Якщо ти збоку - ти зайвий

Хтось вирішив, що він повинен смиренно чекати останнього дня. Не мати належного догляду, ліків, не жити, всотуючи кожну краплину швидкоплинного дитинства без турбот. Хтось вирішив поставити хлопчину ніби збоку життя. Хворий – значить зайвий. Хтось вирішив, у нього не спитавши.

Так, він знає, що кожен день може бути останнім. І хоча такі думки довго супротивились «оселятися» в маленькій голівоньці, однак їх швидко туди «запроторили» та й покинули малечу. Доживай!

Доля одного хлопчика віддзеркалює тисячі тих, які кожного року стають янголами, так і не відчувши, що таке дитинство. А все тому, що немає паліативної допомоги – належного догляду за невиліковно-хворими дітками. Бо цей Хтось вирішив, що не потрібно полегшувати останні дні маленької людини, яка не встигла ще й зрозуміти: як-то — жити.

Дитину із 4-ю стадію раку лікарі відправляють додому помирати, знімаючи з себе всі обов‘язки, які в цивілізованому світі давно чітко пописані в законі. А вдома, замість того, аби не травмувати психіку та огорнути маленького ніжнішою за шовк опікою – батьки ховають свої очі та, інколи схлипуючи, ходять із кутка в куток. Ось і виходить, що такій дитині немає місця! Немає куди дітись ні в родині, ні в країні. Бо Хтось так вирішив – він зайвий.

Більшість людей взагалі не знає, що воно таке – паліативна допомога та прикріше стає від того, що більшість не знає, що означає – допомагати.

У нас немає чітких стандартів, за якими повинні працювати лікарі, у нас немає законодавства, яке дасть можливість зняти тягар хвороби з маленької душі в останній день. У нас немає нічого, крім мерзенно білих стін палати.

Інколи здається – якби не волонтери – ми б давно вимерли. 

Світ не бездушний і я вірю, що прийде час (якомога скоріше) і українські дітки, яким доля відміряла мізер не будуть відчувати себе «не такими», хоча це клеймо давно прикипіло в державній совісті.

Потрібно зробити все можливе і неможливе, аби саме той Хтось відчув себе Зайвим серед нас.

Катерина Ільченко