Зовнішнього цензора змінив внутрішній

Зовнішнього цензора змінив внутрішній

1504
Ukrinform
Мова як багатовимірний феномен, що перебуває у постійній змінності, не надається до простих визначень, узагальнень, аби не бути окресленою узагальнено чи огрублено.

Та зазначимо, що рух української мови через переповнені складними подіями роки останньої чверті століття позначений багатьма піками піднесень, помітними тривалими здобутками, перелік і аналіз яких заслуговує на спеціальне наукове вивчення, а для багатьох уже нині становить предмет заслуженої гордості. Бо усвідомили, що і не раби, і не підніжки, і не грязь, і не сміття на чужих просторах, а спромоглися на свою хату і на свою мову!

Чого лише варте піднесення української мови на найвищий щабель суспільних цінностей, що закономірно вихлюпнулося в народний рух за утвердження прав українців на свою мову, рух, який наприкінці 1980-х вийшов із мовних берегів, перетворившись на надпотужний каталізатор усвідомлення національної ідентичності, переформування української нації, зрештою, употужнив постання незалежної держави.

Феномен набуття українською мовою особливої суспільної цінності ще чекає на осмислення, як і та загалом непродуктивна, хоч і системно-агресивна протидія формуванню позитивної оцінки української мови в суспільній свідомості. Були в цій чверті століття і прикрі, дражливі моменти в розвитку української мови, траплялися й глибокі провали…

Мовне питання, роль української мови в суспільстві відігравало радше провокативну роль, ніж слугувало роз’єднанню чи розбрату. Пригадаймо вже трохи затерту в пам’яті ситуацію. Російська мова тривалий час домінувала в усіх сферах суспільного життя в Україні, зокрема в освіті, науці, а деякі професії були виключно російськомовними. Українській мові було залишено надзвичайно вузьке поле використання, насамперед у художній літературі та гуманітарній освіті. Нерідко це була політична декорація, імітація національної рівноправності в СРСР — «інтернаціоналізму в дії».

Нова суспільна ситуація кінця 1980-х дала багатьом українцям шанс мовно самовизначитися, що вимагало не лише зголошення до відповідної позиції, а й нерідко чималих зусиль волі, напруженої праці задля повернення чи й навернення до української мови, задля відкриття в собі українця. Потреба самовизначення на тлі увиразнених національних ціннісних орієнтирів вела одних крутосхилами усвідомлення свого національного Я, розпросторення їхніх обріїв, змушуючи свідомість наполегливо працювати, а інших — стежками байдужості чи й агресивного роздратування. Цензора зовнішнього, який стосовно української мови наполегливо стверджував: не было, нет и быть не может, заступив цензор внутрішній у личині байдужості й непереборної традиції інтелектуального штилю.

На зламі 1980—1990-х років питання мови стали центральними в осмисленні проблем національного, державного будівництва, обстоюванні ідеї незалежності. Проте чимало політиків воліли б нічого не змінювати, традиційно обмежуючи українськомовне поле «периферією» (на їхню думку) — художньої творчості й частково освіти.

Однак недооцінка ролі й сутності української мови в нашому суспільстві — це не лише компартійне минуле. На цю руйнівну недугу й нині страждають чимало керівників незалежної України різного рівня, а дехто запеклу відкриту боротьбу проти української мови в різних іпостасях використав для власної політичної реінкарнації. Відкрите російськомовне фрондерство багатьох народних депутатів, які достатньо володіють українською і вільно переходять на українську в спілкуванні поза телекамерами, проте на камеру спілкуються тільки російською мовою, — переконливе підтвердження.

З якого б дива в Україні вже після Революції Гідності так трепетно оберігається закон про засади мовної політики трьох Ка: Кремля — Ківалова — Колесніченка, а на обговорення самої проблеми зміни мовного законодавства накладено негласну заборону? Хіба для когось ще не є самоочевидним агресивне антиукраїнське спрямування цього закону, що залишається дієвим інструментом нової потужної русифікації, яку ми щодень спостерігаємо? Чому не діють положення Конституції України про державний статус української мови, а державці й надалі підкреслено ігнорують українську й демонстративно насаджують російську? Чому спеціальною турботою Президента України огорнуто англійську мову в Україні й замовчувано проблеми цілеспрямованого обниження статусу мови української, створено умови її витіснення на периферію? В українських містах очі засліплює не українськомовна реклама, а на слуху — переважно російськомовна попса…

Пік реалізації української орієнтації у вищій освіті — обов’язкова програма з української мови, культури, історії для майбутніх фахівців усіх професій, як і обов’язкове, підтверджене кандидатським іспитом знання української мови майбутніми дипломованими вченими — усе це знищено під корінь, аби й сліду-заміру не лишилося.

Нині інший пік – нищення залишків освіти середньої і вихолощення сутності з освіти вищої. За оболонкою змін, насправді – неприхованого мавпування чужих псевдоєвропейських моделей, ховається кричущий непрофесіоналізм реформаторів-імітаторів.

А чого лише варта ідея трансформації-нищення академій наук, які створювалися десятиліттями силами кількох поколінь у часи голодних пайків і воєн? Коли не вдалося миттєво зруйнувати Національну академію наук, галузеві академії, то запущено процес кількаетапного знищення через механізм економії фінансування.

Реалізація програми реформування (на практиці — руйнування інтелектуального, освітнього й культурного потенціалу нації) — це нищення самої Української держави, в якій цінності мови, духовні скрижалі народу, історична пам’ять не пробуджують високих почуттів очільників-можновладців, радше дратують.

Павло Гриценко, директор Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАНУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-