Українці у світі з критичного погляду Петра Яцика

У юнацькому віці, гнаний війною, він покинув батьківський дім, рідне прикарпатське село Синьовидсько Вижнє, і після кількарічних мандівок світами оселився в Торонто, утвердився в канадському бізнесі, доказавши, що й українці здатні на великі справи і заслуговують у зарубіжжі на широке суспільне визнання.

                                                      * * *                                                     

Українці у світі. Цієї теми у розмовах з Петром Яциком ми торкалися неодноразово, починаючи з нашої першої зустрічі.

— Ми ніби й вчені, й розумні, й працьовиті, а як ми ма­ло досягаємо! Чому? — запитував часто Петро Яцик і сам же й відповідав: — Бо найбільшими нашими ворогами є не росіяни, німці, поляки, євреї чи хтось інший, а те, що ми бажаємо своїм дітям: «Учися, синку, щоб не робити так важко, як ми».

Консерватизм, продовжував Петро Яцик, — одна з рис нашого національного характеру. «Так робили мій дід, мій тато, і я так роблю». Мабуть, немає іншого народу в світі, який би був таким консервативним і так повільно рухався вперед з бажанням оновити й поліпшити своє життя. Чому, наприклад, у Бразилію по Другій світовій війні приїхали голландці, німці, італійці і стали мільйонерами, а українці вже сто років там живуть — і такі ж бідні, як і були. Бразилія — країна багата, можливості там вели­чезні. В чому причина бідності наших земляків? Я вва­жаю, що в тому ж таки консерватизмі, у страхові перед ризиком. Ми боїмося залізти в борг, боїмося вийти із звичних рамок, наїждженої колії. Там, де працюємо рука­ми, світ давно вже користується досконалою технікою.

Далі пан Яцик посилався на ближчий йому приклад — з життя канадських українців: «Приїхавши до Канади, наші люди йшли викорчовувати ліси, працювати в ко­пальнях, тобто не цуралися важкої роботи. За неї одержували більшу платню, ніж, скажімо, євреї. Але євреї, хоч і одержували спочатку менше, однак прагнули чо­гось навчитися з прицілом на кращий заробіток завтра. Нас, українців, у Канаді багато, набагато більше, ніж представників деяких інших націй. І з України ви диви­тесь на нас, як на таких, що можуть допомогти в тій чи тій ділянці знань та підприємництва. Але чи варто на нас сподіватися, коли ми так мало чого досягли? Хіба є серед нас, канадських українців, широко відомі знавці податко­вих законів, адвокати, економісти, тобто люди, від кого залежить розвиток бізнесу? На жаль, практично немає. Ми чомусь майже не беремося за створення підприємств, тоді як саме вони є основою, фундаментом будь-якої держави. Дуже бракує в Канаді, а особливо в Україні, своїх Терещенків. Так, він був поміщик, визиску­вач. Але водночас це був і великий будівничий, що ли­шив по собі заводи, цукроварні, млини, пароплави, де­сятки будівель.

Я веду до того, продовжував Петро Яцик, що у нас, українців, виплекались деякі риси характеру, звичаї, традиції, які треба розглядати більш критично. А коли ми вважаємо, що такі вже ми файні, сердечні, гостинні, працьовиті, талановиті, лише світ не дає нам жити, то начебто й нема потреби себе переробляти. На жаль, — з гіркотою в голосі зауважував Петро Яцик, — далеко не всі з нас здатні критично себе оцінювати, тим більше сприймати критику інших. Тим часом за вчасну й доречну критику треба тільки дякувати. Притакувати мені, коли я роблю помилку, — то не є добро. Не той справжній приятель, що мене тільки хвалить, а той, хто вказує на мої помилки.

Можливо, я занадто різко говорю про свій народ. Але я не відділяю себе від нього. І хочу тільки одного: щоб ми, як писав Шевченко, «вчились так, як треба», критично оцінювали себе в цьому світі і робили з критики пра­вильні висновки. А приклад того ж Терещенка свідчить, що і в нашого народу є люди з неабияким потенціалом ділової активності, бізнесової ініціативи. Не лінуймося тільки його реалізовувати».

