Збагнути незбагненне: джерела фашизації

Збагнути незбагненне: джерела фашизації

Блоги
1359
Ukrinform
«Минуле буде опрацьоване лише тоді, коли вдасться подолати самі причини подій минулого» (Теодор Адорно)

Впродовж ряду публікацій я ставив питання: «Як, завдяки чому  і ким стелиться доріжка радикалізації світового політичного пробудження, що рано чи пізно доводить до фашизації політичного життя країн світу?». І тим самим поставив себе в уразливе становище. Мовляв, якщо настав час дати відповідь на це сакраментальне питання, то тобі й прапор в руки!

Втішало в цій ситуації те, що подібні проблеми ставилися й до мене, на них пропонувалися певні відповіді, але в цілому це не знімало їх з порядку денного. Напрошувалася думка: можна скільки завгодно засуджувати екстремізм чи радикалізм, але ці суспільні феномени, попри все, є нічим іншим, як закономірною реакцію людини на екстремальну ситуацію в суспільному житті, породжуються турбулентністю радикальних змін в нашому сьогоденні.  Отже, хочете позбавитись радикалізації – насамперед упорядкуйте саме життя.

І тим не менше, як мовиться, тут «диявол ховається в деталях». А деталі ці полягають у пошуку відповіді на запитання: «Чи обов’язково і неодмінно радикалізація суспільного життя має виродитися в фашизацію тієї чи іншої країни світу?»;  «Що може стати запобіжником  для недопущення такого повороту справ?»;  «Що допомагає людині не втратити людської подоби?».

Питання ці вічні, відповіді на них будуть завжди наближені, але маємо наближатися до адекватної відповіді настирливо й неухильно.      

Постановка проблеми

Візьмемо конкретний приклад. Ще в далекому 1963 році німецький філософ Теодор Адорно висловив свою стурбованість тим, що хоча уже нове покоління виросло після Другої світової війни, а націонал-соціалізм, всупереч всьому, все ще продовжує жити як в людях, так і в існуючих суспільних порядках. Процитуємо уривок із статті Адорно «Що значить “опрацювання минулого”?»: «націонал-соціалізм не є мертвим, і нам до цих пір невідомо, чи то це просто привид того, що було настільки жахливим, що й власна смерть його не вбила, чи то він так і не помер, і готовність здійснити невимовне живе в людях, так само як і в оточуючому їх порядку».

Контрапунктом статті Адорно стала ідея, що від викладеної вище невизначеності  («націонал-соціалізм продовжує жити в людях»)  людський розум хотів би позбавитись.  Насамперед тому, що в тіні цього жорстокого минулого жити просто таки неможливо. Адже якщо за вину й насилля доведеться знову розплачуватися новою виною і новим насиллям, то почуттю страху не буде кінця й краю. А тому було б справедливо покласти цьому кошмару кінець.

І тим не менше… Минуле, від якого хочеться втекти, все ще живе. І ось, щоб покласти край сумнівам, Адорно приходить до двох основоположних умовиводів. По-перше, що до жесту «все забути й пробачити» не можуть апелювати самі винуватці жорстокості. По-друге, минулий історичний досвід потребує свого серйозного опрацювання, щоб «чари минулого розсіялися під дією ясної свідомості».

Трагізм ситуації визначається Теодором Адорно як «просочування націонал-соціалізму в демократію». Однак я б на сьогоднішній день поставив би питання під дещо іншим кутом зору: а наскільки правомірною є сама постановка питання, коли «націонал-соціалізм»  розглядається як щось окреме, що нібито «просочується» у дещо принципово  інше – «ліберальну демократію»?

Зашореність холодної війни

Тут слід взяти до уваги, що ось таке принципове розмежування  «націонал-соціалізму» і «ліберальної демократії» (більше того – їх протиставлення!) було притаманне мисленню часів холодної війни. Тоді Сполучені Штати Америки виступали в ореолі світочу демократії й заборола боротьби проти тоталітарних режимів – як нацистського, так і комуністичного штибу. За свідченням професора Нью-Йоркського університету Крейга Калхуна (він же очолює Раду з суспільних наук Social Science Research Council), ідеологічна настанова на відмежування ліберальної демократії від тоталітаризму у післявоєнні роки помітно деформувала саме бачення проблеми про витоки тоталітаризму.     

