Карма більшовиків, Куликовський міф і правда про вбивство Коновальця

Черговий випуск календарика «Вибраних дат» – авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події. Нагадуємо, ви можете доповнювати наш календарик власними оцінками й інформацією, висловлювати свою підтримку чи незгоду, на сторінках «Укрінформу» у соцмережах.

Вибрані дати. 18 – 14 травня

18 травня 1967 року Юрій Андропов призначений головою Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР.

Ця загалом непримітна подія виявилася знаковою в усій подальшій історії СРСР, і навіть Росії після серпня 1991 року.

Фото з виставки «Ю.В. Андропов. Особиста справа»

Після смерті Сталіна нове керівництво КПРС і СРСР зробило все, щоб усунути органи держбезпеки від участі у боротьбі за владу в Кремлі. Для цього їх статус був понижений з міністерства до комітету при уряді. З 1954 по 1967 рік голови КДБ (послідовно - Сєров, Шелепін, Семичастний) не були членами політбюро (президії) ЦК КПРС, і навіть кандидатами в члени політбюро. А Шелепін і Семичастний до призначення в КДБ ніколи в органах держбезпеки не працювали. Прихід до керівництва КДБ Андропова змінив, спочатку - непомітно, цю загальну тенденцію. Він теж не був кадровим чекістом, прийшов у КДБ одразу на голову з посади секретаря ЦК. Його призначення було в руслі вже традиційної політики сурового контролю партії за чекістами, а те, що вже за місяць Андропов став кандидатом у члени політбюро, було лише виявом особливого довір’я партії до свого «агента» в КДБ.

Однак Андропов, як і належало кожному правовірному ленінцю і сталінцю, чхати хотів на інтереси партії загалом, коли йшлося про власне бажання прорватися на саму вершину кремлівської влади. Просто своє це бажання умів підкріпляти і готувати до реалізації набагато ретельніше (цілих 15 років готував!) і з більшим терпінням, ніж інші «партайгеноссе», приміром Шелепін. Андропов максимально ефективно використав можливості, які давала спецслужба, для того, щоб обійти усіх можливих конкурентів і посісти посаду генсека ЦК. І досяг свого.

Готуючись до моменту вирішальної сутички за владу, Андропов – хотів він того чи ні – зміцнив і розширив реальний вплив кадрових чекістів у кремлівських коридорах влади. Цей вплив став не меншим, ніж за Сталіна. І якщо в 1953 році «чисті» партійці зуміли об’єднатися і разом усунути від влади Берію, за яким стояли органи держбезпеки, то у 1999 році серйозно ослаблені формальним розпуском КПРС і кардинальними змінами 1991 року в середовищі колишньої партійної номенклатури залишки партійної еліти в особі Єльцина вже не змогли протистояти потужному натиску чекістів. Кадровий чекіст (тобто, співробітник таємної поліції) нарешті, вперше за всю історію Росії, очолив країну, і Єльцин не зумів не те що вчинити серйозний опір, а був змушений без бою віддати владу в обмін на якісь гарантії особисто собі і своїй родині. Путін – це навіть не Андропов, який прийшов у КДБ з посади секретаря ЦК здійснювати партійний контроль, це – кадровий, «чистокровний» чекіст.

Що ж, видно така карма у більшовиків – як не пильнували, скільки крові чекістської не пролили, а створена ними ЧК таки обійшла їх і прорвалася до влади. Зараз у Росії саме пора розплати і за більшовицьку карму, і за правління державою людьми з менталітетом співробітників таємної служби.

19 травня 1389 року помер Дмитрій Донськой - Великий князь Московський і Володимирський.

Віктор Маторін. Московський князь Дмитро Донський

Якщо уявити такий собі неформальний «рейтинг» національних героїв Росії, то Дмитрій Донськой займає в ньому, за історичною хронологією, місце одразу за «Ім’ям Росії» Олександром Невським. Навколо його діяльності російські офіційні історики нагромадили не менш грандіозний міф «защитника русской земли от внешнего врага», ніж навколо Невського. І так само, як з Невським, міф про Дмитрія Донського на диво разюче розходиться з історичною правдою.

Донськой відзначений в російській історії однією подією – перемогою у Куликовській битві 1380 року. День цієї битви визнаний у Російській Федерації одним з сімнадцяти «Дней воинской славы России» (за федеральним законом, ухваленим у лютому 1995 року). Вважається, що ця перемога над ординським військом Мамая була першим кроком до звільнення від ординської залежності (визначення першого офіційного історика Росії Карамзіна).

