В овечих шкурах. «Ви любите на братові Шкуру, а не душу»

В овечих шкурах. «Ви любите на братові Шкуру, а не душу»

Блоги
2387
Ukrinform
    Якраз за шкури люблять московські агресори тих, що подібні у замірах до шашелі

    Якраз таким як в око вліпило б сказане одним із комуністичних вождів, а саме М.Хрущовим: тягають дохлого кота. Вони всі вийшли із шкур комсомольських і членів партії. Переорієнтуватися з марксизму-ленінізму на клерикалізм для них – раз плюнути. Припадають вустами до рук місцеблюстителів московської церкви, схиляються побожно, обціловуючи ікони, а розумом грузнуть по вуха в трясовині віджилої радянської ідеології. Хоч і тхне від неї, а вони, затуляючи носи, усе ще пробують, немов торгівці на товчках, вихваляти мертвоту, як свіжину.

    Економічні показники в Україні за так званих радянських часів безглуздо порівнювати з нинішніми. Вироблене працелюбними руками і добуте з надр землі тоді поглиналося, як Змієм-Гориничем, ненаситною імперією, зникало безслідно в її бездонному череві. За невтримної сверблячки не овечими ратицями, а вовчими пазурами можна, скажімо,  додряпатися до показників значно вищого, ніж тепер, свинопоголів’я. І при цьому, боронь, Боже, зронити хоча б куце слово про те, куди ж усе те дівалося. Для прикладу, скільки ж тисяч молочних поросят відправлялося до новорічних застіль московських розпорядників українським добром? І хіба тільки свинством ненажерливі обмежувалися?

    Газу з дашавських підземель та інших родовищ в Україні для її народу вистачило б не на одне століття. Але ж він викачувався для обігріву багатомільйонної Москви та забезпечення роботи потужних металургійних і так званих оборонних підприємств у Росії. Лише з цього приводу окупанти захлиналися від радощів…

    Хоча коли вже по правді, то й запопадливим постачальникам з України до Росії перепадали об’їдки з панського столу. Отож у споминах про спецрозподільники  овечошкурі нестямляться. Жалі за втраченим уїлися їм у плоть і кров, як невиліковна інфекція. Повернути б примарне – ото б пораділи ті й ті «слуги народу» в личинах опозиціонерів-регіоналів і фарбованих-перефарбованих лисів у партіях-клонах.

    Боже правий, як же вони вболівають за бідноту. Готові й голови посипати попелом, аби тільки показати виборцям, як дбають про їхні інтереси. Кожний з галасливих такий уже доброзичливець, що, як сказав би Т. Шевченко, «й славу вміє одурить». Та хоч які велемудрі, а договорюються до казна-чого. Язики без кісток. Добалакуються, наче з місяця впали: населення в Україні – жебраки, мінімальна заробітна плата в п’ять  разів менша, ніж у Гані або Гондурасі.

    Насправді ж, несосвітенна брехня. Облудна неправда. В якій Гані чи в якому Гондурасі чиновники охехелюють більше трьохсот тисяч і понад півмільйона за місяць? Досі узаконена в Києві нерухомість і земельні наділи колишнього мера Черновецького особам такого ж рангу в Гані чи Гондурасі й не снилися. І чи під силу в країні з першою чи другою назвою якомусь пройдисвіту поцупити з державного бюджету стільки ж мільярдів, скільки прилипло до рук загребущого Кадирова, перехрещеного на Онищенка?

    Які там Гана чи Гондурас! Їм до валютних рахунків українських посадовців в офшорних зонах – як до неба пішки. Не тратьте, куми, сили. Не оббілити вам сякого-такого Ставицького. Цей у своєму домашньому закапелку плюнув на якихось сорок кілограмів золотих злитків. Утік до Ізраїлю,  мабуть же, із чимось ціннішим. До землі обітованої злиняв і горезвісний Табачник, щоб не святим же духом насолоджуватися, а земними благами. І за які ж срібняки? Не за менші ж у п’ять разів, ніж заробітна плата у Гані й Гондурасі. А ще ж Янукович вивіз у Москву «камазами» більше від того, на що спроможні Гана й Гондурас, узяті разом. На додачу – Азарови з Курченком, Богатирьова і т. д. і т. п. Так, як у нас шкодять шкурники, не нашкодить лютий ворог. Куди там не тільки Гані й Гондурасу, а й усій Латинській Америці тягатися з Україною! Вона ж – не на світових задвірках. Таки ж багата!

    З голосу народу кажучи, не в тім сила, що кобила сива, а біда, що не везе. За середнім прибутком на кожну душу Україна могла б бути чи не попереду планети всієї. Поки що не виходить не через те, що з останніх сил виборюємо «нєзалєжность». Дамоклевим мечем нависає над головою те, що північний сусід, як і всі попередні століття, одержимий маячнею ненажерливого імперіалізму. А всередині залишки гнобителів риють, як свині під дубом.

    Ще з 1818 р. почесний член Петербурзької АН М.Карамзін звеличувався як автор дванадцятитомної «Истории государства Российского». Тоді ж його запитали: чи міг би одним словом схарактеризувати ситуацію в імперії. Відповів: «Могу. Воруют». Це ж саме нав’язувалося в завойованій Малоросії. Та ще й, на лихо, стократ посилено: коли в Москві стрижуть нігті, в Україні відрізають пальці…

    Пояснення просте. Євро-Азію постійно накривали невпинні навали кочових орд – гунів, татаро-монголів, бусурманів... Вони не сіяли, не жали. Міст, щоб осідати, слава Богу, не будували. Тільки грабували. Хіба ж не пустило це таке коріння, що як його і вирвати? А коли вже ординське злигалося з гендлярським, то як і відкараскатися від нього. Причіпливе, як короста.      

    Нема числа торбохватам з маєтками впритул до води на берегах Дніпра й інших поки що не пересохлих річок і водойм. У жалісливих – нелічені квартири. У когось – переписаний на однорічну дитину будинок царської пишноти. Де ще знайти немовля з такими статками? А дорогущі  іномарки, зареєстровані на родичів, яким, прости, Господи, три чисниці до смерті? А на мільярди доларів і євро дачі, палаци, прикуплені у курортних зонах далеко від України? Нащадки ж «сєрдобольних», як тільки спинаються на ноги, опиняються наввипередки в престижних кембриджах капіталістичного світу, фарисейськи осуджуваного. Туди ж кидаються високоповажні лікуватися. А при здоров’ї – наживатися.

    Плаксіям з орієнтацією на Гану й Гондурас нагадати б закон збереження матерії. Коли від чогось віднімається, то до чогось додається. Не якась же інша, а саме комуністична ідеологія сплодила хапуг, які й матір обдеруть і продадуть, а не те, що країну проживання. До того ж у нашому випадку пече, як цвяшок, у серце вбитий, гірке одкровення Джавахарлала Неру, відданого сина дорогої йому Індії, яку, було, душили колонізатори: «Інтелігенція, вихована окупантом, є найбільшим ворогом свого народу»…

    Є критика на утвердження незалежної Української Держави. І лютує критика на знищення України. Якраз овечошкурі – специ з критики на знищення країни, яку грабують без упину. Нинішні часи винятково складні. У перенаселеному світі точиться нещадна боротьба за кожну п’ядь землі, за кожну краплю питної води, за кожний ковток свіжого повітря. Заради ж чого розпалювати міжусобну ворожнечу? Не на життя, а на смерть?..  

    А понад усе, чого б то доморощеним лицемірам лізти до спустошених кишень найменш забезпечених? Виверніть свої. Поділіться хоч якоюсь дещицею з обкраденими, обдертими до нитки, як ви кричите. Та хоча б закликайте до того ж сусідів по маєтках і єдиномислячих у Верховній Раді!

    «Ви любите на братові Шкуру, а не душу», - сказав Т.Шевченко. Якраз за шкури люблять московські агресори тих, що подібні у замірах до шашелі. А що буде, передбачив Великий Кобзар: «Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засудять, І премудрих немудрі одурять!»

    «Що ховаєш ти – те втратив, що віддав ти – те твоє». Воістину, мудра заповідь від великого грузина Шота Руставелі у невмирущій епічній поемі, яку годилося б прочитати – «Витязь у тигровій шкурі». Або «в барсовій», коли вже точно за оригіналом. Але головне те, що – Витязь! Звитяжець. А не злодій, не нікчема, пам’ять про якого заросте бур’яном зневаги, а по всьому – цілковитого забуття.

Вадим Пепа

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-