Як воно - жити в країні, де народ поважає президента?

Передостанній раз із Олександром Стешенком (тимчасовим повіреним у справах України в Республіці Узбекистан в 1998-2003 роках) ми "перетинались" років п'ять тому в одному з сіл Сватівського району. Він приїжджав туди "виховувати" тамтешню сільраду, що залишила без води та світла самотню пенсіонерку. А потім ми сиділи на подвір'ї його батьківської хати в Сватовому, і він, серед іншого, розповідав про деякі епізоди свого життя в Узбекистані. І от він знову приїхав на свою малу батьківщину, та ще й запросив у гості. То як було не скористатись нагодою і не розпитати колишнього тимчасового повіреного про далеку центрально-азійську Республіку.

ХОДА ДО АЗІЇ

Олександр Миколайович побув народним депутатом трьох скликань, у тому числі першого й другого. Правда, за Акт проголошення Незалежності України він не голосував - обрався тільки наприкінці 1992-го. А от за Конституцію не лише голосував, а й був автором її розділу ХІ. Що цілком закономірно, адже тоді він очолював Комітет ВР з державного будівництва, діяльності рад і місцевого самоврядування. Приєднання України до Європейської Хартії місцевого самоврядування - теж результат його зусиль. Але як він опинився на дипломатичній роботі?

- 1998-й закінчувався трагічно. Було навіть соромно зізнаватись людям, що ти є народним депутатом України другого скликання. Я тоді замислився про подальші свої кроки, у мене було декілька пропозицій. Зокрема, була запропонована посада посла в Грузії. Події розгортались динамічно, і важко зараз мені пояснити, чому я утримався від призначення, але погодився на посаду радника-посланника в Ташкенті. Може, тому, що до цього побував у складі 156 чоловік делегації України на Днях української культури в Узбекистані. З тої пори почалась моя хода в Центральну Азію.

Я дуже тепло був зустрінутий моїми колегами з Олій Мажлісу (Парламенту, - ред.), добре прийняли і в апараті президента. Хороші стосунки склалися з тодішнім прем'єром Уткіром Тухтамурадовичем Султановим, і мені працювалося дуже комфортно.

Уже тоді був узятий курс на економізацію зовнішньої політики. Так от зараз можу навести дві цифри. Коли я прийшов туди, товарообіг між нашими країнами складав 72 млн доларів, а коли поїхав - 472 млн. До речі, саме я супроводжував Іслама Карімова у його візиті до України в серпні 1999-го. Метою поїздки було дипломатично підтримати Леоніда Кучму при балотуванні на другий термін.

Іслам Абдуганійович тоді дуже багато цікавих меседжів видав для нашого істеблішменту. Його турбувала доля Ташкентського тракторного заводу, одного з найпотужніших підприємств республіки, і він весь час повторював: "Зробіть ви нам щось підходяще для нашого національного комбайна, наприклад (а тоді якраз народжувався наш "Лан") - я тоді відмовлюсь від John Deer'а".

А вони на той час налагодили випуск John Deer'ів, але тільки збірку - як у нас кажуть, "під викрутку". Ми за такий комбайн тоді платили десь 180-200 тисяч доларів, а Ташкент отримував комплектуючі, і вартість комбайнів для узбецьких аграріїв складала приблизно 100-110 тисяч. Крім того їх сильно цікавили ще дві галузі. Спиртова: вони дуже просили нас поставити, бодай б/у, спиртовий завод. Ми затягнули з цим, провалили - а Ізраїль поставив їм шість заводів, і цим закрив усю проблему.

ВТРАЧЕНІ ШАНСИ

- Іншим цікавим питанням для агрокомплексу була цукрова промисловість. Ми тут також усе провалили, нічого не поставили. Тоді в нас надто часто мінялись прем'єри. Була утворена Міжурядова комісія з торговельно-економічного співробітництва, яку очолювали прем'єри з обох боків. Так от Уткір Тухтамурадович часто зауважував: "Олександр Миколайович, я не встигаю слідкувати за біографіями ваших прем'єрів, не те, що домовлятися з ними про механізм реалізації попередніх протоколів".

Розповідає Олександр Стешенко і про свої зустрічі з Карімовим.

- Особливо пам'ятною видається зустріч 30 березня 2000 року. Вона була запланована на 15 хвилин. Дипломатичний протокол, взагалі, дуже жорсткий, але тут бесіда затяглася хвилин на 45. І ось на завершення розмови він запитав: "Невже ви насправді думаєте колись воювати з Росією?"

Я нічого не відповів, це були останні слова в нашій розмові. На цьому ми потисли руки.

Минув час; я постійно повертався до цієї тези. Мені не давало спокою - що він мав на увазі?! Те, що адресується представнику української дипмісії - адресується передусім уряду країни, яку він представляє. Безумовно, я відповідним циркуляром звернув на слова президента відповідну увагу, але через наші буреломні події, які не завершилися й понині, керівництву України було не до того.

…На превеликий жаль ринок ми втрачали. Не хочу ставити собі у величезну заслугу ті півмільярда, але після мого від'їзду - і взагалі, після ротації колективу все різко пішло вниз. Почали скорочувати кількість дипломатичних працівників. Якщо політико-дипломатичні відносини не підтверджуються реальним економічним сенсом, то постає питання: а навіщо країні високооплачувана дипломатична місія?

СВІТЛО ВІД НАВЧАННЯ

- Узбекистан - це одна з найуспішніших, найцивілізованіших країн Центральної Азії. Ось тільки одне підтвердження цьому: за два роки загальноосвітньої реформи в республіці було побудовано і введено в експлуатацію 460 коледжів - з комп'ютерними автоматизованими системами, зі спортивними комплексами і так далі. Це на 12 областей і автономію.