За останні років півтораста російські історики доклали титанічних зусиль, щоб якомога точніше відтворити цю битву. Не виходить. Навіть точного її місця досі не знайдено (лише - південний схід Тульської області). Історики все ще шукають, причому з допомогою найсучасніших технологій. Однак навіть вони (технології) не виявили ні масових поховань загиблих, ні залишків зброї. Учені-палеографи встановили, що в тих місцях, на які вказують літописи, в ХІV ст. були суцільні ліси, а під можливе поле битви підходить лише порівняно невелика безлісна ділянка завдовжки біля 2 км і шириною кількасот метрів. А це руйнує міф про грандіозне «Мамаєве побоїще», про чисельність військ у кількасот чи навіть кілька десятків тисяч. Одним словом, поля битви нема, але й урочисту колону, і церкву там, де хотілося, щоб було Куликове поле, вже давним-давно збудували, ще в ХІХ сторіччі.

Так само неясними залишаються ще кілька обставин. Приміром, те, чому на війну з Мамаєм не вийшли ні Тверське, ні Рязанське князівства (останнє взагалі чомусь виявилося союзником ординця у тій війні). І хоча російські історики охоче переповідають літописні свідчення про чисельних «бояр», «княжих мужів», «посадських людей» з різних руських земель, достовірними союзниками Дмитрія на сьогодні можна вважати лише деякі дрібні князівства, які були безумовними васалами Москви. Частина істориків обґрунтовано сумніваються у достовірності благословення війська Донського Сергієм Радонежським. Що дає, разом із низкою інших таємниць навколо Куликовської битви, підстави деяким історикам висувати абсолютно «неканонічну» версію подій, а саме: війна Донського з Мамаєм була не відбиттям зовнішньої агресії, а якоюсь невідомою поки що міжусобною династичною війною за владу на землях північно-східної Русі та Поволжя.

Одним словом, з Куликовською битвою історикам ще розбиратися і розбиратися. Однак грандіозний героїчний міф уже існує, і навряд чи російська держава дозволить якимось там історикам його зруйнувати.

20 травня 1887 року в Шліссельбурзькій фортеці (під Петербургом) за підготовку замаху на російського імператора страчений Олександр Ульянов – старший брат Володимира Леніна.

Ми підемо іншим шляхом. Білоусов П.

У тих, хто вчився в радянських школах, Олександр Ульянов карбувався у свідомості виключно у зв’язку з фразою, нібито сказаною Леніним після загибелі брата: «Ми пойдем другим путем». Популярна в радянські роки картина художника Білоусова, написана в 1951 році, де зображені молодий Ленін і його заплакана мати після звістки про смерть брата і сина, так і називалася. Чи справді 17-літній Ленін тоді дійшов такого глибокого висновку, чи це пізніша легенда, озвучена його молодшою сестрою Марією вже після смерті Леніна - сьогодні вже напевне неможливо з’ясувати. Та й, зрештою, не так це важливо. Важливо розуміти інше – що ніякого іншого шляху Ленін не обрав. Олександр був членом терористичної фракції партії «Народна воля», у програмі якої методом боротьби з самодержавством визнавався терор, і загинув за участь у підготовці теракту. Володимир створив більшовицьку партію, яка захопила і втримала владу методом масового терору. Різниця, як бачимо, лише у масштабах терору. Від індивідуального терору «народовольців» - до масового терору більшовиків. Логічний, неминучий розвиток самої ідеї терору.

Утім, не будемо ставити знак рівності між братами. Олександр не був більшовиком, і не факт, що став би ним, якщо б так рано не загинув. Багато хто з тих, хто в молодості захоплювався марксизмом і революційним терором, з часом міняли переконання на протилежні.

21 травня 1864 року після закінчення російсько-кавказької війни почалася масова депортація черкесів (адигів) в Османську імперію.

У дні, коли згадуємо трагедію кримських татар 1944 року, варто згадати, що масові депортації народів в історії Росії проходили не лише в часи СРСР. Не лише безбожні більшовики вдавалися до геноциду. Їхнім попередникам теж є чим «похвалитися». У тому числі й масштабністю цих злочинів.

З отчих земель вигнали понад 90% черкесів (адигів), до 1870 року на своїй історичній батьківщині - в Закубанні і на чорноморському узбережжі від Сочі до Анапи - залишилося не більше 2% від довоєнного числа адигів. На Кавказі залишилося менше, ніж 10% населення адигів (загалом до виселення їх було приблизно 1,5 мільйона). Інші загинули у віковій війні, від спалаху чуми, були витиснені, багато хто потонув у Чорному морі під час переправи до Туреччини. Адиги в Туреччині дотепер не вживають у їжу рибу з Чорного моря.

