У Москві традиційно чуже видавали за своє

І власне, коли ми говоримо сьогодні про ідеологічну війну, слід розуміти, що з російського боку вона  насправді почалася не вчора, і не два роки тому. Вона триває від зародження Московії. Відомі історичні факти, коли книжки про Росію, які видавалися, скажімо, в Парижі, скуповували російські дипломати чи агенти і привозили до Москви, де спалювали. Чому? Тому що в цих книжках була правда про Росію та її криваву історію, дикунські звичаї, її антиєвропейськість тощо. Хіба це не перші залпи ідеологічної війни?

Але це залишалося епізодами, а Захід продовжував через певні історичні обставини сприймати Росію не такою, якою вона насправді була і є, а користуватись історичними фейками, якими його підгодовувала Москва. Так тривало століттями. Так триває і до сьогодні. А хіба поширення історичної брехні не є ідеологічною війною? Запитайте когось на вулиці Берліна чи Парижа, у чому відмінність між Руссю, Московією й Росією. Відповідь вас дуже збентежить. Для них це все фата-моргана. У цьому, на жаль, є і наша українська провина, бо ми так і не спромоглися донести до середньостатистичного європейця чи американця правду про свою і московську історії.

Мені здається, що й державі, й науковцям, і аналітикам, у тому числі Центру вивчення Росії, який я маю честь очолювати, слід зробити максимум для того, щоб розповісти європейцям правду про історію Росії, про ті кроки, які Москва зробила, щоб сфальсифікувати і подати її у вигідному для неї, але історично спотвореному, вигляді. Бо якщо говорити про справжню історію Московії, то вона не дає Кремлю жодного права претендувати на оті тисячолітні традиції, які вони приписують собі, а, отже, і претензії на «велич» зникають автоматично.

Тому нам в Україні і усім тим поза нею, хто хоче справді зрозуміти Росію й визначити, як діяти далі, потрібно дуже серйозно вивчати історію Росії. Тоді ми побачимо і зрозуміємо, що, на превеликий жаль, маємо справу з константою, яка змінюється лише по формі, а залишається тією самою по суті. Нам зараз необхідно думати не про чергові спроби «залучення Росії», а говорити про необхідність пошуку форм її стримування і фактичної ізоляції у разі, якщо вона продовжуватиме залишатися незмінною.

І в Україні, й на Заході гору має взяти стратегічне мислення. Слід чесно визнати, що, виходячи з історичних традицій, ментальності, процесів державотворення тощо, Росія сьогодні не вписується в демократичний альянс країн. Це не означає, що така опція закрита для неї назавжди. Але сьогодні ситуація є саме такою.

Звідси два сценарії дій. Перший. Виокремити її з тієї частини світу, яку прийнято називати північноатлантичною цивілізацією. Усвідомити на рівні західних політичних еліт, що Росія не є партнером Заходу в розумінні та повазі його цінностей. Будувати відносини з Росією у такий самий спосіб, як Захід будує їх із Китаєм чи Індією або з іншими країнами, які належать до інших цивілізаційних вимірів. Світ є різним, і ми не вимагаємо, щоб, наприклад, у країнах Сходу приймали ті самі цінності, які маємо ми. У цьому немає нічого поганого. При цьому примусити Росію повернути награбоване та захоплене і відновити повагу до міжнародного права. Таким чином, Росія залишатиметься членом міжнародного співтовариства, з яким Захід співпрацюватиме на основі мирного співіснування. Це не лише не виключає, але й передбачає розвиток нестратегічної торгівлі.

Другий. У разі, якщо Росія не пристане на таку форму співіснування, перейти до політики її тотальної ізоляції та стримування, виходячи з очевидного факту про те, що вона є глобальною загрозою.

Однак, на превеликий жаль, мені здається, що у багатьох європейських столицях і Вашингтоні воліють не просто не думати про стратегію, а заховати голову в пісок і сподіватися, що «якось воно там буде». Але так, як було, вже не буде. Треба думати не про те, як виграти наступні парламентські чи президентські вибори, а як врятувати західну цивілізацію від російського варварства.  

Володимир Огризко, дипломат