Хто встеляє доріжку радикалізації геополітичного пробудження?

Хто встеляє доріжку радикалізації геополітичного пробудження?

1544
Ukrinform
Маємо нарешті враховувати об'єктивні закономірності суспільного розвитку

                                                  Поза діючою політикою

Нинішня специфіка України полягає в тому, що наростання соціальної напруженості в нашій країні притлумлене агресією Росії проти неї.  Згідно з опитуванням фонду "Демократичні ініціативи", у липні 2015 р. 67% українців заявили, що не братимуть участі в можливих протестних акціях. Особисто взяти участь у різноманітних акціях протесту висловило готовність лише 18% населення. Це найнижчі показники готовності до протестів за період з травня 2013 р. Хоча факт залишається фактом – за останні 24 роки ВВП України впав на 35%, що й ударило по життєвому рівню населення. Хіба що залишається сподіватися на відомий український парадокс: протестні настрої не завжди ведуть до реальних протестних акцій. До того ж найпотужнішими в нас завжди були акції з політичних мотивів, а не соціально-економічних. 

 Проте, зважаючи на фактор "глобального політичного пробудження" і появу нового суспільного феномену – класу прекаріату, ситуацією не варто легковажити. Як слушно підмітив відомий історик Ярослав Грицак, "в Україні про прекаріат жодна політична партія не дбає". Що це – політична сліпота? Невже чекатимемо того моменту, коли настане "абсолютне зубожіння пролетаріату", про яке писав Карл Маркс, і країна полетить шкереберть? А тим часом процес формування прекаріату уже пішов: "Його представники не вмирають з голоду й холоду, але живуть гірше за тих, хто має постійну роботу. Саме її вони й не мають і, судячи з усього, не будуть мати. В середньому впродовж життя вони змінюють 30 роботодавців". 

Власне, зазначає Грицак, український прекаріат "не є поза політикою — він поза діючою політикою". І це несе в собі важкопрогнозовані ризики, оскільки росте безробіття серед молоді. Проблему певною мірою пом'якшує (чи приховує?) навчання молоді в численних університетах іноді досить сумнівного інтелектуального рівня. А це в майбутньому може обернутися проти самої молоді: "неякісний продукт додатково понижує її шанси на роботу". 

                                              "Гнучка" нестабільність

Проте в Україні саме поняття "прекаріат" усе ще залишається предметом уваги вузького кола інтелектуалів. Засоби масової інформації його практично ігнорують, зосереджуючи увагу на перипетіях парламентської боротьби і формуванні технічного уряду. А вітчизняна наука тим часом перебуває у напівпритомному стані від постійних бюджетних секвестрів. Працівники науки і освіти поступово скочуються до статусу прекаріату, формуючи його зубожілий "інтелектуальний сектор". 

Ми вже звикли до того, що інженери й наукові працівники стають промоутерами різноманітних фірм, жителі периферії (з вищою освітою і без неї) — "човниками", вчителі створюють мережі репетиторства, студенти та й колишні викладачі вишів за гроші пишуть курсові й дипломні роботи тощо. Словом, праця пристосовувалася до ринку і ставала "гнучкою". Деякі дослідники прямо-таки оспівують нездоланну українську особистість, яка демонструє непохитну життєстійкість і пластичність в умовах неформальної зайнятості. 

А тим часом не можна не помічати стану деградації групи найманих робітників, зміни змісту поняття "оплата праці", пониження статусу працівника, поширення практики "позикової праці" (аутсорсингу). Все це посилює психологічну напруженість у суспільстві. Мільйони людей втрачають тривалу стабільну зайнятість, фіксований робочий день і можливість кар'єрного зростання, право вступати у профспілки й укладати колективний договір.  Поза сумнівом, одним з результатів згаданої вище "гнучкості" стане посилення влади працедавця, зацікавленого і в переході на короткострокові трудові контракти, і в зниженні оплати праці, і в пониженні рівня соціального страхування. 

                                                Прогнозована нелегітимність

Найбільше зазнають в Україні впливу прекаризації нелегальні трудові мігранти, жінки середнього віку, люди передпенсійного й пенсійного віку, молодь без фахової освіти. Часто вони працюють в умовах, що не відповідають нормам охорони праці. За розрахунками О.Грішнової і Є.Бринцевої, загальна кількість учасників цієї соціальної групи в Україні за період 2004–2011 рр. налічувала від 11 до 13 млн осіб. Вражає їх частка в складі зайнятого населення країни — від 50,4% у 2007 р. до 58,5 — у 2009-му. У зв'язку зі скороченням фінансування науки і освіти (кількість учених дослідників в Україні з 1991 по 2013 р. скоротилася втричі, а останні скорочення ще слід підрахувати) збільшилася еміграція освічених людей. Понад 40% опитаних віком від 18 до 29 років визнають, що готові виїхати з України заради добре оплачуваної і перспективної роботи. 

Загроза втрати постійного робочого місця змушує людину до принизливого очікування грошової винагороди за свою працю за відсутності гарантій її отримання.Для старшого покоління, яке ще пам'ятає гасла "загальнонародної власності", особливо болісними стають фобії, пов'язані зі зростанням рівня матеріального розшарування. До того ж це суперечить головному принципу омріяного нами громадянського суспільства: рівний доступ громадян до матеріальних і політичних ресурсів. А отже, все це породжує соціальну напруженість і збентеженість суспільства. Втрачає легітимність і влада, за якої майже половина власності утримується "в тіні". 

                                                    Джерела радикалізму

За класифікацією англійського соціолога Гая Стендінга, прекаріат у всьому світі складається з трьох груп.Перша — це "старий" пролетаріат. Пролетарі злі, бо не мають тих благ, які мали їхні батьки (яскравий приклад — Донбас). Друга група — мігранти, меншини, жінки та ін. найбільш безправні й уразливі. І третя — це освічена молодь, ті, хто йшов в університет або коледж, сподіваючись, що матиме квиток у гідне життя. Насправді ж виявилося, що молоді люди купили лотерейний квиток, який майже нічого не гарантує, але придбати його коштує чимдалі дорожче й дорожче. Відтак мільйони "зайвих" у промисловому сенсі людей потребуватимуть виплат по безробіттю. 

Як показує досвід, політичний клас тих чи інших країн часто-густо намагається вирішити цю проблему переведенням її в конфлікт між різними соціальними групами або ж групами, розділеними іншими факторами протистояння. Зокрема Г.Стендінг вказує на зростання радикальних (зокрема й неофашистських) настроїв у багатьох європейських країнах. В Україні, як показують події 2014–2016 рр., регіональні угруповання олігархії теж використовують страхи прекаріату у своїх цілях, переводячи протистояння у площину "периферія проти центру" або ж "російськомовні проти українськомовних". 

 Отже, поточний момент надає проблемі прекаріату в Україні небувалої актуальності. Вона заслуговує на подальше вивчення. В аналізі цього явища вже не обійтися політичними загальниками про глобальну кризову ситуацію, про важкопрогнозовані кроки у політичному мейнстримі, про суб'єктивні помилки тих чи інших лідерів конкретних держав. Маємо нарешті враховувати об'єктивні закономірності суспільного розвитку, про які ще недавно ми намагалися не згадувати, вірячи, що "все в наших руках". 

Настав час дати відповідь на сакраментальне запитання: як, завдяки чому і хто вистеляє доріжку радикалізації світового політичного пробудження.

Василь Кремень

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-