Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Не туди б΄ємо

Не туди б΄ємо

Укрінформ
На публікацію В.Базилевського «Інстинкт істини» в «Літературній Україні» звернув увагу, насамперед, тому, що ключове слово в заголовку перегукується з таким же в назві моєї книжки «Перед очима істини», яка нещодавно побачила світ у видавництві «Український пріоритет».

З автором публікації ми в товариських взаєминах з часу знайомства ще замолоду в горезвісної назви Кіровограді, де він тоді, як і я, плекав надії на самовіддану літературну працю в ім’я рідного народу. З мого боку саме про це мовилося в колі тамтешніх журналістів, може, надто натхненно й пафосно. При зустрічах Володимир ні-ні та й нагадує мені про те – з розумінням і доброзичливо.

     Мені ж випадає, на жаль, указати, з чим у діях убіленого сивиною ровесника не можу погодитися. Не збагну, для чого тепер, коли українська національна свідомість усе ще приречена вириватися з колоніальної трясовини, виводити на світ божий саме те з «Листів на Наддніпрянську Україну» М. Драгоманова, що не робить честі братові Олени Пчілки, яку за розгулу «червоного терору» чекісти глупої ночі вели на розстріл, але останньої миті наказ про розправу скасували. Провидіння врятувало матір Лесі Українки.

    Чи ж на часі тепер, коли українська національна свідомість з останніх сил виривається з колоніальної трясовини, виставляти напоказ цитату з Драгоманова про «необразованість» геніального поета й художника, щоб заявити від імені теперішнього лауреата Шевченківської премії: «З одного боку – образливо за Шевченка, з іншого – усвідомлюєш небезпідставність закидів. Але тут же й просвітлюєшся: підхід Драгоманова хибний».

     Яка там «небезпідставність»? Помилуй, Боже! І з якого ж дива аж тепер «просвітлюєшся»? Минулого року до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка видавництво «Знання України» донесло до читачів справді повноцінне дослідження голови однойменного Товариства, доктора філософських наук В. Кушерця «Завжди сучасний Тарас Шевченко в просторі та часі». Заглянути б до цієї книжки. А не брати до серця лише один рядок з повчання геніального поета - «І чужому научайтесь».  

     «Знавець первинних культур Тайлор», Ніцше, Бергсон, Сантаяна, Ортега-і-Гасета, Едгар По, Бодлер, Мелвіл, Уїтмен, Маркес, Пастернак … Комусь може здатися, що забагато на півтори сторінки «Літературної України, але чого ж заперечувати - величини. І, звичайно ж, «у всеозброєнні культури». Та коли вже порівнювати Т. Шевченка /та ще й не на його користь з огляду на простоту першого й «добірність форми» останніх/ з Пушкіним і Лермонтовим, то чом би не прикинути, чи не обернеться проти тебе посміх з поеми «Лихо з розуму» Грибоєдова, теж Олександра Сергійовича: «зачем ума искать и ездить так далеко»?

     Мислитель В.Вернадський якось зронив: усупереч тому, що я навчався в університеті, дещо знаю. Пушкін до закінчення ліцею в Царському Селі був французькомовним. Міг написати про себе те ж саме, що й про «русскую барышню Татьяну» в романі «Євгеній Онєгін»: «И руский N как N фрацузский Произносить умела в нос». Саме завдяки «необразованості» няні Ірини Родіонівни Пушкін став великим російським поетом.

     Названі в публікації знаменитості за всієї своєї освіченості нічого не відають і, відповідно, не підкажуть про незглибиму пам’ять мови, в нашому випадку – української. У ній – таїни буття роду-народу від «сотворення світу», як проречено в Біблії про появу «синів Ізраїлевих». На лихо, українська свідомість ніяк не вирветься з летаргії пострадянського сну. Пора прозрівати та безповоротно брати на віру, що від появи людини там, де дотепер етнічні українські землі, неперервно і незнищенно, хоч які лихоліття,  примножувалися роди, племена, з яких постав український народ, нині один з найбільших європейських. А з ним невіддільно й невідривно – його рідна мова. Вона дається так, як і майже всьому живому в природі, яка – фауна. Не перемінюється, як шкіра зміїв щовесни, а розвивається і збагачується. Або знищується супостатами.