Це була національна програма під патронатом Карімова, але для популяризації свого цивілізаційного прогресу вони долучали дипломатів: показати, як країна піклується про молоде покоління. До речі, знаєте, який середній вік громадянина країни? 18 років; середньостатистична сім'я - сім чоловік. І що теж дуже важливо: Узбекистан - єдина пострадянська республіка, яка з 1991 року ні на один відсоток не знизила ВВП. Це країна, що створила нові галузі незалежної економіки: електроніку, автомобілебудування, золотовидобування, нафтогазовий комплекс.

І ще така деталь - був колосальний сплеск поваги до Шарафа Рашидова, першого секретаря ЦК КП Узбекистану. Знаєте, чому? Він усе зробив, аби приховати від Москви відкриті за нього в республіці поклади золота, нафти й газу. Який там рівень життя - це треба запитати в узбецького народу, але я б хотів виголосити одну тезу, яка є для мене ключовою. Як громадянин України, я б хотів бодай тиждень прожити за умов, коли повага народу - саме народу, а не купки політиканів - до свого Президента була б такою, як в Узбекистані - до Іслама Абдуганійовича Карімова. Тоді б я сказав, що в Україні я свою місію виконав.

Далі оповідь Стешенка заходить про блискучі цивілізації, які колись існували на території сучасного Узбекистану, про те, який період і якого правителя там цінують найбільше, і взагалі, про пам'ять народу.

- Повага до історії там величезна. Від Термеза і до кордону з Таджикистаном - це шлях Олександра Македонського - новонароджених хлопчиків називають на його честь Іскандерами. Про більш пізні епохи говорять самі історичні пам'ятки. Ідеальний стан будівель, архівних матеріалів. Мені неодноразово доводилось там бувати - як правило, візити високих делегацій завершуються відвіданням історичних пам'яток, зокрема обсерваторії Улугбека в Самарканді, старого міста в Бухарі… 

Якщо ж говорити про найбільш шанованого у пантеоні Узбецької держави вождя, то це Амір Тимур.

Якщо взяти еліту просвітницьку, то я можу один тільки приклад навести. Якби ви спитали, що я залишив там на пам'ять про себе - це пам'ятник Тарасу. Розробником його був етнічний українець, уродженець Казахстану Леонід Григорович Рябцев. Ось, можете подивитись на його автограф (показує олівцевий портрет роботи Рябцева; на портреті - Олександр Миколайович, тільки на 15 років молодший, - авт.). Дуже мене просив, щоб він був автором пам'ятника, і робота ця стала його лебединою піснею. Навіть пам'ятаю, скільки бронзи пішло: 860 кілограмів (він пустотілий).

Так от, Леонід Григорович - лауреат Державної премії імені Хамзи. І якщо дозволено буде таке грубе порівняння, Хамза Хакімзаде Ніязі - це щось на кшталт нашого Шевченка для узбеків. Але там є ціла плеяда поетів світового рівня.

Якщо продовжити освітню тему, ісламізація - це питання цивілізаційного вибору. А він пов'язаний із освіченістю населення і тих кадрів, що біля керма держави. Так от, з першого дня, як Карімов очолив уже незалежну республіку, був узятий курс на підготовку кадрів. Щорічно 150 випускників-стипендіатів Іслама Карімова навчаються в Кембриджі за державний кошт, і єдина умова: вони мають повернутись і працювати на національну економіку Республіки Узбекистан. 

Можете уявити, яка армія сучасних управлінців зі знанням трьох-п'яти іноземних мов повернулась в Узбекистан за 25 років. Якби ситуація розгорталась по іншому, події 16 лютого 1999 року, яких я був свідком - коли ісламісти хотіли знищити не тільки президента, а й усю керівну верхівку…

ВИБУХ НА МАЙДАНІ

- На 16 лютого 1999-го був призначений господарський актив республіки під проводом Іслама Карімова. Місце проведення в будівлі уряду було обране так, що по відношенню до площі Мустакіллік Майдоні (Майдан Незалежності, - ред.) зала засідань розмістилася з внутрішньої сторони будівлі, вікнами на дворик. У цей час під'їжджають дівчина і хлопець 19 і 23 років. "Волга" ГАЗ-21, викинуті задні сидіння; салон і багажник начинені вибухівкою.

Тільки кортеж президента - а він запізнювався на 45 хвилин - в'їхав на площу, охорона помітила молодих людей і відразу відкрила вогонь. Обидва гинуть, але встигають привести в дію вибуховий пристрій. Від автівки залишився тільки передній бампер; бетонований майдан отримав вирву діаметром метрів п'ятнадцять і глибиною метрів зо три. У залі засідань жодна людина не залишилась неушкодженою - усіх посікло склом. Майже одночасно з цим, із невеликим інтервалом у Ташкенті пролунало ще п'ять вибухів. Я був у посольстві, і від першого вибуху повідкривалися вікна, закриті на шпінгалети!

Це був найбільш ярий почерк ісламістів, але країна зберігала спокій, ситуація контролювалась президентом і урядом.

Карімов залишився неушкодженим, але це, думаю, був той кульмінаційний момент цивілізаційного вибору узбецького народу - йти шляхом європейської цивілізації. І Карімов бере курс на копіювання економічної і політичної системи Французької республіки.

- Знаєте, - каже Стешенко на завершення розмови, - головне що мені запам'яталось в Узбекистані - це жагуче бажання повернутись туди знову. Я і сьогодні не впевнений, чи правильним було моє рішення про повернення до України. Однозначної відповіді на це питання в мене немає.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства