Від Бєлінського до Грабовича

Якщо ви за віком не з тих, що мали б пам’ятати і згадати, то подивіться, як з юних літ вбивалося в голови поневолених несосвітенне: завдяки російським революційним демократам, з-поміж яких Бєлінський, сформувався світогляд Т. Шевченка. Знайдіть хоча б одну кандидатську чи докторську дисертацію відповідного спрямування, в якій би услід за цитатами з Маркса-Енгельса-Леніна не притягувався за вуха Бєлінський – нібито великий навчитель геніального українського поета. У такі ж ієрихонські труби дмухали й ті, що посягали на Шевченківську премію, бо, не відбивши поклони нав’язаній московськими колонізаторами фальші, годі було претендувати на почесну відзнаку. 

     А що ж насправді? Бєлінський накидався на творчість і самовіддане подвижництво українського поета з такою лютою ненавистю, з такою біологічною упередженістю, що для тієї злостивості само собою зринає хіба що таке пояснення – садистська збоченість хворобливого єства. Боже збав оприлюднювати щось із тієї маячні. Для чого? Давати всілякій неосвіченості й убогій темені, яка завжди наявна в будь-якому суспільстві, поживу для смакування? Усе ще вистачає вороння, ласого до мертвечини. Хоч-не-хоч, а налітають і, дивись, до того доходить, що «клюють очі, а трупу не хочуть».

     Щось подібне учиняється на зорі ХХІ ст. з американським славістом і, зокрема, україністом Г. Грабовичем. 1982 р. у США з’явилася його книжка англійською мовою «The Poet as Mithmaker. Study of Simbolic Meaning in Taras Sevcenko». 1991 р. зарубіжну дивину видрукувало видавництво «Радянський письменник». Переклад здійснила Соломія Павличко. Редактор М. Рябчук. Друге видання українською мовою запропонувало читачам 1998 р. видавництво «Критика», залежне від Грабовича.

     Як і у випадку з Бєлінським, вузького профілю фахівці не скупляться на захвалювання: «оригінальний підхід», «несподівані висновки», «іманентний і системний наголос дослідження»… Критичні зауваження - як реверанси в комедійних спектаклях відомих європейських авторів аристократичного духу : «емоційні, політизовані тлумачення поезії Шевченка», «викличе полеміку»…

     Поза всяким сумнівом, високорозумний туман – «лінгвістичні процеси у свідомості суб’єктів», «структуралістичний аналіз» - не здатний потьмарити свідомість неліченних  шанувальників полум’яної поезії великого Кобзаря на всіх континентах земної кулі. До Шевченка професійна поезія, як і художня проза, була заняттям та об’єктом уваги чи розваги загалом панівних верхів суспільства, аристократії. А сина з убогої селянської родини вищі небесні сили благословили бути виразником сердечних і душевних почуттів - страждань, світлих надій і сподівань на кращу долю - гнаних і поневолених трударів, працелюбів, усіх тих, хто плекає добро на грішній землі. А їм нема числа. Тому й увічнено його пам’ятниками по всіх усюдах більше, ніж будь-кого іншого. З російськими газовими мільйонами докладаються титанічні зусилля, щоб урівняти ушанування О. Пушкіна в світі з великим Кобзарем. Однак не виходить. «І неситий не виоре На дні моря поле».        

     До того, щоб написане Грабовичем оволоділо масами, далеко, як до неба пішки. Воно й добре. Мало хто знає, що приховують «оригінальні підходи». Повторювати те, привертати увагу до нього – брати гріх на душу. З виду мовби рафінований не гребує таким непристойним, що порядну людину знудить. Напасті на поета тяжкої долі не менше, ніж у Бєлінського. Різниця лише в тому, що цьогорічна безпардонна вовтузня з премією – зразок деградації моралі в ХХІ ст.

     Навіть автопортрет Т.Шевченка на обкладинці книжки викривлено так, щоб викликати негативні емоції. І це видно неозброєним оком. Але когось вдовольняє. Терпіли не так давно Бєлінського, то чого б нині не слухати осанну чи ж не його наслідувачу…   

     При цьому неоднозначне висунуте Інститутом української літератури НАН України на здобуття Шевченківської премії. Гідні поваги українські науковці й митці, чиї кращі роки марнувалися в чаду тоталітарного режиму, відають, що недоброзичливці будь-якої миті здатні накинутися на них з обвинуваченнями, що в радянському минулому зберегли своє життя, а не загриміли за колючі дроти Сибіру несходимого. Одначе обізнані виступили із зверненням, що його опублікувала газета «Слово Просвіти». Переконливо показали, посвідчили, що творіння Грабовича ні в якому разі не заслуговує на премію святого імені.

