Вертолітник Цигульський: Бог врятував, щоб повернувся в небо

Вертолітник Цигульський: Бог врятував, щоб повернувся в небо

Укрінформ
Поранених військових, яких лікують в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. Мечникова відвідують чимало небайдужих людей

Поранених військових, яких лікують в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. Мечникова, відвідують чимало небайдужих людей. Приходять з вдячністю, приносять газети, листи, книги, їжу. У Валентина Цигульського частими гостями стали й журналісти, які прагнуть якомога швидше розповісти про героя-вертолітника, який не лише сам врятувався з охопленого полум'ям вертольоту, а й врятував свого штурмана-оператора.

- Мабуть, досить відвідин, сьогодні у нього й так було багато журналістів, - заперечив спершу завідуючий відділом нейрохірургії хребта і спинного мозку Дніпропетровської обласної лікарні ім. Мечникова Юрій Кирпа. Проте за кілька хвилин, вийшовши з палати, запросив, - Заходьте. Він сказав, раз люди прийшли, слід їх поважати. Розказуйте про нашого Героя! Він - справжній!

Ми з фотокореспондентом Укрінформу Миколою М'якшиковим очікували зустріти у палаті Валентина і його дружину, але, як виявилось, Альона поїхала додому до Києва відучора.

- Повернеться за тиждень. Їй зараз доводиться нелегко: і біля мене чергувала, і вдома вся чоловіча робота лягла на її плечі, дідусь - Альонин батько - інвалід. Та й для найменшого сина Ігоря, якому нещодавно виповнилось два роки, присутність мами поряд ще досить вагома, - пояснює нам Валентин. - Коли її показали в одному з сюжетів по телевізору, а Альона ще й привіт встигла синові передати, той потім ще довго вимагав у бабусі: «Увімкни маму, увімкни маму!»

Облаштування лікарняної палати звичайне, незвичності хіба що додають пара паперових журавликів зі стрічечкою українського прапора - подарунок від дітей волонтерів. Ноутбук, книги. Валентин почувається вже краще: опіки на плечах, руках загоїлися без рубців. А от з травмою хребта, яка, на щастя, виявилась не такою складною, все ж доведеться ще півроку реабілітуватись і відновлюватись. Під час падіння вертольота під Слов'янськом підполковник Валентин Цигульський отримав компресійний перелом двох хребців, втім, незважаючи на травму, знайшов у собі сили витягнути з палаючого салону несвідомого штурмана, чим і врятував йому життя. Після відновлення - військова льотна комісія. Про її результати Валентин наперед намагається не думати, аби не наврочити, адже мріє тільки літати, тільки повернутися у професію.

- Якщо Бог дав можливість вижити, значить це не просто так, не для того, щоб я розпрощався з небом, а щоб йшов далі. Україна має бути єдиною, тому я нікуди ще не збираюсь, - запевнив упевнено він.

Щойно зайшлося про авіацію, як простір палати наче розширився, і ми побачили, як олександрійський підліток разом з меншим братом Володею захоплено слухають розповіді свого дядька Анатолія Івановича, що приїздив до рідні на Кіровоградщину, про Афганістан, про десантників, про те, наскільки важливі у їх роботі були вертолітники, як вони допомагали й рятували солдат нашої армії. У значній мірі це обох хлопців надихнуло вступали до Харківського інституту льотчиків. Правда доля військового судилася лише Валентину. Після завершення навчання у 1998 році Цигульський отримав направлення у Львівську область, місто Броди. Там несе службу й нині у якості заступника командира 16-ї окремої вертолітної бригади. Починаючи з 2005 року, чотири рази брав участь у миротворчих місіях в різних гарячих точках планети. Зокрема, три рази виконував державні завдання у Республіці Ліберія (2005, 2006, 2008) та в Демократичній Республіці Конго (2012).

- У Ліберії було простіше: там не було воєнних дій і ми, вертолітники, переважно патрулювали кордон, перевозили вантажі, пасажирів. У Конго спершу завдання стояло таке ж, але чимдалі там склалася ситуація в чомусь схожа на нинішню українську: повстанці почали воювати з власною державою і нам довелося воювати. Тут, на Сході, в зоні АТО ми перебуваємо з квітня. Періодично змінюємо один одного, даємо можливість перепочити.

Про виконання свого бойового завдання 4 червня під Слов'янськом на Мі-24 підполковник Цигульський говорить по-військовому коротко і скупо:

- Були обстріляні терористами з переносних зенітних ракетних комплексів та крупнокаліберних кулеметів. Ракети поцілили, і вертоліт розірвався в повітрі, частково відмовило управління, загорілася вантажна кабіна. Мені вдалося збалансувати машину та здійснити аварійну посадку. Вона була досить жорсткою, в результаті чого я і штурман отримали пошкодження хребта.

