохолоне!» От уже вісімнадцять років немає із нами багаторічного директора Канівського державного музею-заповідника «Могила Т.Г.Шевченка» Якова Михайловича Данилова, а світло його пломінкого серця не згасає. Наснажене добром, воно продовжує зігрівати тих, кому випало знати цю людину, трудитися пліч-о-пліч з нею. Так безумовно думав кожен із присутніх на недавній презентації книги «Нема зерна неправди за собою», яка нещодавно відбулася на Тарасовій Горі, в конференц-залі Шевченківського національного заповідника. А присвячено її видатній постаті — Якову Данилову, який був очільником цієї всенародної Святині з липня 1952-го до кінця листопада 1981 року.

Вельми цікава історія появи цього видання. Вона зродилася понад двадцять років тому, ще за життя його героя. Талановиті сини Валерій і Володимир, відчуваючи батькову значущість в українському суспільстві, прагнули дізнатися про нього якомога більше й ширше, щоб потім повідати про почуте людям. Але це вдавалося далеко не завжди, оскільки і будні, і свята він був перейнятий музейними справами. Данилов і сам намагався писати спомини про пережите, однак... І основна робота, і домашні проблеми (важко занедужала вірна дружина) позбавляли його можливості активно вести записи. Зважаючи на це, з почину старшого сина Валерія 3 серпня 1994 року в їх сім’ї з’явився кінооператор Олег Жуковський. І він, і сини присилували Якова Михайловича до розмови. Так і з’явився тригодинний кінозапис, здійснений за чотири роки до відходу батька за межу вічності. Цей безцінний запис-інтерв’ю і ліг в основу книжки «Нема зерна неправди за собою», у виданні якої синам сприяв колишній генеральний директор Шевченківського національного заповідника (1989–2005 рр.) Ігор Ліховий, ставши разом із ними одним з її упорядників. Щиро підтримав їх у цій святій справі колишній працівник Тарасового музею в Каневі, нині відомий журналіст, письменник і видавець, лауреат цьогорічної літературної відзнаки імені Івана Франка Володимир Біленко, зголосившись бути редактором книги про свого першого директора.

Робота просувалася довго й терпляче і зрештою вилилась в чудове, повноваге літературно-художнє, науково-пізнавальне видання, дизайн і верстку якого бездоганно здійснив талановитий майстер видавничої справи Анатолій Кізлов.

ВИСТУПАЮЧИ із вступним словом на презентації, Ігор Ліховий зазначив, що Якову Данилову долею випало стати четвертим за ліком керівником Заповідника у повоєнний період його історії і дванадцятим — із дня взяття Шевченкової могили під державну опіку урядом України весною 1918 року. Йшов тоді йому лише 32-й. За плечима був бібліотечний технікум у Кременчуці, праця у книгозбірнях, навчання у Васильківському військовому, а згодом Саратовському авіаційному училищах. А потім була війна, в якій, на щастя, вцілів. Перемогу авіатехнік і стрілець штурмовика “Іл-2” сержант Данилов зустрів у Померанії в складі 3-го Білоруського фронту. І тільки-но демобілізувався, влітку 1946 року поніс документи на філологічний факультет Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Після одержання диплома з відзнакою вступив до аспірантури, мав шанс вирости у визначного науковця, але доля вистелила йому інший шлях — шлях на Тарасову Гору.

Приїхавши сюди, на власні очі побачив, якого лиха завдала Заповідникові війна. Її незагоєні рани лежали буквально на всьому. А ще молодого директора вразило те, що сюди не було нормальної під’їзної дороги, ні міцних сходів нагору, ні надійних засобів зв’язку. Воду до музею підвозили конячкою. Але відступати було нікуди, треба діяти. І енергійний, рішучий, працьовитий Яків Данилов із молодечим завзяттям береться за справу, подаючи добрий приклад усім своїм колегам, закликаючи їх: «Пам’ятайте: на вас і на Тарасову Гору дивиться увесь світ». Важко собі уявити, де бралися в директора сили, яким побитом добувалися кошти, будівельні матеріали тощо, але факт залишається фактом: за якихось неповних десять років Шевченківський заповідник у Каневі зажив світової слави.

