Люди, про яких ітиме мова, працювали в найгарячіших точках зруйнованої вибухом Чорнобильської АЕС. Вони були так званими "партизанами" - військовозобов’язаними, тимчасово мобілізованими у зв’язку з надзвичайною ситуацією. Коли ж їхня місія закінчилась, і вони роз’їхалися по домівках, інформація про їх подвиг "розчинилася" у бюрократичних коридорах.

Минуло 29 років, а дехто з тих героїв і досі судиться за свої права. Інтерв’ю, записане кореспондентом Укрінформу з ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС, колишнім командиром батальйону пожежної охорони (в/ч 6185), підполковником у відставці, чернігівцем Віктором Добрицею – перша, як він каже, публічна розповідь про той забутий усіма підрозділ.

- Аналізуючи інформацію про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС, яка з’являлася в різні роки на телебаченні та в пресі, я звернув увагу, що ніде не згадувалось про батальйон пожежної охорони (військова частина 6185), який працював на станції з 2 травня по 8 червня 1986 року. Він складався з мобілізованих через військкомат резервістів. Батальйон був створений Міністерством оборони Радянського Союзу і відданий у підпорядкування Міністерства внутрішніх справ. У результаті, ним не займалося ні те, ні інше відомство.

Це був третій пожежний підрозділ, сформований на Чернігівщині для ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Мене призначили командиром його третьої ротації, і до своїх обов’язків я став 24 травня. Цікаво, що через оцю подвійність підпорядкування, в загоні був і командир із "партизанів" – Анатолій Лановенчик. Однак приймати відповідальні рішення мусив я. З мене ж про все й питали. Під своє командування я прийняв загін із 237 чоловік. Коли ж ми 8 червня виїжджали, його склад налічував усього 21 людину.

- А що сталося з більшістю, невже загинули?!

- Ні, їх просто одного за одним евакуювали. Спочатку – в Чернігів, а потім у київський госпіталь МВС. Тому що з роботи в Зоні вони приїздили з високою температурою, червоним, обпеченим обличчям, нудотою... Ротація відбувалася дуже часто, бо люди швидко набирали максимально допустиму дозу опромінення – 25 рентген. Коли міняти вже було ніким, батальйон розформували. На зміну нам 8 червня прийшли пожежники з Тернопільської області.

- Двісті чоловік за два тижні виїхали, а ви залишалися. Яку дозу за цей час отримали?

- Як і всі мої бійці, я теж мав накопичувач (радіації – ред.). Після другої поїздки в Зону він показував уже 27 рентген. Через це я мав велику неприємність. Як зараз пам’ятаю, до мене прийшли два старші лейтенанти з особливого відділу батальйону хімзахисту і сказали, що повинні мене заарештувати. Бо я, мовляв, навмисне так швидко перебрав належні 25 рентген, аби швидше звідси поїхати і кинути батальйон. Треба ж було таку дурницю вигадати?! Почувши це, мої підлеглі вигнали цих лейтенантів із нашого табору. Після того я їздив у зону, залишаючи накопичувач у наметі. Там він теж набирав, але не так швидко. В цілому за два тижні перебування офіційно я набрав 46 рентген. Хоча, зрозуміло, реально було значно більше.

- Наш підрозділ був приписаний до 25-ї бригади хімічного захисту. І одним із його головних завдань була дезактивація території, де мав будуватися саркофаг. Хлопці покривали її спеціальним розчином на латексній основі. Висихаючи, він ставав плівкою, яка прикривала розпорошені скрізь радіоактивні частинки – щоб вони не підіймалися в повітря. Бо, було, стоїш – на дозиметрі близько 500 мілірентген. Ну, така радіація ще терпима. Проходить кілька хвилин, вітерець подув – і на приладі вже 5-10 рентген. Покривання території плівкою було потрібне для будівельників саркофагу. При надвисоких рівнях радіації вони не могли б там щось робити.

- Тобто, ваші пожежники працювали у найнебезпечніших місцях.