Захід підняв тоді високо прапор демократії, а тому американські теоретики всіляко намагалися довести, що «нацизм – це взагалі не наша проблема: нацизм – це був традиційний рух, непевний середньовічний атавістичний рух, який виник звідкілясь із минулого». У підсумку дослідники були зорієнтовані на своєрідне соціальне замовлення: «Слід було відділити Захід від нацизму. Нацизм виріс не із сучасності, ми не маємо нічого спільного з нацизмом. І,більше того, наступний крок – нацизм дуже схожий на  сталінізм, на інші тоталітарні режими, які ми знаходимо подалі й далі на Схід від нас. Це інші, - це не ми… А тому слід було заперечувати західне й вповні сучасне походження нацизму. Велетенські зусилля йшли на те, щоб довести, що нацизм є також аберацією, що він нічого спільного не має з сучасністю, що, звичайно ж, було зовсім не так».

Просвітлення

У цій непростій ситуації цілеспрямованого соціального замовлення (враховуючи американський вплив на розвиток соціальних досліджень у післявоєнній Європі) слід віддати належне Теодору Адорно. Ставлячи питання про «просочування» націонал-соціалізму в демократію, він раптом у процесі аналізу виходить на принципово новий рівень логіки викладу. У його тлумаченні витоки нацизму є нічим іншим як наслідком реальних проблем, що випливають із кризи самої системи сучасної ліберальної демократії: «Те, що фашизм продовжує жити, те, що опрацювання минулого, про котре стільки говорять, до цих пір не вдалося, те, що воно [опрацювання] виродилося у власну карикатуру – пустопорожнє і холодне забуття, пов’язано з тим, що все ще продовжують існувати об’єктивні суспільні передумови, із яких фашизм виріс».

На переконання Теодора Адорно, сутність фашизму не можна вивести із одних лише суб’єктивних передумов. Насамперед слід виходити з того, що економічний порядок і, у  відповідності з його моделлю, також і майже уся економічна організація сприяють, як і раніше, залежності більшості людей від реальності, над якою вони не владні, і тим самим – сприяють  незрілості цих людей. Доля цих людей, пише Адорно, дуже сумна: «Якщо люди хочуть жити, то їм не залишається нічого іншого, як пристосуватися до даних реальностей і змиритися з ними. Вони мають поставити хрест на тій самій автономній суб’єктивності, до якої апелює ідея демократії. Зберегти ж себе вони можуть лише в тому випадку, якщо відмовляться від свого я”».

Звичайній людині важко усвідомити це осліплення, оскільки цей процес вимагає велетенських мук напруження свідомості. А цьому на заваді стоїть і досить улаштоване життя на Заході, і не в останню чергу – роздута до тотальності розтлінна індустрія масової культури.  І от необхідність відповідати певному стилю життя, необхідність такого пристосування, ідентифікації себе з існуючим порядком, з системою влади – все це створює тоталітарний потенціал.

А він ще й посилюється внаслідок почуття невдоволеності й гніву з приводу відчуття неминучості такого пристосування, бо ж треба якось жити! А звідси й результат: «І так як дійсність, врешті-решт, не дає тієї автономії і того можливого щастя, яке взагалі-то обіцяє поняття демократії, то до неї ставляться індиферентно, якщо й зовсім не живлять до неї потаємну ненависть. Форма політичної організації переживається як така, що не відповідає суспільній і економічній реальності».

Демократія за таких умов втрачає свій імідж і свою привабливість. Вона знецінюється. Хіба нам в Україні не відомі ці почуття розчарування після 25 змарнованих років у пошуках демократії? Що загострює ситуацію - життя для більшості з нас так і залишилося не улаштованим.

Чи є вихід?

Чи може нам Теодор Адорно допомогти в чомусь і підказати вихід із ситуації, що склалася? Чи запропонував він якісь реальні кроки для викорінення спадщини тоталітаризму що раз-по-раз продукує  й нині паростки фашизації суспільства? На превеликий жаль, складається враження, що пропозиції  його були й залишаються паліативними – вони полегшують хворобу, але не виліковують її.