     І ось тут зчинилося. Інтернет кишить оборонцями «оригінального» теоретизування. Прізвищ на захист – хоч греблю гати. З таким би ентузіазмом відстоювати честь і гідність Української Держави. Тільки ж ті, що подають голос, принаймні, абсолютна більшість із них, не були помічені в утвердженні української національної свідомості. Не заявлялися у вікопомні травневі дні до пам’ятника Кобзареві перед червоним корпусом Київського університету. Не вистежували їх сексоти, не брали на замітку. А спеціалісти таємного розливу не фотографували, щоб там, де слід, приперти незаперечними доказами до стінки, позбавити роботи, вигнати з вовчими білетами з навчальних закладів. Випити гірку чашу судилося не тим, що купчаться в Інтернеті, аби благословляти недостойні вихватки проти Т.Шевченка. Не вони дружно засуджують вторгнення російських військ на землю суверенної України. Не чутно й не видно їх з-поміж тих, що організовано надають допомогу, яку тільки можуть, бійцям на підступній неоголошеній війні. Де там! Вони чекають для себе кращого майбутнього, як храму на крові квіту українського народу.  

     Відомо, скільки і яких тільки спроб дискредитувати геніального поета кануло в Лету. Поглине забуття й цей замір. Для його реанімації мобілізовано фальшиве збурення довкола претензій Грабовича на почесну відзнаку. Яких тільки принижень не зазнала на своєму віку не якась же, а Державна премія імені Т.Г.Шевченка. Скільки колишніх лауреатів одержали її саме за отруєння українського світогляду: за «розвінчування українських буржуазних націоналістів – злісних ворогів українського народу», за паплюження жертовних вояків УПА. А як глумилися з «бандерівщини» - того ні в казці сказати, ні пером описати. Скільки одурманених досі не прозріло. А зловорожість як накривала, так і накриває багатостраждальну Україну осоружними звинуваченнями в казна-чому.

     Невже лихим насланням не може бути кінця-краю? Поки що тільки якась жменька читачів відає, що там криється під «мітотворчістю» - як під шапкою-невидимкою. А не приведи, Господи, освятити приховане за абстрактними словесами  Шевченківською премією, тоді й виставить роги «оригінальна» огуда світлої пам’яті Пророка – вже нібито узаконена, визнана не менше необхідною, ніж за радянської влади злостиві прокляття та глузування Бєлінського. На головного аналізатора творчості Т. Шевченка підсаджується Грабович. Позавчорашнє виставляється напоказ як новоявлене. А якими силами – угадуймо.

     Після виходу українського перекладу «мітотворчого» доброї пам’яті кандидат історичних наук Ярослав Дзира аргументовано піддав критиці вимисли Грабовича. І не лише він указував на неприйнятне, а й неупереджені літературознавці, зокрема, й шевченкознавці. Було, що Олесь Терентійович Гончар мусив авторитетно спростовувати сплоджену поза межами України зміїної хитрості побрехеньку про отця-матір Тараса. Але те мовби не для розумних написано. З якогось дива через тридцять з гаком років після англійського видання його автор висувається на здобуття Шевченківської премії.  

     Де ж державна мудрість та сила і воля у багатостраждальній Україні? Де ж кінець нашому безголів’ю? З якою ж метою підносити й уславлювати те, що спричинює роздори, розпалює протистояння, а не консолідує суспільство? Залишмо далеке від благодійності на потраву дуже науковому пізнанню, якщо воно вже геть відірване від народної мудрості, від добротворення, від чистого сумління і світлих помислів.

     «Що тепер неправда стала правдувати» - квилить-проквиляє народна пісня. Та хай там що, будь-яка омана – не на віки вічні. Крізь неміряні тисячоліття незглибима пам’ять української мови доносить до сучасності непохитну віру народної душі в те, що «все згине, тільки правда зостанеться». Від народного світогляду – й пророчі слова Великого поета: «Чи буде правда на землі? Повинна буть, бо сонце стане І оскверненну землю спалить».