Олег Кіращук – знаний на Прикарпатті майстер – писанкар. Його твори зберігаються у багатьох музеях України, у приватних колекціях Канади, США, Англії та Австралії. Свого часу в художника замовляли писанки для Президента Кучми, політиків та бізнесменів. Майдан змусив його відійти від творчості, а після анексії Криму – написати заяву в Коломийський військкомат і зі зброєю піти захищати Україну у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади. Він один із тих, хто боронив дорогу на Дебальцеве і коригувальником стояв на передовій. Як удалося повернутися живим, що планує художник після демобілізації та кому хотів би подарувати свої писанки, Олег Кіращук розповів кореспондентові Укрінформу в рідній Коломиї, куди повернувся після поранення, щоб кілька днів перепочити.
– Після Майдану, на який я їздив разів чотири, зробив свою першу історичну писанку. На ній зобразив Михайлівський собор, до якого залітає зграя білих пташок. В їх образі я бачив студентів. Там ми всі боялись тітушок, беркутівців, сприймали їх як нечисту силу. Втім, вона не вписувалась у канони писанкарства. Я зобразив її у вигляді беркута, крила якого обрамлені міліцейськими дубинками. Ось дивіться, (показує, – авт.) пташки, які ближчі до беркута, падають поранені та вбиті. Напис на писанці: «Господнє ім’я – сильна башта. До неї прийде справедливий і буде безпечний». Башта тут – храм.
Востаннє на Майдан я приїхав, коли вже була тиша і ховали убитих. Я картав себе за те, що не зміг приїхати швидше. Мучила совість. Коли почалась анексія Криму, зрозумів – буде війна. Тоді «Правий сектор» почав організовувати вишколи. Я – за ними. В результаті опинився у добровольчому батальйоні «Дніпро-1». Воювати вчились у резиденції Януковича. Там пройшов відбір. Приїхали до Дніпропетровська. Зброї майже не було. Боїв теж. Довго сидіти без діла я не можу, тому й повернувся додому. Коли за місяць привезли першого убитого, зрозумів, що моє місце – на війні.
– Ви написали заяву у Добровольчий корпус?
– У ДУК умови залишались ті самі. Якщо уб’ють, обіцяли лише глибоку могилу і почесті. Я подумав: якщо мене не стане, то що залишиться жінці та дітям? Тому вирішив піти до військкомату. В кінці липня я у числі перших добровольців з Коломиї відправився в зону АТО. Тоді нам сказали чесно, там – пекло.
Потрапив у 128-у гірсько-піхотну бригаду. Тепер цим дуже тішусь, бо це - геройська частина. Десять чоловіків відразу відправили на передову у піхоту, мене – ззаду, в артдивізіон. Потім я зрозумів, що це – сильна річ.
– А як потрапили до Дебальцевого?
– Спочатку нас відправили на Попасну. Коли почалась напружена ситуація на передовій, розвідка попросила двох людей, які байдужі до алкоголю. Мені й ще одному хлопцю дали дві години на збори. Машиною відвезли до кінця Вуглегірська. Приєднали до Чернігівського батальйону. Ось там із першого дня була справжня рубка. Я швидко навчився азам професії коригувальника. Обстрілювали щодня, танками. Тоді я відчув, мене ніби оберігає ангел, як на Майдані.
Вже 29 січня вранці піхота підійшла дуже близько. За годину-дві наш танк не зміг відбиватись. Заклинило. Гранатометами ми влучали, але вони не могли пробити броню сучасних танків, якими володіють бойовики. Наші позиції впали, і ми почали відступати. Здавалось, що бій тривав хвилини, але насправді, обстріли не припинялись годинами. Я писав есемески, прощався. Родичів просив помагати дітям і дружині. Танк проїхав зовсім поряд. Сепари думали, що всі втекли в ліс, і там почали добивати наших.
Я знав, бійців 128-ї в полон не беруть. Їх переважно розстрілюють. Як прихильника «Правого сектора», мене б не шкодували, а коли б дізнались, що я коригувальник – порізали б на шматки. Тоді я збагнув, найлегше – підірватись. Граната була в кишені. Я вийняв її, розвів вусики. Коли побачив, що замість танків вже йде піхота, вирішив, що воюватиму до кінця. Удвох ми відстрілювались, під кулями – відступали. Якби тоді нас бодай поранили, живими навіть до Вуглегірська ми не дійшли б. Це було нереально.
– Як удалося вийти з оточення?
– До Дебальцевого дві доби йшли колією. Дуже хотілося води. Коли купували її, біля мене вибухнула граната. Осколок потрапив в обличчя. Думав, усе, але встояв на ногах. Пам'ять утратив. Очевидно, контузило. Осколок сам дістав, не відчуваючи болю. Там нас попередили про можливі диверсійні групи та засади.
