Українська щедрівка облетіла світ

Українська щедрівка облетіла світ

3701
Ukrinform
Напередодні цьогорічного Святвечора, 5 січня, Національний банк України  презентував дві пам΄ятні монети «Щедрик». Введенням в обіг монет (5 гривень із нейзильберу та 20 гривень із срібла) в серії НБУ «Українська спадщина» відзначено 100-річчя першого хорового виконання знаменитого твору Миколи Леонтовича.

Знаменитого і часто виконуваного не лише в Україні, а й у всьому світі. І, мабуть, не зайве в ці різдвяно-новорічні дні ще раз про нього розповісти. Як і про композитора, котрий дав «ластівчині крила» цій народній щедрівці і життя якого трагічно обірвалось у хаті його батька в ніч на 10 січня (за старим стилем) 95 років тому.

Микола Леонтович народився 1 (13) грудня 1877 року в подільському селі Монастирок у сім΄ї священика. Своє навчання почав у 1887 році в Немирівській гімназії. Але через брак коштів батько змушений був перевести його до Шаргородського духовного училища, де навчання було безплатним. Наступним кроком для Миколи була духовна семінарія у Кам΄янець-Подільському, в якій він вивчав не тільки теорію музики, а й хоровий спів, опанував ряд музичних інструментів, а також вперше почав аранжувати  народні мелодії. Згодом, після завершення навчання, він створив у селі Чукові (нинішній Немирівський район на Вінниччині) самодіяльний симфонічний оркестр, видав два збірники пісень з Поділля (другий присвятив Миколі Лисенку), переїхав на Донбас, де організував робітничий хор, який виступав на страйках і мітингах під час Російської революції 1905 року. Тоді ж потрапив під «опіку» жандармів і змушений був повертатися в рідні краї. В Тульчині Микола Леонтович працює викладачем музики й співу в єпархіальному жіночому училищі, знайомиться з композитором Кирилом Стеценком і бере уроки у відомого теоретика музики Болеслава Яворського. У короткий період Української Народної Республіки він переїздить до Києва, де напружено працює викладачем музики, керівником хорів і гуртків. Але ситуація в Києві круто змінюється, українська інтелігенція зазнає жорстоких переслідувань – спочатку денікінців, потім більшовиків – і Микола Леонтович знову змушений тікати до Тульчина. Але й рідне Поділля не змогло вберегти його від передчасного трагічного фіналу.

Щодо вбивства композитора офіційною радянською пропагандою була створена, так звана, «петлюрівська» версія, яку в своїй книзі  «документально обґрунтував» міністр внутрішніх справ УРСР (1962 – 1982 рр.) Іван Головченко. Він стверджував, що Микола Леонтович був убитий в батьківській хаті начебто заїжджим петлюрівцем.

Але в роки незалежності України відкрились архіви, матеріали яких засвідчили про зовсім інший, чекістський слід у справі про вбивство Миколи Дмитровича Леонтовича. Приведемо дослівно один з таких документів – запис у щоденнику одного з найближчих друзів Леонтовича Гната Яструбецького, який в ті дні зафіксував розповідь батька композитора: «У суботу 9 січня 1921 року Микола Леонтович був у Тульчині. На прохання сестри Вікторії він поклав на ноти «Заповіт» Шевченка. Під вечір, у той же день, він приїхав кіньми у Марківку до батька. Ще не встигли обмінятися новинами, як на подвір΄я в΄їхала підвода. Була шоста година вечора по сонцю… До хати зайшов молодий, 22 – 23-х років , середнього зросту чоловік. Темний блондин, без вусів і бороди. Руки мав холені, з довгими пальцями. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. На голові кепка. Розмова російська, солдатська. Попросив переночувати.

Якби ж Леонтовичі знали, що дають нічліг вбивці. Прибулий казав, що у Марківці має багато діла. Що він чекіст (інформатор). Проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинського ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколі Дмитровичу. А документів була «гора». Леонтович роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: «З такими документами небезпечно будь-де ночувати». Непроханий гість назвав себе на прізвище Гріщенко. Як був зазначений він у документах, ніхто не відає, бо Микола Дмитрович єдиний, хто роздивлявся документи, нікому нічого не говорив з цього приводу… Звук пострілу розбудив отця. Була 7.30 ранку. На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: «Що це, вибух?» Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Гріщенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу. Дома ше були сестра композитора Вікторія і донька Галина. Їм, як і батькові композитора, незваний гість позв΄язував руки. Він одягнув на себе напівкожушок, який носив батько Леонтовича. Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував все з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речі. І з речами вийшов. У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На ліжку й на підлозі була калюжа крові. На крик пана-отця прибіг учитель, інші люди. Вони розв΄язали руки Леонтовичам, наклали пов΄язку на рану потерпілого. Рана була з правого боку. Рвана рана. Леонтович ще встиг сказати: «Тату, я помираю». Була восьма година ранку, неділя 10 січня 1921 року. Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий. 12 січня, коли ховали композитора, у Марківці мела дуже сильна завірюха».

