Що Україна може запропонувати Європі?
Зерно, мед, молоко – на перший погляд, єдине, що ми можемо запропонувати споживачам країн ЄС, оскільки на інші ринкові ніші Україні не пробитись.
Однак поза увагою лишається суттєва незаповнена ніша, яка потребує не матеріального, а інтелектуального продукту, а її вдале заповнення дасть свої політичні дивіденди як у короткостроковому, так і у стратегічному плані. Це – ніша нового порядку Європи.
Наївно пов`язувати існування правих партій у Європі лише з особою Путіна. Втім – як і проросійські настрої значної частини населення у всіх країнах Європи.
Без зайвого перебільшення, історія російсько-французької дружби нараховує вже 100 років. Бо саме 100 років тому – 1916 року – у Франції висадився російський експедиційний корпус у 40 тис. чоловік, який брав участь у Верденській битві. І це французи добре запам’ятали. Як і те, що СРСР у часи Другої світової прихистив славнозвісну ескадрилью «Нормандія-Неман». Як і те, що опісля війни Совєти постачали за безцінь військову техніку та зерно.
Недарма ж де Голль, коли у 60-х прагнув посилити роль Франції у світі, дистанціювався від НАТО і США, та здружився з Москвою. Недарма з того часу регулярно курсує потяг «Москва-Париж». Недарма з того часу ліві французькі інтелектуали марять «єврорадянською імперією» від французького Бреста до Владивостока.
І це лише початок історії. Оскільки з падінням соцтабору та розвалом СРСР, здається, західна цивілізація втратила сенс свого буття.
Он, у конституції ФРН так і написали, що метою її існування (ФРН,тобто), є повернення східних німецьких земель у склад єдиної держави. Повернули – і що далі?
І таке питання постало не лише перед німцями.
А поки всі шукали відповідь на це питання, у Східній Німеччині все більше росли екстремістські настрої, іслам набирав все більшої популярності, а в інтелектуальному дискурсі все актуальнішим ставало питання про «смерть Заходу».
Раптом у 2000-х президентом Росії став Путін, позірний у своїй маскулінності, майстерний у простих відповідях на складні питання. І так як на Гітлера або Муссоліні орієнтуватись досі негоже, європейські контреліти, а потім і еліти взяли собі Путіна за взірець.
Комусь взірець, а комусь – і суттєві фінансові та політичні дивіденди. Які б могла отримувати Україна. Бо їй ті дивіденди всяко потрібніші для виживання.
Зрештою, Україна може запропонувати набагато ширший спектр ідей на експорт – як правих, так і ліберальних. Бо ми – єдина нація, котра у 21 сторіччі мусить битись за європейські цінності. Бо сам Захід шукає альтернативи для свого буття.
(Варто прочитати книгу Патріка Б`юкенена «Смерть Заходу», яка вийшла 16 років тому в США, загуглити про «палеоконсерваторів», аби зрозуміти природу такої популярності Трампа на президентських виборах).
Бо, зрештою, нам потрібно поспішати. Режим Путіна втрачає свою міцність, і, осмілюсь припустити, що його оточення уже готує валізи та закордонні рахунки. Разом з тим – що західні демократії таки втілять нарешті свій геополітичний концепт щодо Росії під умовною назвою «імперія-лайт» - військово-політичної потуги з контрольованою економікою та обмеженими можливостям втручання у внутрішні справи своїх сусідів. Як це вони намагались зробити у випадку з білою Росією, або коли намагались зупинити розвал СРСР.
Погодьтеся, що вищеописаний концепт мало чим нагадує демократичну країну, правда?
Звісно, аби виглядати привабливо, нам нарешті таки потрібні реформи, щоб побудувати життєздатну державу. Втім, ці ж таки реформи нам потрібні для виживання.
Зрештою, у нас на реформи залишилось небагато часу. Втім, як і визначитись, з чим будемо входити у нову епоху – епоху стартапів та тотальних воєн, щоб не опинитись за лаштунками історії і суб’єктності.
Іван Киричевський
реклама