Роль однієї особи в нашому державотворчому процесі

І не просто каюся, а щиро каюся.

«Щиро» — це слово, яке добре відоме «братам нашим старшим» — московітам. Хоча які вони нам брати? Справжній брат до брата зі зброєю не ходить. А якщо й приходив колись і брязкав нею, то до кінця днів своїх мусить нести каїнову відзнаку — печать братовбивства.

Якими братами можуть нам бути, наприклад, сини прекрасної Бурятії, яких кремлівські ліліпути відправили у відрядження на схід України — трішки «пострелять укров»?

Чи як прив’язати до видуманого імперськими пропагандистами «братства трьох народів» чеченців? Тих самих, які забули чотирьохсотлітню боротьбу їхньої гордої батьківщини проти Росії? І тепер з криком «Аллах акбар!» просувають на захід християнські цінності Кіріла, патріарха московського і всія Русі, а за сумісництвом — одного з найбільших наркоторговців РФ. Бо ж диявольська трава (тютюн), триста мільярдів цигарок з якою він реалізував, — це таки від сатани. Хоч її і визнано легальним наркотиком! 

Утім, йтиметься не про них. Більше уваги хочу приділити «рабу галер каспійського флоту» і «предводителю всіх стерхів», для якого розпад цементованого страхом і кров’ю СРСР так і  залишився «найстрашнішою геополітичною трагедією». Чоловічок уже давно відірвався від реального життя. І не зрозумів геополітичних реалій початку третього тисячоліття, зокрема устремлінь народів, які не хочуть кривавого повторення життя в «лагере социализма». Для моїх земляків він слугує своєрідним каталізатором, що прискорив зміни в Україні.

Приклади? Їх тисячі! Нещодавно був на святкуванні річниці благодійного фонду «Волинь-2014». Десятки мільйонів гривень допомоги він надав нашій армії та тим, хто став на захист суверенітету нашої держави. Ці гроші без жодної реклами надійшли від успішних волинських бізнесменів. Це наша новітня шляхта: Петро Пилипюк, Євген Дудка, Валерій Діброва, Андрій Турак, Віктор Шумський, Віктор та Ігор Чорнухи та інші.

У більшості магазинів нині бачу прозорі наповнені грошима опечатані скриньки. Це волонтери, чимало з яких вже стали депутатами,  збирають гроші для фронту. А у пресі та в електронних ЗМІ постійно читаю повідомлення про те, що то з одного, то з іншого населеного пункту машину з продуктами відправили на схід. Так паралельно з офіційним створилося ще одне тилове забезпечення ЗСУ — народне. І обсяг допомоги, яку надають нині фронту волонтери й жертводавці, якими через агресію нині стала чи не більшість населення, реально оцінити неможливо.

Дякую вам, маленький чоловічку, за те, що зуміли розбудити в українцях найкраще, що було у їхніх душах! Ніколи б не подумав, що у містах сходу України стане настільки популярним український національний одяг. Що з синьо-жовтими прапорами тут разом із дітьми у вишиванках сотні тисяч і мільйони людей виходитимуть на демонстрації.

Відтоді, як заради «йолки» побили дітей-студентів і в наші двері постукав фашизм, минуло трохи більше двох років. Через роздягнутого і виставленого на мороз козака Михайла Гаврилюка українське суспільство зуміло побачити відродження червоного минулого, що вже перед тим повернулося в Росію. І прагнуло того самого по обидва боки Дніпра.

Українці зробили все можливе, щоб не допустити його торжества. А гарантією від нових гулагів став стрімкий рух до Європейського Союзу, поступова імплементація у нас його законодавства, в якому понад усе — декларація прав людини. А ще — усвідомлення того, що гарантією миру на наших землях можуть стати лише своя боєздатна армія та якнайшвидший вступ у НАТО. Вперше заявку на вступ до нього УРСР, до речі, подала ще 31 березня 1954 року. З Північноатлантичним оборонним блоком нині бачать свою долю більшість українців.

Як не подякувати за це агресорові з північного сходу та його брехливому лідеру? До того ж, він ще й уперше об’єднав схід і захід України на виборах нашого глави держави! Саме цей політичний карлик особистими амбіціями назавжди пересварив український і російський народи. Змусив нас хоронити своїх полеглих героїв-захисників, а батьків і матерів із Росії — під страхом кари феесбешних підписок мовчати про смерть своїх синів, яку ті знайшли на нашій землі. І ховати їх таємно, як на тюремному цвинтарі злочинців…

Пересварений нині з усім цивілізованим світом, маленький амбіційний чоловічок з ядерною довбнею, проте, мав шанс продовжити курс свого ідейного наставника Бориса Єльцина і таки вивести Росію з азійського тоталітаризму. Натомість взявся берегти особисту владу. І замість того, щоб увійти в історію, назавжди вляпався в неї. Спочатку кримською, а потім і донецько-луганською авантюрами.

Цим і прирік нас, українців, на однозначний вибір політичного вектора — лише членство в ЄС! Ми маємо нарешті усвідомити роль цієї особи у нашому державотворчому процесі. А ще, переконаний, встановити їй пам’ятник. Де саме він стоятиме і яким буде — це вже інше питання…