Вертоліт вже горів, у мене розбилося пластикове скло, я зміг вибратись, а штурман-оператор через численні пошкодження спини та кінцівок втратив свідомість. Я зрозумів, що з першого разу його не витягну з кабіни, тому спробував привести до тями. Прошу його: «Сергію, вставай! Бо самотужки я тебе не витягну». Він говорить, що не відчуває ніг, і рука діє лише права. Тоді я знайшов палицю, яка послужила б за милицю і домкрат з одного боку. Полум'я в той час вже повністю охопило мою кабіну і часу на спасіння залишалось все менше. Я став зверху на кабіну, почав ривками витягати товариша. Тому й сам опіки отримав. Коли вийняв з кабіни, відтягнув метрів на 15 від вертольота, - викликав своїх вертолітників, наземну групу евакуації. Нас спершу доправили до Харкова, звідти мене - у Дніпропетровськ. Розглядали питання лікування в Ізраїлі, але пошкодження виявились не настільки серйозними, а мого колегу, який отримав численніші й важчі травми, відправили лікуватись в Київ.

За особисту мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі і незламність духу 170 українських вояків, які брали участь в АТО, Президент України Петро Порошенко нагородив орденами.

Підполковник Валентин Цигульський отримав свій орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеню не підводячись з ліжка. Це був його перший бойовий орден. Проте цей гідний поваги 36-річний чоловік з усміхненим обличчям - великий оптиміст. Його чекають з поверненням у стрій бойові побратими, залізні птахи - вертольоти. І, до речі, йому дуже личить військова форма.

Хоча найбільше чекають його повернення вдома сини. І сам за ними скучив дуже.

Льотчик Валентин Цигульський

- Про що ви їм розповідаєте, як виховуєте?

- Їх у мене троє: старший, від першого шлюбу, - чотирнадцятирічний Олександр дружить зі спортом, захоплюється футболом. Одинадцятирічний - теж Сашко, - любить історію, читає все про козаків, сильно цікавиться політикою. Після кожної вечірньої програми «Новин» він мені дзвонить і ми обговорюємо події дня. Він висловлює свою точку зору, я свою. З ним вже цікаво вести бесіду. І, ви знаєте, я зрозумів, що мій син стає дорослішим, можливо, й зарано, як на свій вік. Зараз у нього «чемоданний» настрій - 40 дітям батьків, які були задіяні в зоні АТО й поранені, пообіцяли організувати відпочинок у Словенії на кілька тижнів. Ще треба зібрати документи, оформити необхідні папери, але валіза вже складена. Найменший, Ігорьок, зрозуміло, залишиться з мамою.

Хочеться й далі говорити з цим чоловіком про приємні житейські речі, але мимохіть розмова знову звертає на ситуацію на сході країни. На запитання, що його вразило у спілкуванні з місцевими мешканцями, він розповів, що з часу, коли він потрапив до лікарні його дивує щиросерде ставлення до поранених військових звичайних людей.

- Дуже позитивне ставлення до нас абсолютно далеких від армії людей, вони й гроші приносили, й так допомагали. Настільки вболівають за армію, за Україну. З цього можна зробити висновок - ми робимо правильну справу. Якби у Донецькій, Луганській області були такі люди - там би теж (як і в Дніпропетровській області) нічого цього не сталося. І треба покарати тих ватажків-керівників, які призвели до такого конфлікту. Ті, що пішли за ними, - не всі є зрадниками, частина з них просто помилилась. А зараз я сумніваюсь, що вони хочуть чогось іншого. Зараз всі хочуть миру. Усім важко втрачати дім, родину, брати участь у бойових діях, коли стріляють. Найголовніше, що коли було перемир'я, яке створив Петро Порошенко, усі дії під час нього показали, хто ж там насправді воює. Бо людина, яка живе в Луганську чи Донецьку, має там сім'ю, у момент перемир'я не воювала б, а намагалась домовитись мирним шляхом. А якщо наших бійців обстрілювали понад півсотню разів, стало зрозумілим, що на боці ДНР та ЛНР воюють люди, які просто хочуть заробити грошей. Це найманці.

Під час нашої розмови задзвонив телефон, Валентин глянув, але не відповів:

- Батько хвилюється, передзвоню пізніше.

На Кіровоградщині звістку від пораненого чекають батьки - Володимир Іванович і Валентина Борисівна, дві сестри й брат.

- Можливо й краще, що військовий у родині лише я, - каже Валентин. Вже в лікарні дізнався, що у мого друга й колеги вертолітника загинув рідний брат, якого терористи збили в небі на МІ-8, обидва були в зоні АТО. З шокового стану лікарі виводили його кілька днів. Але АТО не можна зупиняти, незважаючи на тяжкі втрати. Після таких моментів, хочеться, щоб в державі розуміли наскільки важлива армія. Нас же усі ці роки тільки те й робили, що утискували, а зараз все проявилось, тепер видно у якому стані ми перебуваємо, що й бронежилетів, касок немає. Упевнений, Україна, як держава, відродиться і матиме належну військову армію, зі свого боку ми зробимо все, аби вона залишалась цілісною і єдиною, - запевнив підполковник.

Людмила Блик, Дніпропетровськ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-