Народ ніколи не відвертався від батьківської мови - 06.04.2016 01:38 — Новини Укрінформ
Народ ніколи не відвертався від батьківської мови

Народ ніколи не відвертався від батьківської мови

1256
Ukrinform
Мова — напрочуд складний і живий організм, який пристосований до виживання й відновлення в найнесприятливіших умовах. Звичайно, в таких ситуаціях не обходиться без втрат, інколи значних. Та все-таки це не кінець мови.

Нагадаю: українська мова давньописемна, з великим багатосотлітнім надбанням — унікальними текстами, в яких відтворено спалахи думки носіїв мови і довершеність її форми. Тексти фіксували невпинний поступ мовотворення, дедалі нові її осягнення й можливості навіть у найтемніші роки реакції, заборон і переслідувань. Публікація невеликої за обсягом книжечки «Кобзар» Тараса Шевченка 1840 року спровокувала неочікуване запитання «а почему не по-русски?», засвідчивши народження нової якості великої мови, здатної передавати красу мовомислення українців. Сотні заборон у царській Росії (лише їх перелік склав окремий том!) не знищили української мови, бо народ ніколи не відвертався від батьківської мови, оцінював її як одне з найвищих надбань, як своє Я.

Розвиток і збагачення української мови відбувалося і в роки заблокованого її функціонування. Українськомовні оригінальні й перекладні художні й наукові тексти, попри ідеологічні утиски і різноманітні обмеження радянської цензури не лише щодо змісту, а й уживання багатьох слів (особливо небезпечною, а тому часто «редагованою» була лексика, яка відроджувала в думках вільнолюбиве історичне минуле українців чи відносила до непокірної Галичини), усе-таки переконливо демонструють невпинний саморозвиток української мови, її потужність як форми передання найскладнішого змісту.

Великий і непростимий гріх обмежувати вільне користування цими неоціненними скарбами, особливо в час нашої бодай ще й неповноформатної незалежності й самостійної державності. Неприпустимо, щоб українську мову в Україні — маркер і передумову національної самоідентифікації, збереження й зміцнення держави — чиновні зверхники своєю неувагою перетворили на нову імітацію, звертаючись до неї лише в короткі миті революційних трибунних екзальтацій.

Розпочавши новий етап жорстокого упокорення України, кремлівські вожді саме питання витіснення української мови зробили однією з підвалин політичного тиску та виправданням агресії. Вони правильно розуміють, що, знищивши, відібравши мову в нації, можна святкувати перемогу над нею, оскільки все решта не має такої опорної й захисної сили, яку має мова для кожної людини і нації загалом. То чому немає адекватного розуміння ролі української мови нашими політиками, можновладцями?

Збереження, розвиток української мови, піднесення її формальної й естетичної якості, широти функцій — це важливий складник сучасної національної наступально-ствердної політики. Пам’ятаймо про те, що боронити й зміцнювати українську мову — це боронити й зміцнювати державу. Ніхто з українців, а тим більше з кола владного Олімпу, не може дозволити собі вимислити якісь формальні причини, не може виплітати словесні пута псевдозаконів, аби сьогодні провести такі реформи в державі, які підважили б деміургічну силу української мови, перетворили б її в окремих регіонах у необов’язковий атрибут чи знаряддя шантажу.

Українська мова — це наша з вами мова! І хоч би скільки ми нарікали на владу і дошкульних сусідів, хоч би скільки брали до уваги обтяжливість обставин, а творити мову і оберігати її необхідно нам, і нікому більше! За будь-яких обставин! Перетворімо слова любові до рідної мови на чин її захисту та розпросторення!

Павло Гриценко, директор Інституту мовознавства імені О.О.Потебні НАНУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>