     Відлуння від подій з неміряних тисячоліть приховані в пам’яті нашої мови в усіх її виявах. Вони долинають до сучасності, як світло від давно згаслих зірок. Таїни ще відкривати й відкривати, якщо вистачить розуму рівнятися на пізнання минулого хоча б і в Ізраїлі. До Трипільської культури, за великим рахунком, рукою подати. А ніяк не дійдемо висновку, що то, як і в еллінів, золоті віки українського етносу.

     Якщо вже занурюватися в досягнення зарубіжних мислителів, то знаходьмо, насамперед, те, що звеличує Україну та її Пророка. Скажімо, його іменем названо вулицю в англійському місті Кембридж. «Тарас Шевченко – один з найбільш безкомпромісних й унікальних «голосів» у сучасній європейській культурі. І цей голос стає дедалі більше почутим і впізнаваним у Великій Британії», - ідеться на сайті Кембриджського університету, який вважається одним із передових вищих навчальних закладів світу.   

     До відкриття з нагоди сторіччя з дня смерті пам’ятника Кобзареві у Вашингтоні долучалися чотири президенти США – Г.Трумен, Д.Ейзенхауер, Дж.Кеннеді, Л.Джонсон та ще й майбутній – Р.Рейган, тоді актор Голлівуду. Віддавали шану посли більшості країн світу. Вклонялося понад сто тисяч люду. З’їхалися українці з усіх усюд. Знаменитий голлівудський актор українського походження Джек Пеленс /Володимир Палагнюк/ читав мовою оригіналу: «Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні… Та не однаково мені, Як Україну злії люде, Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені».

     Того дня у Вашингтоні питної води бракувало. Десь тоді піднімалася підневільна Африка. На горьованому континенті де тільки не кликали до волі зображення Шевченка із гаслом: «Кайдани порвіте!» В Індії «Кобзар» видано мовою двадцятидвох тамтешніх наріч. У збірці по-китайськи з такою ж назвою – шістдесят поезій. У Піднебесній, як і в Японії та на всіх, окрім поки що Антарктиди, континентах земної кулі, стоять пам’ятники поетові всесвітньої слави, синові народу з духовними набутками за неміряні тисячоліття життя на білому світі.

     На горе, є одна країна, в якій з полиць книжкових магазинів лізуть межи очі огидні обкладинки відворотного видання на дискредитацію поета тяжкої долі. Нібито «торжество демократії». А як почути «батька історії» Геродота, то - злісний вишкір охлократії. Хижа напасть на розумне, добре, вічне.  

     Нині Україні знову доводиться в кровопролитних боях виборювати незалежність та святее право на самоврядування. Товариство «Знання» України» на основі згаданого вище ювілейного видання видрукувало дві брошури: «Шевченко – проти імперії» та «Шевченко – проти сучасної імперії». Левову частку примірників відправлено для безкоштовного поширення в зону АТО. Мудре і полум’яне Шевченкове слово як стояло завжди, так і стоїть на сторожі рідного народу – як і народів Кавказу та й усього світу.   

     Ще одне. Як у даному разі говорити про великого Кобзаря, не обмовившись жодним словом, що він – геніальний художник? З якого боку тут тулити «необразованість»? Не куцим аршином міряти геніальне. Цураймося неприйнятного, навіть коли воно від тих, котрі в чомусь іншому виявили себе достойно. Прозріваймо, як закликав Т.Шевченко. Пізнаваймо, чому Україна досі – сирота убога? Чому мовби приречені жити чужим розумом, а не своїм, не власним?

     Про Т.Шевченка написано, сказано й показано неміряно. Але все це – лише бліде відображення того, що він сам сказав і намалював. Об’являлися й шукачі бліх у його кожусі. Заради чого українській національній свідомості витягати «хибне» на світ Божий, колоти несосвітенним очі сучасників? Не підносьмо своїми власними руками поживу всілякій темноті й ницості убогій, а особливо ж україноненависникам. Проти матері України стільки зловорожості, що в її обороні мусимо ставати всі, як один, сини рідного народу. 
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-