Не потрібен Нострадамус, щоб побачити пляму бурі на горизонті

Не потрібен Нострадамус, щоб побачити пляму бурі на горизонті

Блоги
2230
Ukrinform
Ще зовсім недавно ми з радістю констатували, що холодна війна відійшла в минуле, Росія стала партнером Заходу, а диктат  Сполучених Штатів Америки у однополюсному світі так і не відбувся.

Проголошувалося завдання утвердження європейських принципів співробітництва на просторі від Лісабону до Владивостока. Україна отримала шанс увійти у співдружність розвинутих світових держав як рівна між рівними.

Від спогадів навертає сльоза розчулення: «О где же вы дни любви, сладкие сны, юные грезы весны?». Замість «юных грез», ми побачили злочинну реальність «русской весны»:  з анексією Криму, із вторгненням на Донбас, а в підсумку – попранням норм міжнародного права. Своєрідним брендом (чи то Каїновою печаттю?) «русского мира» стала формула колумніста урядової газети «Известия» Ігоря Караулова: «Легитимно–нелегитимно, легитимно-нелегитимно. Легитимна сила. Легитимна воля. Легитимна стойкость. Легитимно отчаяние. А нормы международного права можете засунуть себе в задницу. Точнее:  проверьте – они уже там. И всегда там находились». 

Це вже вам не «совок», це й не ідеологія. Як зазначає російський публіцист Дмитро Шушарін: «Это претензия на новый большой стиль, более близкий к нацистскому, чем советскому».

В ситуації, що склалася, осмислення ролі і значення США на міжнародній арені стає все більш актуальним з огляду на послаблення лідерства цієї країни у розв’язанні все наростаючих міжнародних криз. Зазнали серйозних змін й уявлення про силу і слабкість європейської політики. Що б там хто говорив про м’яку силу мультикультуралізму, але Європейський Союз, де офіційними стали 23 мови народів Європи, все виразніше  став промовляти «з німецьким акцентом». Та воно й зрозуміло – хто платить гроші за умов все ще триваючої системної кризи  капіталізму, той і замовляє музику.

Нові аранжування історичного минулого

За цих умов тема про загрозу відродження націонал-соціалізму в Німеччині  стала у внутріполітичному житті країни дещо вщухати. А зайвий раз нагадувати німцям збоку про злочини нацизму стало якось політично некоректно. Одночасно в громадській думці стало поступово змінюватися ставлення й до періоду правління комуністів у Німецькій Демократичній Республіці. Оцінка комуністичного минулого стала більш стриманою і прихильною:  на побутовому рівні спогади про цей період історії обмежуються переважно іронічним ставленням до пластикових автомобілів та кумедних фільмів.

Величезні капіталовкладення в економіку східних земель Німеччини зробили свою справу: великі гроші, як то заведено, люблять тишу. А крім того, німці подбали й про єдність ідеї спільної  долі: впродовж короткого часу всі викладачі історії з території Східної Німеччини були звільнені з роботи, перекваліфіковані на інші професії й замінені вчителями із Західної Німеччини. У єдиної нації не може бути двох версій спільності історичної долі. І от це все у підсумку й створило відповідний клімат для консолідації новітньої німецької нації. 

Поступово змінюється й ставлення до періоду нацизму – пережите минуле уже не сприймається аж так трагічно. Подибується думка, що у кожному суспільстві завжди можна знайти людей, які в силу свого характеру віддають перевагу державному авторитету над правами особи, ідентифікують себе з кожною реальною владою як такою, незалежно від конкретного змісту її політичного курсу в той чи інший період історії. Часто саме вони й задають тон громадській думці – «все забути й простити».

Спрацьовує й ще один фактор. Як зазначає той же Теодор Адорно, «було б наївно вважати, що націонал-соціалістичний режим означав лише страх і страждання, хоча саме цим він обернувся навіть для багатьох його прихильників. Дуже багатьом жилося при фашизмі зовсім непогано. Терор був спрямований лише проти більш чи менш строго визначених груп. Після кризового досвіду епохи, що передувала Гітлеру, гору взяло відчуття що «про нас дбають»… На противагу невтручанню минулих літ, гітлерівський світ до певної міри дійсно оберігав громадянина від стихійних бід суспільства, перед лицем котрих люди раніше були полишені на самих себе. Він силовими методами випередив   сучасні способи управління кризами, здійснивши варварським експериментом державне регулювання індустріальним суспільством. Повсюдно задіяна інтеграція, організаційне згуртування мережі суспільних зв’язків, у яку потрапляло все, забезпечувало також захист від всеохоплюючого страху провалитися через суспільні вічка й опуститися на дно. Величезній кількості  людей здавалося, що холод відчуженого стану в його незліченних формах було подолано й замінено не важливо вже й як маніпульованим й нав’язуваним теплом соборності». Суспільні зрушення формували й нові форми світогляду та ціннісні настанови.