- Так, і по 10 годин на день. Таким був графік. Крім цього, небезпечно розслабляла обстановка: тепла сонячна погода, природа, ніяких больових відчуттів. Всі молоді, здорові, десь присіли покурити, десь роздягнулися. Як наслідок – високі дози радіації. Ми за цим пильно стежили. Весь мій штаб щодня працював у зоні, контролюючи, хто де перебуває. Щоб, не дай Боже, ніхто не вийшов на особливо небезпечну територію.

Хоча працювати нашим хлопцям доводилося і в таких місцях. Зокрема, гасити пожежі на третьому реакторі, на дах якого впали розпечені частинки, та в кабельному тунелі. Взагалі батальйону дісталося добряче.

- А чому, як ви кажете, про нього ніде не згадувалось?

- По-перше, думаю, тому, що це був тимчасовий підрозділ. А, по-друге, через оце подвійне підпорядкування. Всі списки були у військкоматі, а я був призначений командиром від МВС. Після 8 червня всі роз’їхались, і я навіть не знав, куди. У мене ніяких списків не було.

Через цю неузгодженість батальйон взагалі сильно потерпав. Коли я його прийняв, у ньому навіть харчування не було організоване як слід. Годували наших пожежників за залишковим принципом – тим, що лишалося в 25-й бригаді хімзахисту. Тому нерідко хлопці самі купували собі їжу. Не було в батальйоні ні місця для санітарної обробки після роботи в зоні, ні змінного одягу. Проблем було – безліч. Прийнявши підрозділ, я поїхав у Київ, у Міністерство внутрішніх справ. Там про все розповів, мене зрозуміли і наступного ранку прислали великий холодильник-алку (причіп) із продуктами харчування.

- Те, що ви розповідаєте, дуже нагадує сьогоднішню ситуацію, коли хлопців на війну відправляють без харчів і належного матеріально-технічного забезпечення. А при отриманні статусу ліквідатора непорозумінь через оце подвійне підпорядкування батальйону не було?

- Сподіваюся, що статус ліквідатора дали всім. Адже вся інформація (хто де був, що робив, які дози отримав) заносилась у журнали, які й досі зберігаються в нашому управління ДСНС. Однак, міжвідомчі бар’єри щодо наших пожежників, на жаль, залишились і досі. Нещодавно керівник Чернігівської обласної організації "Союз. Чорнобиль. Україна" Анатолій Михайлович Лігун розповів, що до нього по допомогу до сьогодні звертаються люди, які служили в моєму батальйоні. Тому що виникає парадоксальна ситуація: довідка про статус ліквідатора, видана МВС, чомусь не визнається Міністерством оборони. І люди, щоб, приміром, вийти на пільгову пенсію, змушені судитись.

- Порівнюючи роботу своїх підлеглих на ЧАЕС зі службою хлопців, які сьогодні захищають нашу країну на сході, чи могли б ви визначити якісь спільні риси? Що притаманне українським чоловікам у таких форс-мажорних обставинах?

- У таких ситуаціях українцям властива самовідданість. Я ніколи не чув, щоб хтось із моїх підлеглих відмовлявся їхати в зону (а наш табір стояв у селі Оране, кілометрів за 10 від неї) чи виконувати якісь завдання. Треба – значить треба. По 10 годин – без питань. Крім того, бувала нічна тривога і виїзди на пожежі. У зоні, до речі, вони таїли в собі величезну небезпеку. Адже з димом у повітря виділялась неймовірна кількість радіоактивних речовин. А хлопці у нас були такі ж молоді, як і ті, хто воює зараз на Донбасі.

- І патріотизм теж нікуди не дівся...

- Тому що патріотизм – притаманна українцям риса. І в душах наших, схоже, буде завжди. Чорнобильська катастрофа свого часу гуртувала людей на виконання найскладніших завдань. Вони працювали, як одна родина, а потім назавжди ставали друзями. Те саме ми зараз бачимо й на війні серед бійців.

- Однак, попри згуртованість у складних умовах, ліквідаторам за три десятиліття так і не вдалося домогтися реалізації усіх своїх прав.

- На жаль. Але до нас і "примазується" чимало людей. Я не розумію, чому й досі, через стільки років, збільшується кількість "чорнобильців" – тих, хто отримує посвідчення і пільги. Мабуть, тому, що це було з самого початку.