Ця теза наріжним каменем проходить через усю книгу. Вона домінувала у виступах-споминах провідного наукового співробітника музею, кандидата філологічних наук Зінаїди Тарахан-Берези, завідуючої науково-дослідним відділом «Історія Шевченкової могили» Раїси Танани, колишніх працівників музею-заповідника Лідії Єфіменко і Варвари Кривицької, краєзнавця Михайла Іщенка та інших. Усі вони захоплено відзначали потужну творчу особистість славетного директора. Селянський син із Полтавщини, він був вродженим інтелігентом, дисциплінованою, виваженою, надзвичайно відповідальною й мудрою людиною, саме такою, якої й потребувала канівська Святиня. Над усе дбаючи про поповнення експозиції новими експонатами, він, справжній організатор, й на мить не випускав із поля зору господарські справи, так звані «вузькі місця», яких було сила-силенна. А ще ж треба було плекати кадри, вчити їх новим підходам. Данилов, як стверджує уже згадуваний І. Ліховий, «крок за кроком творив музей — лагодив, оновлював, будував, розшукував, випрошував, переконував, застерігав, охороняв, запрошував, підбирав, формував... Одним словом, ростив працездатний колектив однодумців-шевченколюбів. І виростав сам».

НЕ ЗЛІЧИТИ всього доброго, що зробив цей самовідданий чоловік. То з його приходом запрацювала власна електростанція, трубами нового водогону пішла до музею вода, відновлено парове опалення. Звиваючись між крутими ярами, на Тарасову Гору пролягла бруківка. А ще було реставровано пам’ятник та сам музей, створено нову, справді домашню за духом, величаву експозицію, відновлено і примножено пошкоджений фашистами парк.

Саме Яків Михайлович «вибив» на реконструкцію Шевченківського заповідника півтора мільйона карбованців у складні «застійні» часи. Його постійною мрією було замінити дерев’яні сходи, що вели до Святині, на гранітні. Ці сходи з’явилися при ньому наприкінці 70-х років минулого століття. Вони дивовижно вписалися в довколишній пейзаж, казково збагатили його.

Як музейник-науковець, Данилов несказанно радів кожному новому експонатові, що з’являвся в музеї, збагачуючи експедицію. Він і сам примножував музейні реліквії, і гаряче заохочував до пошуківництва своїх працівників. Директор пишався своїм колективом однодумців-працелюбів, які, мов бджоли, плекали свій вулик, перетворивши його в потужний осередок духовності.

Він умів гуртувати людей, огортати їх увагою, по-батьківськи піклуючись про кожного. Цю його дивовижну рису яскраво окреслив у своїй публікації й у виступі Володимир Біленко. Він зазначає: «Коли в липні 1957 року я, після закінчення філфаку КДУ, приїхав на роботу в Тарасів музей у Каневі, його директор найперше перейнявся моїм житлом. Щось там не складалося і він сказав: «Поки підберемо оселю, тимчасово поживеш у моєму кабінеті». Під час цієї зустрічі одразу ж налаштував мене на науковий лад, рекомендуючи братися за написання дисертації. А в музейній роботі радив мені бути уважним до кожного, хто приходив уклонитися Тарасові, надаючи йому максимальну можливість для ознайомлення з експозицією, аби збудити, зміцнити в ньому відчуття, що це місце священне і вічне — як джерело любові до Сина, до Кобзаря, до України».

Виступаючі наголошували на неабиякому літературному хисті Якова Михайловича, який, на превеликий жаль, розкрилився лише частково. Його вміння володіти добірним українським словом засвідчують уміщені в книзі розлоге інтерв’ю, рядки спогадів, численні статті, листи до дружини Ольги Володимирівни. Його щиро шанували й дружили з ним такі славетні представники красного письменства, як Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Олесь Гончар, Андрій Малишко, Дмитро Міщенко, Борис Олійник... (Борис Ілліч надіслав учасникам презентації вітальне слово). Я. Данилов заприятелював із відомим співаком І. Козловським, космонавтом П. Поповичем, прославленим асом І. Кожедубом, директором Пушкінського музею С. Гейченком, його блискучі «спітчі» під час ведення екскурсій захоплено слухали митрополит Філарет, академіки М. Келдиш і Б. Патон, відомий селекціонер С.Черненко, народний художник колишнього Союзу С. Коненков і багато-багато інших знаменитостей. Вони сердечно дякували гостинному директорові за хвилини блаженства, проведені в Шевченківському заповіднику.