Я цілком свідомо широко цитую ці розміркову­вання Петра Яцика про окремі риси українського харак­теру, бо вважаю їх повчальними і мудрим. Як і  його роздуми, висловлювання, сентенції на інші теми. Щиро кажучи, кожного разу, коли відбувалися наші з ним діалоги, у мене завжди було бажання увімкнути дик­тофон. Бо якої б теми ми не торкалися, у пана Яцика завжди був свій, цілком оригінальний, погляд на неї, своє нетривіальне судження. Нерідко він був «колючим» в оцінках, прямим і відвертим. Не всім це подобалось. Але врешті-решт навіть «ображені» його опоненти, коли пристрасті вщухали, не могли не визнати, що за великим рахунком він має рацію, що в його словах правда, хоч інколи й гірка. А головне, що його відвертість була щирою, продиктованою бажан­ням підказати людині її помилки, «розбудити» її волю й енергію, спонукати до руху, до дій.  

                                                       *   *   *

Можна було б довго розповідати про тернистий і зви­вистий шлях Петра Яцика з України до канадського бере­га, до утвердження й успіхів у будівельному бізнесі провінції Онтаріо — провідного фінансово-економічно­го регіону Канади. Але це, на мій погляд, тема для окре­мих досліджень — повчальних і важливих для України та українців. Я ж лише коротко зупинюся на своїх спогадах про незвичайні екскурсії по Торонто, Міссіссазі та їхніх околицях, коли моїм гідом був сам Петро Яцик. Вони відбувалися в різні часи, але в підсумку складаються у єди­ну широку панораму спостережень і вражень.

Один з пам'ятних епізодів у ній — відвідання «Арки», українського магазину в центрі Торонто. Власне, саме з нього свого часу почався для пана Яцика самостійний бізнес на ка­надській землі (до того він мав тільки тимчасові підробітки ). У спілці з приятелями він у середині п'ятдесятих вирішив відкрити книжковий магазин, де б переважала українська книга. І цей задум був успішно ре­алізований. Згодом Петро Яцик переорієнтувався на інші бізнесові проекти. В «Арки» з'явилися нові власники. Во­на існує й досі. Але пан Яцик вийшов з магазину невдоволений. Нові господарі, на його думку, не дуже-то перей­маються тим, щоб торгівлю поліпшувати, розвивати. «Навіть стелажі в магазині лишилися ще ті, що ми поста­вили. А що вони пропонують покупцеві? Українські кни­ги в їхніх пропозиціях відтіснені на далекий край», — прокоментував він. І це був прояв не стільки типового для пана Яцика, переважно критичного погляду на явища і речі, побачене й почуте, скільки щирої небайдужості до «Арки» — дітища його молодих літ.

Іншим разом ми побували у великому селищі поблизу Торонто, в якому, як виявилося, живуть італійці. Усі бу­динки зведені за одним проектом, селище чітко й раціонально сплановане, у ньому є практично все для проживання як окремих сімей, так і громади в цілому. І задум,  і виконання цього проекту — теж справа Петра Яцика. Про нього в замовників і загалом у селищі лишилася добра пам'ять, бо, крім житлових бу­динків, він уже власним коштом спорудив для їхніх меш­канців водогін і передав гроші на місцевий храм.

Двічі, в різні періоди, він показував мені п'ятнадцятиповерховий будинок у престижному районі Торонто. Перший раз, коли був зведений тільки його каркас, і вдруге — коли будинок був уже заселений. Це була перша серед його численних проектів висотна споруда, і він не приховував задоволення зробленим. Пишатися й справді було чим. Квартири пропонувались у будинку на різні смаки і різної вартості — від 150 тисяч до 400 тисяч канадських доларів. Кожна з них була добре сплано­ваною, затишною і зручною для проживання. Будинок мав дворівневі підвальні гаражі для авто: вищий для гос­тей, нижчий для мешканців. На першому поверсі була кімната для відвідувачів, бібліотека, до ліфтів вела кили­мова доріжка, по обидва боки якої стояли оздоблені мармуром колони. Але ще більше мене вразило те, як привітно зустріли тут Петра Яцика: і консьєржка, і на­глядач, і художниця, яка розмальовувала стіни гаража (виявляється, що й про естетику гаражів у Канаді дба­ють) вітали його тепло й щиро, як свою людину, розпи­тали про життя-буття, на мою пропозицію сфотографу­валися на згадку.

Петро Яцик дбав, щоб його споруди були не тільки практичними, а й красивими. Ну чим, здавалося б, можна було прикрасити проект складських приміщень, але, зва­живши, що вони виходитимуть на магістраль з інтенсив­ним рухом, він зробив їхній фасад з непрозорого скла. Оригінальності дизайну додала запропонована донькою Надією надбудова над входами, хоч від цього кошторис споруди й зріс. Однак тепер, дивлячись на неї з вулиці, сторонній людині важко визначити, чи це зви­чайнісінький склад, а чи офіс солідної компанії.