«Соціальний клей» консолідації суспільства

На перший погляд це важко сприйняти, та тим не менше якась частина населення Німеччини й до сьогоднішнього дня схильна із ностальгією згадувати той час здійснення колективних фантазій людей, які, взяті поодинці, не мали власне жодної влади, але, тим не менше, уявляли себе кимось досить значимим у відчутті ілюзії такої колективної влади. Їх тяжіння до націоналізму в роки «німецького економічного дива»  вдавалося жорстко триножити, але лише до тих пір, доки лібералізм реально стверджував права окремих осіб у лоні «соціально відповідальної держави» як передумови їх колективного добробуту. Однак нинішня фінансово-економічна криза значно загальмувала цей соціальний тренд – держава всезагального добробуту увійшла в стадію кризи. Як наслідок, у суспільстві знову з’явилася  ностальгія по «теплу соборності». Націоналізм, що раніше був дещо потісненим у ідеологічній сфері, в площині політики, життєдіяльності й щоденного буття попри все  продовжує заявляти про себе як про реально діючий потужний фактор – «соціальний клей» консолідації суспільства.

В той же час процес формування нової наднаціональної європейської ідентичності переживає кризу, а ідея «Європи» все ще розглядається експертами як «незавершений проект». Зрозуміла річ, в цьому напрямі інтенсивно вишукуються відповідні технології й механізми, триває пошук критеріїв того, що значить для емпіричного суб’єкта «бути європейцем». В роки холодної війни цей проект стимулювався протистоянням «Захід/Схід». Для сучасного етапу функціонування європейських цінностей характерною є зміна цього протистояння на опозицію «Захід/Південь», або опозицію «Європа/Ісламський світ», або ж «Європа/Третій світ». Наприклад, всі ми є свідками того, як чи найбільш популярним сюжетом на рівні буденної свідомості сучасної Німеччини стає сюжет мусульманської загрози. У свій час великий резонанс викликала поява книги Тілло Сарацина «Німеччина самоліквідується» (2010 р.). Впродовж одного року після видання книга розійшлася накладом у 1,3 мільйона екземплярів, а 18% німців, судячи із соціологічних опитувань, висловили свою готовність підтримати партію, яка взялася б відстоювати викладені в книзі ідеї щодо актуальності відродження німецького способу життя і традиційних духовних цінностей юдео-християнської Європи.

Потенційні революціонери світової периферії

Світова периферія сьогодні – це не просто країни «третього світу». Все більше дається взнаки «четвертий світ» - депресивні регіони розвинутих країн і країн світової напівпериферії (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південно-Африканська Республіка). Фавели – це нині вже не ознака Бразилії, а узагальнене явище сучасного світового «мережевого суспільства».  Суспільні збурення і потрясіння час від часу даються взнаки, хоча й носять поки що переважно латентний характер.

Глобальне політичне пробудження, на котрому акцентував увагу Збігнев Бжезінський у ряді своїх виступів – в канадському Монреалі (травень 2010 р.), російському Ярославлі (вересень 2011 р.) та французькій Нормандії (жовтень 2011 р.) – посилює радикалізацію політичного протистояння у світі. Наростання політичного бродіння стало результатом обурення людей як злиденністю, так і зневажанням їх людської гідності, усвідомленням доведеної до безпрецедентного рівня соціальної несправедливості. У свою чергу, доступ до радіо, телебачення й Інтернету сприяє поширенню серед знедолених мас відчуття обурення й заздрощів, що пересікають кордони й стають викликом існуючим державам і глобальній ієрархії.

У підсумку демографічний вибух вікової групи до 25 років створив велетенську групу населення «третього світу», заряджену нетерпінням. Їх революційне ядро – мільйони студентів навчальних закладів (часто доволі сумнівного рівня), що не відповідають кваліфікаційним вимогам новітнього часу. Усвідомлюючи себе в ролі майбутніх безробітних світового рівня, котрим не судилося бути затребуваними ні в якості виробників, ні споживачів, «вони стають потенційними революціонерами, своєрідним еквівалентом войовничого пролетаріату XIX і XX століть». У підсумку, зазначає З.Бжезінський, складається безрадісна ситуація: «сучасні популістські політичні пристрасті можуть бути розігрітими і спрямованими навіть на віддалені цілі, не дивлячись на відсутність такої об’єднуючої  доктрини як марксизм».

Ще раз наголосимо: глобальне політичне пробудження не замикається «у третьому світі». У 1960-ті роки воно виявило себе у антисистемних соціальних рухах, які потрясли увесь індустріальний світ: спочатку у Сполучених Штатах і Франції, потім в Італії й Німеччині, Іспанії, Бразилії, Мексиці й Чехословаччині, у багатьох інших країнах. Друга хвиля глобального політичного пробудження 1989-1991 років виявила себе у розпаді Радянського Союзу, Югославії й Чехословаччини, в падінні комуністичної системи влади. Третя хвиля нині піднялася в країнах арабського світу з нечіткими перспективами досягнення суспільної згоди в цьому регіоні.

Не варто також забувати про суспільний «рух обурених» в Європі як реакції на розмивання основ соціально відповідальної держави «всезагального благоденства» та усталеного способу життя, а також про  рух «Occupy Wall Street» у США, який підтримало приблизно 40% респондентів.  Феномен Дональда Трампа – теж феномен з того ж ряду.

Узагальнюючи цей ряд подій, що визначили суспільний тренд сучасності, було б доцільно послатися на авторитетне судження американського дослідника Іммануїла Валлерстайна: «Така зміна настроїв у світовому масштабі далебі не пішла на користь існуючому стану речей, навпаки, вона позбавила капіталістичну економіку політичної і культурної підтримки.  Ніколи більше пригнічені не будуть впевнені, що історія на їх стороні. Ніколи більше не будуть вони задоволені поступовими змінами в надії на те, що їх діти й внуки пожнуть плоди їх страждань. Ніколи більше не вдасться їх умовити почекати із поточними вимогами в ім’я світлого майбутнього. Тобто тепер багаточисельні виробники капіталістичної світ-економіки позбулися основного стабілізуючого елементу системи – оптимізму пригнічених». Позбавившись оптимізму, пригнічені переймаються відчаєм.

Веління часу: спротив фашизму

Доводиться констатувати: світ увійшов у зону турбулентності з важкопрогнозованими наслідками. В цьому ряду не вселяють особливого оптимізму й прогнози професора Каліфорнійського університету (Берклі) Мануеля Кастельса про те, що ХХІ століття «буде свідком росту екстраординарної за історичними стандартами системи виробництва». Суть проблеми в тому, що розвиватиметься відстоювана ним «мережева система» глобальної економіки, судячи з усього, буде діяти «вибірково поєднуючи значимі сегменти й нехтуючи місцевостями й людьми, які уже вичерпали свій потенціал або не являють собою інтересу в даний момент». 

У якій зоні опиниться Україна? Адже визначальною тенденцією стає сегрегація соціально відторгнутих верств населення, що набуває глобальні масштаби, коли «планета сегментується на чітко відмінні простори, що визначені різними часовими режимами». Тобто, якісь сегменти людства будуть жити в ХХІ столітті, якісь залишаться у ХХ, а якісь будуть відкинуті у глибоке середньовіччя. Перед відторгнутими сегментами, прогнозує Мануель Кастельс,  відкриються дві можливості. Перша – «глобальна кримінальна економіка… стане фундаментальною рисою ХХІ століття». Друга перспектива – «вибух фундаменталістських рухів, які беруть Коран, Біблію чи інший священний текст для інтерпретації й використання його в якості прапору свого відчаю і зброї свого гніву. Різного роду фундаменталізми, що походять з різних джерел, будуть являти собою безкомпромісний виклик односторонньому пануванню інформаціонального глобального капіталізму. Їх потенціальний доступ до зброї масового знищення кидає гігантську тінь на оптимістичні перспективи інформаційної епохи».

Прогнози англійського дослідника лівого штибу Террі Іглтона ще більш драматичніші. Він гадає, що головна криза капіталізму відбудеться, вірогідно, у наступне десятиліття. Прийдешнє майбутнє, звичайно, буде відрізнятися від дня нинішнього, але ніхто не стане гарантувати, що воно буде хоча б трохи кращим: «Але оскільки Захід стягує фургони у все більш тісні кола і відгороджується від відчуженого, вигнаного, злиденного населення «виключених» (як дома, так і за кордоном); і оскільки громадянське суспільство все більше руйнується до основ, не потрібен Нострадамус, щоб побачити пляму бурі на горизонті».

Глобалізація поглиблює й ускладнює цю проблему. Якщо одна частина світу тісно пов’язана з кожною іншою частиною, то потрясіння в першій рано чи пізно означатимуть вибух у другій і кризу в третій. Таким чином, сучасна світ-система капіталізму, на думку Т. Іглтона, «вповні здатна до руйнівної зупинки… Ось тому настільки необхідні опозиційні сили: для того, щоб опиратися якомога довше фашизму, погромам і дикості, які мають явитися результатом головної кризи системи».

Таким чином, все говорить про те, що ліберальна демократія і фашизм пов’язані як сіамські близнюки, перебуваючи в дуальній опозиції один до одного. У всякому випадку, засуджуючи фашизм, ми не маємо права забувати, що дорогу до нього до останнього часу прокладала саме криза ліберальної демократії.

Василь Ткаченко
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-