Російський намісник на Кавказі О. І. Барятинський говорив гранично відверто: «Наша мета позбавити Кавказьке плоскогір'я від населення і відкрити тим самим прекрасні і родючі місця для козацьких поселень… Або ми, або вони, а разом ми жити не можемо. Якщо так, то нехай вони загинуть, а ми залишимося жити». Черкесія була заселена російськими селянами, козаками, греками та вірменами.

Щороку 21 травня черкеси всього світу відзначають день пам'яті жертв черкеського геноциду. Зараз, згідно з офіційними даними, за кордоном живуть близько 2,9 мільйона (за неофіційними даними — 6-7 мільйонів) адигів, а на батьківщині - всього 700—800 тисяч.

Уряд Російської Федерації, звісно ж, не визнає геноциду і знищення адигів. Архівні документи на цю тему - закриті. Що ж, колоніальна політика Російської імперії та СРСР і сьогодні в Росії не засуджується.

 «Вихід горців з аулів перед наближенням російських військ», Петро Грузинський, 1872 рік

23 травня 1938 року вбито Євгена Коновальця - першого голову Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Євген Коновалець. Фото з Архіву Центру досліджень визвольного руху

Убивство скоїв агент НКВС СРСР Павло Судоплатов. СРСР ніколи не визнавав, що причетний до цього злочину, активно поширюючи брехню, що Коновальця вбили гітлерівські спецслужби, бо той, мовляв, був їхнім агентом і щось там забагато знав. У 90-х роках вийшли друком мемуари Судоплатова (у 1994 – англійською та німецькою мовами, у 1996 – російською). Після того вся картина вбивства лідера українських націоналістів остаточно прояснилася.

Але молодий тоді чекіст Судоплатов був, зрозуміло, лише виконавцем. Зрозуміло також, що головний наказ виходив від Сталіна. А хто ще безпосередньо причетний? На кому, крім Судоплатова і Сталіна, кров Коновальця? Мемуари Судоплатова дають відповідь і на це питання.

Конкретні варіанти плану вбивства Коновальця розробляли Абрам Слуцький - начальник Іноземного відділу ГУДБ (головного управління держбезпеки) НКВС, та його заступник Сергій Шпігельглас – головний спеціаліст з таємних убивств і викрадень. Звісно, про все знав нарком Єжов, але, що цікаво, за словами Судоплатова, під час обговорення плану (і серед підлеглих, і в кабінеті Сталіна) Єжов завжди мовчав - ні запитань, ні пропозицій. По-моєму, це маленький, але дуже промовистий доказ, наскільки некомпетентним був Єжов як керівник спецслужби, і для чого насправді тримав його Сталін на посаді. З планом убивства Судоплатов виїжджав до Києва, щоб узгодити його з Косіором і Петровським (тим самим, чиє ім’я досі носить місто на Дніпрі). Останній також був у кабінеті Сталіна, коли той благословляв Судоплатова на «бойове завдання», де урочисто заявив, що в Україні Коновальця заочно засуджено до смертної кари.

24 травня 1571 року Кримський хан Девлет-Гірей захопив Москву і спалив її.

Власне, хан спалив Москву, але Кремль – фортеця міста – вціліла, татари її не штурмували. На той історичний час сила Московії вже значно переважала силу Кримського ханства, Астрахань і Казань уже підкорилися Москві, і походи кримських татар загрожували, за великим рахунком, лише порубіжним землям московського царства. Однак Іван Грозний, цар Московії, затіяв затяжну агресивну війну на заході, проти Лівонії, у війну проти Москви вступили Річ Посполита і Швеція. Внаслідок багаторічної війни військова потуга Московії серйозно підупала, країна була ослаблена і внутрішньою війною за владу, яку Грозний вів проти бояр. За таких обставин і став можливий прорив Девлет-Гірея у самий центр країни і захоплення столиці. Все могло закінчитися для Московії набагато гірше, якби у кримських татар було трохи більше сил або інші її вороги скористалися нагодою і вдарили по Москві.

Якою б не була великою і могутньою країна, постійні війни і агресивна зовнішня політика можуть виснажити і її. Нинішній Росії варто було б затямити цю нехитру історичну істину. Втім, кажуть, що історія вчить лише те, що нічому не вчить.

Юрій Сандул, Віктор Мішковський, Київ.