Навіть залишившись без ієрархів, пастирі і миряни УГКЦ не зреклися віри

Навіть залишившись без ієрархів, пастирі і миряни УГКЦ не зреклися віри

Блоги
1046
Ukrinform
«З метою успішного проведення собору введіть до складу делегатів не менш як 60—70% агентури»

15 березня 1945 року, коли ще палала найкровопролитніша війна в історії людства, Сталін погодив таємну інструкцію «Про заходи щодо приєднання греко-католицьких парафій в СРСР до Російської православної церкви, зміцнення впливу Російської православної церкви за кордоном та організацію всесвітньої конференції християнських церков».

Ще до офіційного затвердження цього документа львівська газета «Вільна Україна» надрукувала памфлет «З хрестом чи мечем?» за підписом Володимира Росовича. У ньому стверджувалося, що «вороги українського народу, вдягнені в ряси уніатських священиків, є організаторами (підкреслення авт.) банд українсько-німецьких націоналістів, агентами міжнародної реакції. Кривава діяльність цих злочинців мусить бути припинена».

Статтю спішно передрукували обласні газети Західної України та центральні українські видання, а 11 квітня 1945 року у Львові заарештували весь єпископат Української греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим, який аж до 1963 року перебував у радянських таборах. Та навіть залишившись без ієрархів, пастирі й миряни не зреклися віри, що спонукало радянське керівництво вдатися до фактично силового методу знищення УГКЦ, яка не погоджувалася воздавати більшовицькому кесареві Богове.

28 травня 1945 року було створено так звану Ініціативну групу греко-католицького духовенства, яку очолив Гавриїл Костельник. Вона виступала за «возз’єднання» зі здеморалізованою і підконтрольною радянським спецслужбам Московською православною церквою. Рішення про «самоліквідацію» УГКЦ ухвалили 8—10 березня 1946 року на так званому Львівському соборі. Канонічність його не викликає жодних сумнівів у нинішнього керівництва російського православ’я, вкрай педантичного в цих питаннях, коли йдеться про неохочих бути мирянами пропутінської церкви.

Натомість напрочуд промовиста телеграма від 25 січня 1946 року, яку надіслав нарком Держбезпеки СРСР Меркулов наркому Держбезпеки УРСР Савченкові: «З метою успішного проведення собору введіть до складу делегатів не менш як 60—70% агентури». Звісно, в Московській церкві про це могли не знати, але достеменно відомо, що жодного єпископа-уніата до участі у львівському збориську змусити не вдалось. Отож у Києво-Печерській лаврі поспіхом висвятили на єпископів членів ініціативної групи Михайла Мельника й Антонія Пельвецького, а Костельника як одруженого зробили протопресвітером. Саме цей уже фактично православний тріумвірат від імені греко-католиків провів собор, який ухвалив рішення про «возз’єднання з Москвою».

Нині відомо, що радянські спецслужби змогли натиснути на Костельника, скориставшись тим, що його старшого сина арештували ще до війни проти Гітлера, а доля двох молодших, які служили у дивізії СС «Галичина», довгий час залишалася невідомою. На відміну від більшовицьких кураторів, формальний ініціатор самоліквідації УГКЦ прагнув до автономії новоствореної церкви, за що його вбили фактично на порозі храму в 1948 році, списавши злочин на оунівців.

До речі, за аналогічним сценарієм розправилися з Ярославом Галаном, який ще з 1947 року очікував на звільнення після 10-річного ув’язнення дружини, давно вже тихцем розстріляної. Лише після вбивства публіциста його оголосили автором одіозного памфлету Росовича «З хрестом чи мечем?» та інших, чомусь надрукованих під псевдонімами навіть уже по смерті письменника.

Віктор Шпак
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-