Наведу такий приклад. У вересні 1986 року звання Героя Радянського Союзу, разом із нашими пожежниками – лейтенантами Правиком і Кобенком, начальником цеху Антоновим, яким воно було присвоєне посмертно, отримав і командувач хімічними військами Радянського Союзу, генерал армії (прізвище не буду називати, царство йому небесне). В описі його подвигу значиться, що він на бронетранспортері БТРМ провів розвідку і склав карту радіаційного фону довкола зруйнованого 4-го блоку. Насправді довкола нього він просто не міг проїхати, тому що блоки були змонтовані по два вкупі. Це – перша неправда. Друга полягає в тому, що до його появи там уже кілька годин працювало зо дві сотні людей, стояло близько 100 пожежних машин і було розмотано кілометри пожежних рукавів. А він своїм броньовиком подавив ті рукави, й вони потріскалися. Погіршилася подача води, за допомогою якої збивалася температура й гальмувалась ядерна реакція. Вірогідність же ядерного вибуху була тоді 90%. А генерал ті рукави пошкодив і – отримав зірку Героя.

- Що вам іще болить усі ці 29 років?

- Не те, що болить, але буває дуже прикро від деяких речей. Наприклад, коли натикаюсь на інформацію про невизнання заслуг пожежників. Така, зокрема, прозвучала на науково-практичній конференції, присвячені 25-й річниці Чорнобильської катастрофи у Москві, в Інституті ядерної фізики. Там говорили, що пожежники неправильно діяли, заливаючи реактор водою. Що внаслідок цього підіймалася пара, підвищувався радіаційний фон. Але ж це треба було робити!

Інші поважні люди у своїх спогадах часом пишуть, що пожежі на ЧАЕС взагалі не було. Хоча насправді радіоактивні частинки, що розлетілись по покрівлі зруйнованого реактора, викликали кілька десятків загорянь. І наші пожежники їх гасили.

І останнє – це фотографія, на якій Уповноважений з прав людини Ніна Карпачова показує нам, чорнобильцям, котрі вийшли на акцію протесту, непристойний жест – піднятий вгору палець. Це була відповідь на наше прохання підійти і поговорити. Ось таким у нашій державі було ставлення до проблем "чорнобильців". Ви спитали про цих хлопців в АТО. Дай Бог, щоб у них все було гаразд. Тому що маємо якусь негарну тенденцію у ставленні до ветеранів, "афганців", "чорнобильців"...

- Кілька років тому я писала інтерв’ю з командиром зведеного загону пожежників, нині, на жаль, покійним Іваном Олексійовичем Дрижаком, підрозділ якого займався відкачуванням води з-під зруйнованого реактора. І він говорив, що в його загоні були хлопці з Білої Церкви, Житомира, Рівного, Закарпаття... Тобто, виключно українці. А керувала усім, як відомо, Москва. Вказівка саме звідти призвела до вибуху реактора. Науковці, які керували роботами з ліквідації аварії, теж були російські. А от чи багато було росіян і представників інших радянських республік серед рядових ліквідаторів аварії? Адже вона була всесоюзного масштабу.

- У період мого перебування там на ліквідації наслідків аварії були залучені лише підрозділи, розташовані на території України. А загалом, мабуть, були хлопці й з інших республік – солдати строкової служби. В Інтернеті я зустрічав громадські об’єднання "чорнобильців" у Тюмені, Свердловську, інших містах Росії. Значить, вони тут були. Хоча основний тягар, звісно, ліг на плечі наших, українських пожежників.

- І, насамкінець, поділіться "секретом": як ви підтримуєте своє здоров’я і працездатність? Адже досі, дякувати Богові, працюєте – викладаєте в навчально-методичному центрі цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Чернігівської області.

- Ліків ось повно в кишенях лежить (сміється – авт.). Крім того, двічі на рік обов’язково проліковуюся в лікарні нашого УМВС. Зарядка і невелика пробіжка, без особливого навантаження, – теж у щоденному графіку. І, звичайно, багато дає робота. Вона змушує постійно тримати себе в тонусі, що дуже важливо.

Наталія Потапчук, Чернігів.