Замість робочих місць - соціальне утримання?

На підтвердження можна згадати пропагандистську кампанію зі створення нових робочих місць, коли кожна райдержадміністрація «справно» виконувала доведене планове завдання, не переймаючись тим, що в кінцевому підсумку кількість вивільнених працівників дорівнювала числу буцімто працевлаштованих.

Одним із наслідків непоширення статусу безробітних на мешканців сіл, зайнятих в особистих селянських господарствах, стала анекдотична ситуація, коли зареєстрований рівень безробіття в Україні виявився майже втричі меншим від показника, обчисленого за методологією Міжнародної організації праці (МОП). Водночас суттєво зріс рівень корупції, бо тепер лише від доброї волі сільського голови залежить, чи отримає потенційний клієнт служби зайнятості довідку про суто формальний вихід із «особистого селянського господарства», яке за радянських часів цілком обгрунтовано вважалося «підсобним» для родин колгоспників.

Ще за часів Януковича в Україні буцімто взялись економити кошти Фонду соцстрахування на випадок безробіття, відмовившись від дотаційних робочих місць. Раніше роботодавцю повністю відшкодовували його річні витрати на оплату праці додаткових найманих працівників за умови їхньої зайнятості не менше ніж два роки. Натомість нині компенсують лише суму єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, частка якого становить 18% у витратах роботодавця на фактичне стажування працівника-початківця.

Отож якщо 2012 року на Житомирщині було створено 1676 нових дотаційних робочих місць, на які з Фонду соцстрахування на випадок безробіття спрямували 22,5 мільйона гривень, то вже 2014-го розмір цих витрат скоротився більш як удесятеро — до 2 мільйонів гривень. Однак насправді підстав для радості немає, бо неважко підрахувати, що середньостатистична допомога по безробіттю для тих самих 1676 осіб, які тепер втратили можливість набувати досвід на новому робочому місці, становить приблизно 17 мільйонів гривень. Крім того, серед працевлаштованих на дотаційні місця майже кожен шостий належав до категорії «молодь, яка закінчила навчання», а понад 20% — «жінки, які мають дітей віком до 6 років та одинокі матері». Отож навіть у грошовому обчисленні Фонд майже нічого не заощадив, натомість десятки тисяч юнаків, юнок, молодих матерів по всій Україні втратили шанс на здобуття досвіду роботи та фактично перетворилися на постійних клієнтів соціальних служб якщо не в статусі безробітних, то малозабезпечених сімей з дітьми.

Брак грошей чи здорового глузду?

Так само, як пересічні українці традиційно нарікають на брак грошей, а не розуму чи бажання працювати, у верхах усі негаразди списують на брак реформ, черговою жертвою яких невдовзі може стати державна служба зайнятості. Нині під акомпанемент масштабного скорочення її працівників уже лунають пропозиції про чергову кардинальну реорганізацію. Натомість доцільніше адекватно реагувати на виклики часу, змістивши державні пріоритети із соцзахисту на стимулювання ефективної зайнятості населення як основи доброту працюючих та держави в цілому, без чого фінансово не підкріплена турбота про незаможних — не більше ніж гарні слова.

Тут не обійтися без єдиної для всієї держави політики, бо, наприклад, на Житомирщині керівництво обласної служби зайнятості ще з 1995 року пропонувало взяти на баланс хоча б одне місцеве ПТУ, обіцяючи оснастити його найсучаснішою технікою та розпочати за кошти Фонду підготовку справді затребуваних на ринку праці фахівців робітничих професій. Однак відповіддю завжди була відмова з посиланням на «оптимальність наявної мережі ПТУ», доки її фінансували коштом держбюджету. Отож нині на Житомирщині вже є два приватні навчально-виробничі центри, випускники яких, на відміну від петеушників, дійсно нарозхват, і непідйомна для місцевих дотаційних бюджетів кількість ПТУ, з якими не знають що робити.

Не менш провальна ситуація із наданням так званої одноразової виплати для зайняття підприємницькою діяльністю, яку виплачують у розмірі річної допомоги по безробіттю. Колись це був досить вагомий стартовий капітал, однак за отримані торік на Житомирщині у середньому по 15 тисяч гривень не започаткуєш навіть майстерню з ремонту сучасної побутової техніки, а більш-менш солідне підприємство з виробництва, а не перепродажу товарів, і поготів.

Отож у справі працевлаштування потрібні не стільки реформи, як здоровий глузд і розуміння того, що дурна економія тут не менш небезпечна, ніж на армії, адже сказано давно: скупий платить двічі. 

Віктор Шпак