Найзначиміші будівельні автографи, залишені Петром Яциком, — це комплекси ділових, торгових, промисло­вих будинків. Вони, як правило, займають цілі квартали приміських районів Торонто і Міссіссаги. Будівництво, а ще більше догляд за ними — нелегка, клопітка справа, од­нак здача цих приміщень в оренду приносить певні при­бутки. Не в програші й ті, хто орендує приміщення. Спо­рудивши ці «ділові» квартали, Петро Яцик дав притулок, можливість відкрити бізнес або просто мати роботу сот­ням людей, серед яких — новітні емігранти з різних ку­точків світу.

Останній реалізований ним проект — вулиця з 36 будинків, названа іменем внучки — Андрійка. Ще в лис­топаді 2000-го року площа (колишній пустир) готува­лась під забудову, а вже через рік до будинків в'їжджали новосели. Темпи, які не можуть не вражати. Від цього високого темпоритму Петро Яцик не лише не відставав, він сам його задавав. Організатором життєдіяльності і повсякденним керівником заснованої ним компанії бу­ла в останні роки (і успішно здійснює цю нелегку роль і досі) його дочка Надія. Петро Яцик щиро тішився її бізнесовими успіхами і не раз мені зауважу­вав, що тепер може бути спокійним за майбутнє ком­панії. Сама ж Надія, не турбуючи батька в дрібницях, у серйозних справах завжди йшла до нього на пораду. Кілька разів я був свідком їхніх ділових діалогів. Батько й дочка з півслова розуміли одне одного, розмовляли на рівних, навіть дискутували, але найвідповідальніші рішення, як правило, приймав або підказував він.

З канадських будов Петра Яцика, якби вони були в од­ному місці, склалося б ціле містечко. Він володів неабия­кою бізнесовою інтуїцією, тонко вловлював і передбачав переміни на будівельному ринку Канади. «Гроші можна здобувати по-різному, — говорив він мені.— Найкоротший шлях — обікрасти банк. Але це — шлях самодурства. Головне — навчитись щось робити. Причому робити те, в чому люди відчувають потребу. І якщо ви навчитесь ро­бити це краще й масштабніше за своїх конкурентів, тоді вам прийде більше грошей. Капіталістична система вимірюється доларами і центами, більш нічим. І гроші там повинні працювати. А якщо ваша продукція не зна­ходить споживача, значить, ваша робота нікому не потрібна, значить, вас чекає банкрутство».

Звідки у нього, вихідця з прикарпатської глибинки, в якого, крім двохлітньої молочарської школи, не було іншої спеціальної освіти, цей хист — розраховувати й прогнозувати свої дії в складному будівельному бізнесі й досягати в ньому успіху? Думаю, що в основі цього були його неабиякі здібності, глибокий аналітичний розум і виняткова наполегливість та концентрація зусиль і волі. А ще — вміння знаходити мову з будь-якими партнерами, переконувати їх, робити спільниками або, коли треба, рішуче йти на розрив. До нього з довірою та приязню ставилися й банкіри, які частково кредитували його будівельні проекти, і муніципальні чиновники, з якими вирішувалися плани забудови, і рядові будівельники, яких Петро Яцик підряджав на роботи. Дбаючи тільки про себе, про свою кишеню й забуваючи про інших, з ким ти працюєш, у тому числі підлеглих, багато не досяг­неш, любив підкреслювати пан Яцик і пригадував своє се­ло на Прикарпатті. В доброго господаря кінь завжди був нагодований і легко тягнув віз, а злий господар не давав своєму коневі вдосталь їсти, зате безжально й без толку його батожив. Але ж очевидно: слабкий кінь багато не по­тягне. Даруйте за таке порівняння, однак якщо й про ро­бочих людей не дбати, а тільки їх батожити, наслідки бу­дуть плачевні.

Бізнесмен повинен бути порядним бізнесменом і діяти в рамках етики і людяності. Звичайно, можна зба­гатитися, переступивши ці рамки і досягаючи результа­ту коштом жорстокої експлуатації слабшого від себе. Але це вже не буде чесний бізнес, і рано чи пізно такий роботодавець зазнає краху, був переконаний Петро Яцик. І це були не декларації і не абстрактне переконан­ня, а спосіб його життя, поведінки і дій у тому гостроконкурентному середовищі, в якому він утвердився, зміцнив й розширив свою компанію і де залишив після себе високу репутацію і добрий слід.