ЧЕРЕЗ його душу й серце пройшли тисячі різних делегацій майже з усіх кінців світу, серед яких було багато офіційних. На жаль, далеко не всі такі заходи додавали Данилову здоров’я й наснаги. Чого, скажімо, йому вартував один тільки візит Хрущова. Здавалося б, радій такому високому гостеві, який у травні 1961 року, по дорозі у Відень на переговори із президентом США Джоном Кеннеді, вирішив заїхати на Тарасову Гору.

Як згадує в своїх спогадах Яків Михайлович, напередодні цієї події до Заповідника прибула велика група військових (читайте: кадебешників. — А. М.). Вони прощупували кожен куточок музею, кожен експонат. Нишпорили й навколо споруди, оглядали дерева, яри і виярки. Старший групи попередив тоді директора, мовляв, коли щось станеться з нашим Микитою Сергійовичем, тобі — кулю в лоб, а твою сім’ю навічно запроторимо в Сибір. На щастя, з Хрущовим нічого не сталося, але що в ті часи Данилов пережив-передумав, можна тільки здогадуватися. Хоча зовні тримався мужньо й гордо, провів для високого гостя двогодинну екскурсію. До речі, — українською мовою (так побажав сам Хрущов). Окрім «вождя», екскурсовода слухали тодішні владоможці Громико, Підгорний, Щербицький, уся довга свита, яка супроводжувала Микиту Сергійовича.

Кажуть, що після того візиту Данилов довгенько «отямлювався». Не додали йому розради навіть заспокійливі слова радянського лідера, сказані на прощання: «Хочете почути оцінку вашої роботи? Як ви думаєте? Чудовий у вас музей. Спасибі за роботу».

Було й чимало інших випадків, що виводили зі спокою хранителя Тарасової Гори. Взяти хоча б історію з чавунним хрестом, що з 1884 по 1923 рік увінчував Тарасову могилу, а потім був викинутий більшовицькою владою на задвірки. Уламок цієї святині Яків Данилов віднайшов на звалищі в Києві, серед непотребу в Академії наук і привіз у музей. Боже милостивий, чого тільки йому за це не інкримінували! Справа дійшла до самого політбюро ЦК КПУ. Питання стояло руба: «Чому ви звозите до музею всяку релігійну атрибутику?» Але він вистояв і науково обґрунтував: бути тому хрестові на Тарасовій горі, а не валятися на звалищі.

Було й таке. Зачувши про приїзд у музей Тараса найвищих столичних партійців, хтось із запопадливих обкомівців вирішив замість бюстів класиків української літератури, що мов почесна варта стояли перед величною скульптурою Т. Г. Шевченка, поставити бюсти членів політбюро ЦК КПУ, а стіни музею обклеїти «кукурудзяними» плакатами (була колись така пошесть на «королеву полів»). І в цій ситуації мудрий Данилов зумів вистояти й перемогти в борні з дурисвітами.

Іще багато різних історій та історійок спливло під час обговорення цієї вельми цікавої книги — «Нема зерна неправди за собою». Виступаючі відзначали не тільки подвижництво самого героя твору, але й своєрідний подвиг його талановитих синів, учених-математиків, які так натхненно виконали свій обов’язок перед пам’яттю батька. Надзвичайно теплий спогад «Чимало літ перевернулось» у книзі вмістив Володимир Данилов. І він, і його брат Валерій горді з того, що нині ім’я їхнього батька постало в одному ряду з іменами Г. Честахівського, В. Шевченка, В. Гнилосирова, Я. Гулака-Артемовського, М. Біляшівського, І. Ядловського, В. Науменка, всіх тих, хто своєю любов’ю і працею беріг і плекав Святиню українського народу, хто стояв на сторожі вдячної пам’яті та любові до свого генія.

«БАГАТО гроз і бур пронеслося над Тарасовою Горою, та й над моєю долею, — писав Яків Данилов, додаючи при цьому: — У житті я був задуманий на інше. Марив мовою, літературою, науковою роботою. Все моє життя минуло в напруженні, яке я завдав собі сам. Можна було б жити краще і працювати легше. Мав бути науковцем... А ставши на чолі музею, я вже не хотів змін, — відчуття величі Кобзаря не дозволило вчинити інакше. Я радий і гордий — тут побачив всенародну любов до Тараса».

У цих словах — увесь Яків Данилов, щирий український патріот, справжній подвижник на ниві української духовності й культури.

Андрій Мельничук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства