Росія-Китай. Території незгоди
Нинішній президент Росії сподівається увійти до історії як об'єднувач російських земель, розбазарених недбайливими попередниками. Адже ще якихось 10 років тому Володимира Путіна його ж піддані звинувачували мало не в націонал-зраді саме за роздачу територій сусідам.
Мова йде про підписаним ним і тодішнім головою КНР Ху Цзіньтао 14 жовтня 2004 року доповнення до угоди про російсько-китайський держкордон, на основі якої Китай дістав ряд територій на річці Амур загальною площею 337 квадратних кілометрів. А саме ділянка землі в районі острова Большой (Читинська область), острів Тараборов і половину острова Большой Уссурійський, що напроти Хабаровська на Амурі.
У ту пору цей акт викликав у суспільстві РФ діаметрально протилежні оцінки. Певна частина політиків поспішила підтримати тоді ще не такого змужнілого і забронзовілого президента. Вони підкреслювали, що поступившись зовсім невеликим клаптиком землі, Москва утихомирила Піднебесну і поклала край давнім територіальним суперечкам з нею. Лейтмотивом таких виступів були твердження про те, що, мовляв, тепер-то у сторін немає територіальних претензій один до одного і це закладе міцний фундамент для подальшої співпраці. На століття. До того ж, як доводив і тодішній, і нинішній глава МЗС Лавров, не дуже ці острови були і російські: дані території юридично і в міжнародно-правовому сенсі нікому не належали, а за укладеною 1991 роцку (Горбачевим) угодою про держкордон між СРСР і КНР їх приналежність також не була визначена. Тобто своїм, ніби як, і не поступилися.
Противників угоди виявилося не менше, ніж симпатиків. З політсил проти найактивніше виступили комуністи. З громадян - жителі довколишніх регіонів, що логічно. І питання навіть не в тому, що чимало них просто втратили свої дачних ділянки, а в тому, що люди побачили пряму загрозу собі надалі. Якщо віддали зараз, в чому гарантії, що надалі ще не знайдуться території, на які сусіди нітрохи не менше можуть претендувати, ніж росіяни з “історичних причин”.
У радянських підручниках історії згадуються в основному три російсько-китайські договори, що мають відношення до територій: Нерченський, Тяньцзиньський (Айгунський) і Пекінський. Перший було укладено в 1689 році, за ним Росія визнала права Китаю на землі на правом березі Амура і в Примор'ї. Два інших (відповідно 1858 і 1860 рр.) належать до середини XIX століття, до того періоду, коли Китай був зломлений опіумними війнами і вимушений був піти на колосальні поступки західними державами. Про цей час і сьогодні в КНР згадують як найбільш болючу і сповнену національної ганьби сторінку історії. Цікаво, що до дерибану приєдналася і царська Росія, яка власне в опіумних війнах і не брала участі, але слабкістю могутнього сусіда скористатися не забула. Ось тоді Росія відрубала аж 165,9 тисяч (!) квадратних кілометрів Примор'я. Правда, не те щоб однозначно китайської території, але такої, які знаходилися в спільному управлінні. Водночас залишила Китай без виходу до Японського моря.
У роки японської окупації Китаю (тобто ще до утворення КНР) Сталін нав'язав Мао Цзедуну, що контролював північні райони країни, угоду про проведення лінії кордону по китайському берегу річок Амур і Уссурі. В обмін на обіцянку підтримки СРСР в разі анексії Японією частини китайської території. Така ось операція. (У 1991 році перший і останній президент СРСР Горбачов скріпив своїм підписом договір, за яким кордон проходив серединою фарватеру цих двох річок, після чого китайці почали вдаватися до витончених іригаційних маніпуляцій, щоб укрыпти цей самий фарватер, в чому вельми досягли успіху).
Але китайці нічого не забувають, не спускають ніяких давніх образ. І в 1960-х, коли любов Мао до “старшого брата” сильно ослабла, Китай організуваы ряд прикордонних конфліктів, найкривавішим з яких стало збройне зіткнення на о.Даманскому у 1969 році, коли загинуло близько 800 китайських і близько 60 радянських військовослужбовців. У ті роки “великий керманич” озвучив мету повернення «втрачених територій» (всього 10 млн кв. км., що, між іншим, навіть трохи перевищує територію КНР в її нинішніх кордонах). Після смерті Сталіна китайське керівництво пред'явило Москві територіальні претензії на 1540 тисяч кв. км. У список потрапили російська Забайкалля і південь Далекого Сходу. Претензії були висунуті Пекіном взагалі практично всім сусідам республіки, частини територій яких колись, дуже давно, Піднебесна вважала своїми.
Варто сказати, що не лише Мао вимагав територіальної "сатисфакції", але пізніше також автор китайських економічних реформ Ден Сяопін. Це він в 1980-х закликав повернути «наші гори і річки!». Нинішнє, п'яте покоління китайських комуністичних лідерів таких гучних заяв не робить. І Володимира Путіна називає своїм дорогим другом. Взагалі в Пекіні Путіна люблять (у плюс йому, очевидно, пішла і передача десяток років тому островів). Їм гріх на нього ображатися. А тут ще і фактичне “добро” президента на заселення Далекого Сходу китайськими мігрантами. В рамках створення в регіоні територій випереджувального розвитку, документ про що було підписано напередодні Нового 2015 року. Не кажучи вже про те, що саме останнім часом Москва широким жестом підписує угоди, що “висіли” роками, і про поставки енергоносіїв. Для такого великого друга як Китай нічого не не шкода.
А останньому і немає вже сенсу лізти на рожен. Я особисто не розділяю погрози-пророкування, що частенько лунають, з приводу того, що Китай суне на північ армію і відвоює те, що вважає своїм по праву. Воно само все йде в руки. І не важливо (все за тим ж Ден Сяопіном), скільки доведеться чекати - 10 років або 100. Тиха, явно заохочувана властями експансія, зробить свою справу. І, по суті, навіть не важливо, чи вигнеться в інший бік на географічних картах 4300-кілометровий російсько-китайський кордон, найпротяжніший сухопутний кордон у світі. Важливо те, що якась площа буде майже всуцыль заселена китайцями, на ній вони вестимуть свій бізнес, вирощуватимуть для себе фрукти-овочі, викачуватимуть для себе корисні копалини. Деякі російські регіони абсолютно офіційно вже давно передають землю китайцям в оренду. Як і інші сусідні зы «Східним Драконом» республіки колишнього СРСР - Таджикистан, Киргизстан, Казахстан, де китайці вже давно пустили міцне «фінансове коріння».
Ну а якщо раптом кому знадобляться докази “відвічної історичної приналежності”, то такі, без жодного сумніву, знайдуться. І нехай потім хтось доводить, що це росіяни першими почали селитися до Приамур'я і роками території знаходилися в спільному управлінні. Таких корисних запасів літописів, як у китайців, навряд чи ще у кого знайти. Можна пригадати скандальну історію з подарунком канцлера ФРН Ангели Меркель Володимиру Путіну карти, на якій добрий шматок Росії позначений як китайська земля (чим не історичний документ?). Канцлер, очевидно, хотіла нагадати, що північними територіями Китай володів довше, ніж Росія Кримом. Ось не всі знають, що Америку відкрив зовсім ніякий не Колумб, а євнух, дипломат і мореплавець часів династії Мін Чжен Хе. Але на американські землі Китай не претендує, не потрібні вони йому, китайці там не жили.
А на територіях вище від Амура або Хейлунцзян (Річки Чорного Дракона) жили.
Повертаючись до моменту передачі островів Китаю в 2005 році і запевненням в нейтралізуючому чиннику цього акту, варто сказати, що вже в 2012 році Китай знову висунув претензії до Росії, цього разу на Алтаї. Поставив під сумнів приналежність РФ крихітної, всього 17 га - ділянки землі в Гірському Алтаї. Дрібниці, звичайно. Але показові. І наводять на роздуми.
Навряд чи китайці коли-небудь забудуть про території, якими володіли їх предки. Історична пам'ять цієї нації вкрай сильна, деякі речі передаються буквально на генному рівні. Питання в тому, що вони можуть довго тримати якісь відчуття при собі, не виставляючи їх напоказ. Але терпіння їм не позичати, і вони чекатимуть свого часу стільки, скільки буде потрібно. І доведуть врешті-решт, що не випадково називаються Серединною Імперією.
Ольга Танасійчук, Укрінформ.