 *   *   *

Про меценатство Петра Яцика теж можна розповідати довго. Один лише перелік добродійних справ міг би зай­няти чимало сторінок. Але суть не в їхній кількості. Пан Яцик не ставив за мету їх множити. Перш ніж прийняти рішення про фінансову підтримку того чи того проекту, він довго зважував. Але коли вже впевню­вався, що це вартісна справа, робив усе, щоб вона була втілена в життя. Головним критерієм при виборі було те, як вона прислужиться Україні, наскільки буде для неї, для її майбутнього корисною. Він ніколи не забував, звідки родом, яка земля виколисала його, який народ представ­ляє він у далекій заокеанській стороні.

Загальновідомо, що Петро Яцик — один з найвиз­начніших меценатів в українській історії, що на доб­родійні справи він передав за свого життя найбільшу се­ред наших меценатів суму — близько двадцяти мільйонів доларів. І що особливо важливо, ці кошти інвестовані у сфери, які визначають духовний розвиток нації, її май­бутнє, утвердження іміджу України у світі.

Чи варто було, скажімо, затівати дуже дорогу, тривалу в часі, складну для виконання справу — повне видання англійською мовою багатотомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського? Він не раз у розмовах зі мною розмірковував над цим питанням. Ні, в нього не було сумнівів у тому, що це робити варто. Він розмірковував лише над тим, як краще й ґрунтовніше підготувати це ви­дання, зробити його надбанням найбільших бібліотек і навчальних закладів світу. Не по працях російських, польських чи інших авторів, а по фундаментальному  дослідженню нашого українського Геродота — Михайла Грушевського — має вивчати світ історію України, гово­рив він мені. І шлях до цього — видання трудів М. Гру­шевського англійською мовою. Петро Яцик дуже радів, що його задум підхоплений кращими вченими й пере­кладачами української діаспори і поступово стає ре­альністю.

Чи доцільно вкладати кошти в українські студії, відділення чи інститути в університетах Торонто, Альберти, Лондона, Гарварда, Нью-Йорка? Не тільки доцільно, а й життєво важливо для України, емоційно пе­реконував він мене, хоч я йому в цьому й не заперечував. Що таке Гарвард? — продовжував він. Це найавтори­тетніша у світі школа бізнесу. У ній повинні знати про Україну, там мають вчитися наші талановиті представники. А Колумбійський універ­ситет в Нью-Йорку? В ньому вчаться майбутні провідні політики США, найвпливовішої країни світу. Тож ук­раїнські студії тут дуже важливі.

Чи слід було започатковувати в таких широких мас­штабах Міжнародний дитячий конкурс знавців ук­раїнської мови і вкладати в нього значні кошти? Ініціюючи його, Петро Яцик був глибоко переконаний, що це якраз і є конкретний крок у численних намірах і розмовах щодо захисту й утвердження української мови. Потрібно звернутися до дітей, підтримати їх, заохотити до вивчення української мови. Для них це буде не тільки змагання за премії, призи й нагороди, а й пам'ять на все життя, вважав він.

 *   *   *

   …На моєму робочому столі надіслана Надією Яцик книга канадського автора Джона Лоуренса Рейнольдса «Leaving Home» («Покидаючи рідний дім»). Це – документальна повість англійською мовою про непросте, подвижницьке, сповнене крутих поворотів і великих справ життя її батька – Петра Дмитровича Яцика. Розповідь базується на залишених ним мемуарах. Читаючи її, немовби знову перегортаю сторінки його славної біографії, пригадую наші зустрічі, поїздки, дискусії, у тому числі й про місце України і долю українців у світі. Ця тема особливо хвилювала Петра Яцика, була для нього болючою. Сам він ніколи не хизувався своїми особистими досягненнями у заокеанському бізнесі і не переоцінював своє добродійництво та меценатські заслуги. Навпаки: був завжди вимогливим до себе й самокритичним, а ще – надзвичайно скромним, відмовляючи собі багато в чому, натомість щедро жертвуючи зароблене на українську справу. Своєю невтомною діяльністю, усім своїм життям він продемонстрував приклад невтомності у ділах, за які брався, активної життєдіяльності,   істинного патріотизму, відданості землі, з якої почалася його життєва стежина. З виходом книги про нього англійською мовою його більше й краще знатиме світ. Бо Петро Яцик зумів утвердити себе, реалізувати в цьому складному світі, явивши йому кращі риси українського характеру.

Михайло Сорока
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства