Наш біль – дороги

Наш біль – дороги

Блоги
2022
Ukrinform
Українці мають їздити нормальними автошляхами

Цього літа я проїхав Придніпров΄ям і переконався, що дороги там фактично знищено. Бо в останнє десятиліття в них або майже нічого не вкладали, або все розкрадали.

Гостроту проблем якості доріг у цих регіонах відчувають одразу тисячі водіїв, з’їжджаючи, щоб скоротити шлях до Дніпра, з прекрасної траси Київ — Полтава на розбиту вщент дорогу Решетилівка — Кобеляки. Або повертаючи з колись чудового автобану Дніпро — Запоріжжя на Нікополь. Ці 70 кілометрів колись добротної ділянки — нині не дорога, а танкодром. Середня швидкість не більш як 20 км на годину, якщо не хочеш залишитися без коліс. Як і дорогою-страхіттям Нікополь — Кривий Ріг з канавами завглибшки до півметра, особливо на дамбі №8 за Чортомликом. Майже 100 км пристойної ще десятиліття тому бетонки довелося долати майже п’ять годин, проклинаючи і місцеву, і центральну владу.

«До глибокої осені підтягнемо дорожнє господарство до більш-менш нормального стану, — сказав  недавно на брифінгу Прем’єр-міністр Володимир Гройсман. — А з весни 2017 року я б хотів, щоб ми розпочали повномасштабне будівництво українських доріг. Вважаю, що коридори з півночі на південь, порти — раз, із заходу на схід — два. Ці коридори нам потрібно побудувати для того, щоб ми могли забезпечити, по-перше, щоб українці їздили нормальними дорогами, а по-друге — щоб ми могли стати дуже впливовим транзитером».

Дуже важливо під час підготовки стратегії перетворення України на потужну транзитну державу не забути автомобільні шляхи аграрних регіонів, зокрема українського півдня, добиті вщент його міжрайонні та місцеві  дороги. А головне — врахувати реальні на майбутнє можливості для реконструкції доріг об’єднаних територіальних громад, яким під час децентралізації передають повноваження і гроші. Чи спроможні вони будуть за ці «свої» кошти капітально відремонтувати хоч центральні вулиці сіл?

Можливо, вже час говорити голосніше про відповідальність та місце у вирішенні цих проблем  «не останніх людей» в аграрних регіонах півдня — землевласників-латифундистів і монополістів-зернотрейдерів, що своїми фурами знищили тут дороги.

Важливо нагадати й  про тих, хто прямо чи опосередковано створює в цьому краї соціальне напруження, сприяє зростанню незадоволеності центральною владою. Про це думаєш, коли зі швидкістю 15 км на годину спускаєшся в місті Нікополь (це вже Дніпропетровська область) з вулиці Антіпова вкрай розбитою бруківкою до його річкового порту. Серед  власників цього підприємства, як і всього Укррічфлоту, ще не так давно називали олігарха Григоришина. Зі зміною форми власності «фірми Славова» тут почався повний занепад. Жваву переправу між  портами Нікополь і Кам’янка (він на протилежному березі Каховського водосховища) практично згорнуто. А з нею, по суті, перерізано пуповину товарних потоків, активного  життєвого спілкування мешканців сусідніх областей.

Між портами відстань понад 10 км. Усі колишні плавзасоби, що гарантували до 90-х років швидке і дешеве сполучення населення цих регіонів, давно пішли на металобрухт. Нічого нового для пасажирських та вантажних перевезень не придбано. Усе знищено. Залишився єдиний монополіст в особі старенького підфарбованого порома СП-6. Йому вже, мабуть, за 50. На нього інколи страшно заїжджати. Але ним із клієнтів  господар  цієї посудини витискує все, що тільки можна. Якщо недавно пасажирський квиток коштував 15 гривень, то тепер — уже 60.  Хто ж за 120 гривень  за особу  їздитиме  на вихідні до батьків чи дітей? Тим паче активніше займатися  вирощуванням  сільгосппродукції на продаж.  За перевезення «Ланоса» років із п’ять тому брали 80 гривень, а нині за машину вагою понад тонну (без пасажирів) треба викласти 310. Сюди входить  (до уваги Антимонопольного комітету) сума 60 гривень за водія. Його вважають пасажиром. Не хочеш користуватися поромом на таких безальтернативних умовах, роби на своєму авто коло — 200 км розбитими шляхами. Про реакцію людей, відверті їхні вислови на адресу  «київської влади»  про такі кабальні умови послуг  краще не згадувати.

Тому не слід дивуватися дедалі більш відвертим у цих регіонах,  які  давно чекають на відродження, незадоволенням своїм життям, штучному розкачуванню політичної ситуації, прагненню провокаційних сил підняти голосніше «бажання людей» до кардинальних змін. Шкода, що цього не бачать і нічого практичного не роблять для запобігання розвитку такого сценарію ті, хто повинен це робити.

Станіслав Прокопчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-