Тим не менше, в  наші дні турбулентного збурення процесів глобалізації особливо актуальними стають судження Адорно про те, що всесвітня історія, з її все зростаючим катастрофічним ритмом, схоже на те, й не прагне надати своїм суб’єктам часу, впродовж якого все могло б саме собою налагодитися. Хіба що зберігається скромна можливість приділити більше уваги демократичній педагогіці, в рамках котрої «опрацювання минулого» допомогло б протидіяти його забуттю, тим більше – оправданню такого забуття.

А для цього, пише філософ, «педагогіці, замість того щоб глибокодумно верзти почерпнуті з других рук дурниці про людське буття», «слід було б настійно вимагати посилення в університетах позицій  соціології, яка співпала б з історичними дослідженнями нашої власної епохи.

Зважаючи на стан сучасної освіти і науки в Україні, слід визнати - в цьому є певний резон. Приклад післявоєнної Німеччини показує,що політична освіта, там де вона здійснюється серйозно, а не сприймається як осоружна повинність, дає більш дієві результати, ніж це вважають. По суті, все залежить від того, у якому вигляді представлене минуле: чи воно стає лише предметом докору до своїх політичних опонентів, чи ж ми долаємо жах нашого спільного тоталітарного минулого, знаходячи в собі силу, щоб збагнути незбагненне. Проблема практичного здійснення подібної освіти могла б бути вирішеною, вочевидь, лише спільними зусиллями педагогів і психологів, які б під сурдинку наукової об’єктивності не уникали того нагального практичного завдання,що стоїть сьогодні перед їх дисциплінами.

Зміцнювати ідентичність спротиву

В чому ще може допомогти нам філософія Адорно? Тим більше, що він і сам, ставлячи завдання «опрацювання минулого», відчуває всю обмеженість лиш однієї просвітницької політичної педагогіки. Він розуміє, які реальні перепони лежать на шляху подолання тих передумов, які щогодини породжують «об’єктивний потенціал» націонал-соціалізму. Навіть за умов, коли демократична педагогіка докладе максимальних зусиль, і буде здійснюватися на нових більш глибоких рівнях.  А причина тому до болю банальна: з одного боку, педагогіка «діє лише на тих, хто для неї є відкритим, а тому навряд чи є  схильним до фашизму. З другого боку, зміцнювати спротив цієї групи до дії негромадської думки – теж не буде зайвим». Вдаючись до терміну «негромадська думка», німецький філософ має на увазі тих, «хто пристосовується до настроїв, які хоч і стримуються офіційним табу, але саме тому й стають такими заразними».

В наш час особливо актуальними стають судження Теодора Адорно щодо важливості просвітницької діяльності. Необхідно нагадувати людям, закликає він, що «очевидні й замасковані фашистські новації  приносять Європі війну, страждання й нужду в системі, що заснована на насиллі, і, врешті решт, сприяє російській гегемонії в Європі, коротше кажучи, що вони приводять до політичної катастрофи».

Розуміє Адорно й проблему «виховання вихователів». Тут, як відомо, вирішальне слово залишається за самим життям, а воно у нас не є милостивим до педагогічних кадрів. Що й підриває їх авторитетне слово в житейських питаннях. А тому, враховуючи викладені вище об’єктивні передумови, що породжують фашизацію суспільства, остаточний тезис Теодора Адорно звучить для нас принципово й безкомпромісно: «Минуле буде опрацьоване лише тоді, коли вдасться подолати самі причини подій минулого. Лише тому, що ці причини продовжують діяти,  чари минулого до цих пір не розсіяні».

Судячи з усього, слід налаштовуватись на те, що найважливішим завданням все ж залишається не просто здатність пояснювати світ, але й кардинальним чином перетворювати його. Все це наводить на думку, що коли хтось прагне упорядкувати хід історії, то йому -  хочеться того чи не хочеться -  а доведеться використовувати подібні категорії, оскільки інших альтернатив, далебі, обмаль.

Василь Ткаченко
(На фото - Теодор Адорно)

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-