У Вуглегірську ми проривались до батальйону «Світязь». Будівлю, де він дислокувався, могли зайняти бойовики. Я пішов у розвідку. Втрачати було нічого. З собою взяв лише гранату. Своїм сказав, якщо вона вибухне, значить сепаратисти нас випередили.
– Скільки людей на Вас чекали?
– З розвідки чоловік 7-8. Стільки ж і наших. Я був щасливий. Всі залишились живі, зустріли своїх. Мені обробили рану і пообіцяли що за годину-дві буду в госпіталі. Вже надвечір зрозумів, ранку ми можемо не побачити. Нас постійно обстрілювали. Стіни будівлі не витримували. Вночі я вирушив самотужки до Дебальцевого. У самому місті вже було справжнє пекло. У нас майже не було зброї, тоді як противник постійно поновлював свої сили. Ми їх переб’ємо, а вони знову – вперед. Як під наркотиками. Ось там я відчув страх.
– У зоні АТО багато бійців тамують страх алкоголем?
– Якби всі пили, то й фронту не було б. Я бачив різне. Бувало людина не п’є, а потім зізнається, що в житті він – алкоголік. Там із цим борються. Доходило навіть до бійки, бо ж такі нас підставляли. Його ні в караул не поставиш, нікуди.
– Про вихід із Дебальцевого говорять по-різному. Одні називають його блискучою операцією, інші – провалом. Як Ви оцінюєте?
– Я отримав поранення 29 січня, коли все лише починалось у Дебальцевому. З того, що бачив, можу сказати, озброєння у нас – надзвичайно погане. Я переказував це командирам. Реакції не було. Бійці розповідали різні історії. Тоді все залежало від командирів. Одні виводили бійців грамотно, інші – з утратами. Чув, що 40 українських бійців залишилися в полоні, бо навіть не знали про команду відступати. Вранці прокинулись, а біля них – сепаратисти.
– Земляків зустрічали?
– Наші хлопці там справжні герої. Петро Пилипко з Отинії має свій екіпаж на БМП. Як тільки обстріли – ця БМП-ешка відразу вирушає шукати міномети і коригувальників противника. Сепаратистам вони так дошкуляли, що ті пообіцяли 1,5 млн грн за їхні голови.
У 13-у батальйоні служив Серьога. Він пропав, коли закінчився останній наш бій. Герой ще той. Першим ніколи не відходив. Востаннє його бачили з гранатою в руках. Коли повернусь на схід, обов’язково розпочну його пошуки.
– А Вас упізнавали?
– Та ні. Знали, що я художник. Називали «Петрович». Коли відпустив бороду – «дідом», а на передовій мій позивний був «Бородач».
– Після АТО рука не втратила навики малювати?
– Там я дуже за це боявся. Перші три дні у госпіталі тряслись руки. Але ось – уже виходить (показує, – авт). Це – мій Ангел-охоронець, який поливає квіти. Вони – у вигляді дерева життя. Родина з дітьми. На зеленому фоні – бур’ян, який загрожує знищити квіти. На сході я щовечора думав про цей сюжет, малював його у блокноті. Тут відтворив все з пам’яті.
Цей Великдень я вперше проведу не в колі своєї родини. За кілька днів повертають на службу. Залишилось три місяці. Зі собою може й візьму грудку воску та писачок. Раптом вдасться щось намалювати.
– А що плануєте після війни?
– Я дав дружині слово повернутись. Страху немає зовсім. Це буде моя остання поїздка. Втомився я, і роки вже не ті. Був би абсолютно спокійним, якби знав, що начальство думає не про зірки на погонах, а лише про нас і перемогу. Я б щиро тішився добрими командирами, бо там все тримається на героїзмі хлопців. Вони тут не горлопанять про патріотизм, а там – мовчки роблять свою роботу.
Торік я майже не був удома. Після Майдану патрулював місто з «Правим сектором». Коли готувався в армію, пришвидшив ремонт будинку. Треба все закінчити. Планував відкрити персональну виставку. Раніше мав запрошення до Люксембурга, в Естонію. Одну з писанок, які буду закінчувати, подарую для коломийського Музею. Щось і продам, бо треба й сім’ю годувати. Я завше кажу: вдень писанкарство для мене робота, а ввечері – хобі.
– Скільки сьогодні коштує писанка від Олега Кіращука?
– Велика приблизно 1-1,5 тисячі гривень. Куряча – до 300 гривень.
– А кому хотіли б подарувати свою писанку до Великодня?
– Марійці Бурмаці. У неї є дуже гарна пісня. Коли повертаюсь додому, завше її слухаю. Анжеліці Рудницькій. А ще священику, який співав на Майдані.
– А з політиків?
– Колись мав надію на Гриценка. Ярошу – точно ні. Він – мужик, йому варто дарувати шаблю чи автомат. Писанка більше пасує європейським політикам.
Ірина Дружук, Коломия-Івано-Франківськ.