                                                   *   *   *

Микола Леонтович відійшов у вічність у розквіті сил. Саме в час перед своєю трагічною загибеллю він почав працювати над великими музичними творами, першим з яких стала народно-фантастична опера «На русалчин Великдень». Куля зловорожого чекіста обірвала його життя і високоталановиту творчість. Але й та музична спадщина, яку він залишив, навічно вписала його ім΄я в українську і світову музичну культуру.

З особливим натхненням працював композитор над хоровими мініатюрами, над обробкою церковних, обрядових, історичних, чумацьких, жартівливих, танцювальних, ігрових пісень. Вони й сьогодні з нами, постійно звучать і на радіохвилях, і з телеекранів, і в концертних програмах.  Назвемо лише кілька з них: «Козака несуть», «Дударик», «Женчичок-бренчичок», «Гаю, гаю, зелен розмаю», «Гандзя», «Ой зійшла зоря», «Летіла зозуля», «Ой горе тій чайці», «Ой з-за гори кам΄яної», «Ой у лісі при дорозі», «Мала мати одну дочку»… Вийшовши з глибин народної пісенної творчості і пройшовши через талановите композиторське аранжування, ці пісні зазвучали з новою силою, новою поліфонічністю і виразністю, яким непідвладний час.

Та навіть у цьому щедрому пісенному доробку композитора виділяється така хорова мініатюра, як  «Щедрик». Дивовижна річ : композитор працював над цим твором, шліфував його впродовж  майже всього свого життя. Перший варіант «Щедрика» був написаний Леонтовичем у 1901 – 1902 роках, другий – у 1906 – 1908, третій – у 1914-ому, четвертий – у 1916-ому, п΄ятий – у 1919 році.

Перше хорове виконання щедрівки відбулося в 1916 році, і саме цій події присвячений випуск монет НБУ: сто років тому щедрівку з кількома повтореннями на «біс» проспівав хор Київського університету. Диригував ним сам композитор. Після цього й почалася столітня історія мандрівок української щедрівки світами (про Україну ми вже й не кажемо – в ній вона стала однією з найбільш популярних пісень). 5 жовтня 1921 року «Щедрик» перелетів за океан і українською мовою був виконаний у престижному нью-йоркському Карнегі-Холлі. Публіка сприйняла її захоплено. Через п΄ятнадцять років заокеанського тріумфу «Щедрика» співробітник американської радіостанції NBC Пітер Вільховський (Peter Wilhousky) пише англійську версію тексту щедрівки, «американізуючи» її у вигляді піснеспіву на Різдво («Carol of the Bells» – колядки дзвіночків). І це дало новий потужний поштовх поширенню твору українського композитора на Заході.

Більшість із тих, хто співає в Америці колядку Леонтовича, навіть не підозріває, що народилась ця мелодія в Україні. У різдвяному номері американської газети Свобода» за 1976 рік Микола Кушніренко в публікації «Як американці зробили «Щедрик» своєю мелодією» зазначив:  «Українці можуть бути горді за популярність свого «Щедрика» в Америці, це справжній їхній вклад у музичну культуру Америки. Але за це американці мусять принаймні називати ім΄я творця «Щедрика», – український народ, який ще у передхристиянській добі почав творити свої колядки і щедрівки». Хто б мав боротися за «Щедрика» і як ? – запитує автор. На його думку, «найпевніше ця «боротьба», тобто інформативна праця, може бути проведена в американській пресі. Не полемічними листами до редакцій чи платними оголошеннями (за шість тисяч), на що дотепер тільки й спромоглися українці, а цікавими статтями, базованими на фактичних даних. За такі статті не лише не треба платити, але й можна одержати ще й гонорар від видавництва. Місце для таких статей не у провінційних газетах, а популярних музичних журналах чи у великих щоденниках під час різдвяного сезону. На жаль, цьогорічний уже пропущений».

Від часу цієї публікації  в «Свободі» минуло рівно сорок років. Отже, вже не один, а сорок різдвяних сезонів пропущено. А віз і нині там. «Щедрик» продовжує звучати за океаном, в інших світах без посилання на українське його походження. Щедрівка звучить в американських телесеріалах «Сімпсони», «Південний парк», «Гриффіни», «Менталіст», «Західне крило». Її охоче використовують у таких широковідомих у світі фільмах, як «Міцний горішок-2». «Один дома», «У дзеркала два обличчя», «Гаррі Поттер». «Щедрик» на кожне Різдво – неодмінна мелодія в програмах більшості теле- і радіоканалів. Не кажучи вже про сімейні і корпоративні зібрання на різдвяні свята.

Справді, українці не можуть цим не гордитися. Але водночас ми б мали подбати і про те, аби світ знав, звідки вийшла ця безсмертна пісня як возвеличення світлих людських почуттів і сподівань, як хорал життю. Аби знали у світі ім΄я Миколи Дмитровича Леонтовича, високоталановитого композитора  з трагічною долею, який дав цій українській народній пісні такі могутні крила.
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-