Як відродити «золоте» Придніпров΄я?
Українське Придніпров’я — в ідеалі «золотий» край для потужного нарощування аграрно-промислового потенціалу держави, зменшення її залежності від дорогого імпорту овочів та фруктів. Тут чудові чорноземи, благодатний клімат. У радянські часи сільськогосподарські райони Херсонської, Одеської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської областей, особливо господарства, чиї сільгоспугіддя «працювали» на штучному поливі або виходили до прибережної зони Каховського водосховища, були найзаможнішими. Радгоспи півдня УРСР годували овочами, фруктами, кавунами та динями всі індустріальні міста європейської частини СРСР. «Кам’янський», «Знам’янський», «Водянський», «Дніпровський» Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області знали далеко за межами України.
До того ж НАЕК «Енергоатом» за кілька років створила тут потужний агропромисловий комплекс для задоволення потреб у харчуванні працівників усіх атомних станцій. Збудовано було навіть з десяток м’ясо- та молокопереробних підприємств, оснащених найсучаснішим на той час обладнанням. Для місцевого населення було створено сотні робочих місць. До різних бюджетів надходили вагомі відрахування. Розвивалася соціальна сфера, у нормальному стані підтримували місцеві дороги.
Перепрошую за подробиці. Наводжу їх лише для того, щоб сказати: всього цього вже давно немає. Усе знищено, розкрадено, розтягнуто. Мені вже доводилось якось писати про вандалізм зі знищенням колись суспільних тваринницьких ферм у селі Велика Знам’янка згаданого району. В цьому колись квітучому куточку на березі Білозірського лиману про колишній «аграрний цех» «Енергоатому» пам’ятають. Сумним, болісним нагадуванням про його тутешні м’ясопереробні та ковбасні виробництва залишилися руїни на пагорбі за місцевим кладовищем.
І нікого за цей масштабний злочин, за великим рахунком, серйозно не покарано.
«Тиснуть тарифами, щоб забрати землю за борги»
Це найпоширеніша фраза, яку почуєш і в тутешніх магазинах, і на базарах. Коли як контраргумент кажеш про доходи місцевих бюджетів, що зросли за нової влади в п’ять разів, або про понад 40 мільярдів гривень, які уряд надав на субсидії, й що ці кошти в багатьох регіонах не використовують повністю, на тебе дивляться як на дезінформатора. З’ясовується, що твій випадковий співрозмовник про ці деталі із субсидіями або не знає, або відверто хитрує. Як, скажімо, сусідка моїх родичів у селі Дніпровка. Вона жодних доплат на опалення не отримує із простої причини: живе тут, на Першотравневій, без прописки. Переїхала сюди давно з обласного центру, залишивши квартиру дітям. Вони отримують там її пенсію. Але ж про це шановна «баба Віра» розповіла по секрету.
І таких «обділених субсидіями» селян-ветеранів, яких київське начальство «знищує», сотні. І в цьому, і в інших селах Кам’янсько-Дніпровського району. Чимало тут серед незадоволених владою і вихідців із сусідньої Дніпропетровської області, яка вже на протилежному березі Каховського водосховища. Йдеться, зокрема, про Нікополь — місто металургів. Там розташовано кілька великих підприємств, як-то «Південнотрубний», де я працював токарем. Більшість робітників місцевих заводів виходять на пенсію в 50 років. Люди ще відносно молоді, але вже безробітні. Тож нині десятки тисяч нікопольців-ветеранів, залишивши квартири дітям, живуть у селах на тому березі — у хатах та при чималих городах, що дісталися у спадок від батьків. Або навпаки: тисячі вчорашніх працівників радгоспів, не маючи сил обробляти власну землю, переїхали на старість до дітей у місто. Де-юре вони залишаються жителями Кам’янки, Знам’янки, Водяного чи Дніпровки. Їхні садиби з десятками соток землі нащадки використовують як дачі. Хто ж їм тут доплачуватиме за газ, електрику?
Але саме ця колосальна маса людей (разом з багатьма родичами), яка ще років 15 тому була активно задіяна в аграрному секторі цього, зокрема, регіону — чудовий матеріал для маніпуляції свідомістю електорату, не задоволеного життям. Звичайно, не кожен з них і не місцеве керівництво, а саме Київ винен у тому, що десятки тисяч гектарів присадибних ділянок поросли бур’янами, не обробляються, що сотні й сотні хат покинуті, дивляться на світ розбитими шибками та дверима. Нерідко, до речі, з вини своїх господарів -п’яниць. Цю сувору реальність активно, особливо в період чергових передвиборних кампаній, використовують ті, хто знову рветься до влади. А ще — десятки відверто антиукраїнських сайтів і порталів в Інтернеті. Серед них, як приклад, і інформаційне агентство «Антифашист» азаровського «Комитета спасения Украины». Достатньо назвати лише кілька тем його матеріалів: «Звериное рыло «Патриота Украины», «Помилованную Надю хотят «сгноить» свои», «Очереди на блокпостах как форма геноцида населения», «Хунта», «Одесская хатынь», «Бандерштадт». Акцентую на цьому, бо цілком згоден з висновком Андрія Гордєєва, голови Херсонської облдержадміністрації: «Головна проблема регіону – інформаційна безпека».
Але якщо з цією, зокрема, ідеологічною диверсією агресора можна за бажання за кілька місяців покінчити, то що робити з наслідками «хазяйнування» різних урядовців та нардепів багатьох скликань, які опосередковано загрожують інформаційній безпеці країни? Мова про доведення за останнє десятиріччя до повного занепаду на півдні країни суспільного агросектору, соціальної інфраструктури та автомобільних шляхів. (Аналогічна ситуація і в Придунав’ї). Як відродити ці колись квітучі, доглянуті, мальовничі села, як заставити працювати на ринки та мегамаркети промислових центрів країни ці захаращені тисячі гектарів приватних земель Придніпров’я, що «гуляють»,?
Може, придивитися до досвіду Петра Столипіна?
Укотре згадав про вражаючі перетворення в царській Росії за часів прем’єрства великого реформатора, відвідавши його могилу на території Києво-Печерської Лаври. Результати столипінських нововведень добре відомі тим, хто цікавиться історією. За кілька років після важкого впровадження аграрних реформ Росія вийшла на перше місце в світі за валовим збором хліба, у 2,5 разу збільшилося поголів’я худоби, через кредитний банк селяни придбали у 1905-1914 роках 9,5 млн. гектарів землі, на нові місця безоплатно переселилося майже 2,5 мільйона людей.
Саме останні дві цифри можуть, на мою думку, бути предметом осмислення під час пошуку відповіді на запитання, яким закінчується попередній розділ. У нас сьогодні, як стверджують у Мінсоцполітики, півтора мільйона переселенців з Донбасу, які у більшості ще довго не матимуть бажаного житла і роботи, а в степових, посушливих районах Криму, які після російської окупації відчувають на собі гострі проблеми з водою, сотні й сотні сімей. Можливо, є сенс відповідним міністерствам розробити чіткий та ефективний механізм зацікавлення цих та інших людей переїхати у вимираючі з різних причин придніпровські села? У придбані та відремонтовані за допомогою держави покинуті хати з 30 - 45 сотками присадибних ділянок.
Крім всього, охочі влаштувати собі нове життя можуть стати новими господарями двох-трьох гектарів землі з тих десятків тисяч га сільськогосподарських угідь, що були свого часу розпайовані й сьогодні юридично залишаються власністю колишніх колгоспників та працівників радгоспів чи їх дітей. Щоправда, нині ці колись розпайовані землі — фактична власність тутешніх фермерів або великих латифундистів. Вони, взявши її в оренду, займаються здебільшого вирощуванням високоприбуткових зернових і технічних культур.
— Відродити наш край за рахунок запрошення сюди переселенців з інших областей, думаю, можна. Але лише за трьох умов: якщо буде покінчено з бездоріжжям, якщо селянина гривнею стимулюватимуть вирощувати худобу та городину, якщо нарешті буде створена гарантована система заготівлі всього, що ми можемо продати. Бо сьогодні все диктує перекупник — цибулю, горіхи, огірки, перець тощо скуповують за безцінь. Повна безвихідь: або віддай за копійки, або все пропаде. Невже цього не бачить районна влада? — Лідія Петрівна Д., знайома вчителька із села Водяне згаданого Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області, з якою ми завели мову про Донбас та Крим, просила не посилатися на неї: «Куди ж я тоді діватиму свої «помадори»?
Станіслав Прокопчук
реклама