Григорій Сковорода. Діоген зі Слобожанщини

28 жовтня (8 листопада) 1794 р. на хуторі Пан-Іванівка Рогозянської волості Богодухівського повіту Харківської губернії Григорій Савич Сковорода ще трохи посидів із гостями, але підвівся, заправив за пояс сопілку, яку завжди мав із собою, вибачився та заклопотаним пішов до своєї кімнати. Нічого незвичного в тім не було. І власник маєтку, колезький радник Андрій Іванович Ковалевський, і його дружина Варвара Яківна звикли до непередбачуваності мандрівного філософа.

А той, виявляється, перевдягнувся в чисту білизну, помолився Богу і, підклавши під голову власні рукописи та стару сіру свитку, ліг на вузьке дерев’яне ліжко та й склав руки хрестом.

Надвечір Григорій Савич не вийшов до господарів. На ранок він не ступив до сніданку. Удень не було його й на обіді – занепокоїлися Ковалевські. Відчуваючи щось лихе, Андрій Іванович заходився стукати до кімнати, аж поки не прочинив двері.

Григорій Савич давно схолонув. Сталося це 29 жовтня (9 листопада) 1794 р.

Скромно вмебльована кімната одразу здалася просторою. Простий секретер під високим прочиненим вікном у рушниках став величезним. Ще кілька днів невтомно цокав улюблений кишеньковий годинник із дарчим написом “От Григорія Варсавы Сковороды чрез Стефана Гречину”, та тихо бриніла котрась зі струн на самотній скрипці філософа. Його сопілка могла б тужливо заплакати, але сліз більше не мала.

*   *   *

Відступімося на 79 днів, аби уважніше з’ясувати, що передувало наглій смерті великого мандрівного філософа. Чуєте, як знову жадібно зайокав його срібний годинник, складений російською фірмою Євсевських із деталей лондонської компанії “Barwingsten”. Тим паче, що було це у ті сиві часи, коли ні Zoom, ні Skype, ні інших наворочених месенджерів не існувало, а для того, аби влаштувати workshop чи майстер-клас, належало озуватися та чвалати до твоїх учнів.

…Нарешті омріяне здійснилося: він дочекався! 10 (23) серпня 1794 р. посеред похмурої днини, коли від самого ранку накрапав дрібний дощ, високоповажний таємний радник Михайло Іванович Ковалинський (1745-1807) побачив ген удалині липової алеї постать свого “духовного батька”, Григорія Сковороди.

Навчателя й мандрівного філософа ні з ким сплутати було неможливо.

Світле, ледь усміхнене обличчя великого старця ховав старий крислатий капелюх, насунутий на очі, за плечима – випрана зливами та висушена вітрами торбинка, а в правиці – вузлуватий посох. Патріарх правди.

*   *   *

Обнялися старі друзі, розцілувалися. Тримаючи в гарячих обіймах висохлого Сковороду, 51-річний поміщик довго не відпускав гостя. Мовчки схлипував, попри те, що був автором кількох од на славу цариці Катерини II і князя Григорія Потьомкіна; перед духовним батьком мундир скидають.

Ще тривалу мить Михайло Іванович не міг себе опанувати, а потім бовкнув дурницю:

- Дочекався, сталося: маємо повернення блудного отця.

Обидвоє жваво загомоніли й рушили до одноповерхового будинку з ампірними колонами. Здалося навіть – наввипередки, розповідаючи про себе те, чого нікому іншому не уповідали, – наче й справді часу лишилось обмаль. Сивочолий відставний генерал-майор не помітив, коли саме змінився його настрій, коли він полишив зважати на дощ, коли нещодавно вибілена стеля панського будинку перестала тхнути, коли поклеєні дурнуватими шпалерами стіни раптом стали рідними.

Нізвідки з’явився родинний затишок, нізвідки причвалала мокра як на мочарях воля, нізвідки заструменіла отака душевна бесіда. Їм не хотілося допитуватись у теплому мигтінні свічок, у відблисках комину на стіні...

Нащо марнувати безцінний час на теревені? У маєток до Ковалинських завітала Любомудрість, і цього задля тихої радості було досить.

*   *   *

Протягом півмісяця 72-річний Григорій Савич Сковорода читав найвідданішому учневі принесені в торбинці рукописні книжечки, пояснюючи окремі місця, відповідав на численні запитання Михайла Івановича, бо вмів захоплювати слухача.

- Міркуваннями, правилами, поняттями, яких очікувати має від людини, шукав він істини все життя – не розумуванням, а ділом! – пізніше напише про наставника М.І.Ковалинський.

Ніби чи не єдиний він, Сковорода, отой український Сократ, вмів із кола внутрішнього донести Істину до кола зовнішнього. Він, Сковорода, отой український Сократ, умів знайти і вчити інших, передаючи учням тільки те, що осягнув сам – особисто пережиту Істину. Він, Сковорода, отой український Сократ, ладен був передати допитливій людині, котра до любомудрості завжди приступається зі змішаним почуттям захоплення та страху, Божу іскру, яку сам запалив, і той каганець віри тримав у собі все нелегке життя...

Коли тільки на хвильку у жвавій розмові влягалася тиша, Михайло Іванович віддано зазирав у вічі мандрівникові, котрий, сидячи біля комину, аж парував.

І за якусь хвильку господар мовив, наче почав жарку молитву:

- Дочекався, сталося… Григорію Савичу, спасибі вам! Дякую, вчителю: наче блудний син, це я завдяки вам навертаюсь до Правди, ступаю ближче до Істини.

*   *   *

Усміхнувся терплячий батько, двома долонями розгладив на голові скуйовджене під дорожнім капелюхом волосся і стиха почав говорити, аби надихнути слухача любов’ю, радістю, силою, аби збадьорити та заохотити жити далі. Тоді Григорій Сковорода навіть по голові його погладив, свого Михайла – ось найважливіше, що сталося з-поміж ними, у серпні 1794 р. на хутірці Хотетово Ряжського повіту Орловської губернії (нині – Свердловський район Орловської області). Дрібному такому селі, де навіть сьогодні почислиш три вулиці й 200 будинків, хоча до Москви – лише 343 км.

- Михайлику, – підсумував раптом наставник, – а скажи по щирості: ти більше хочеш, аби я Святе Письмо тобі коментував чи на сопілці грав?

- Та байдуже мені, навчателю. – І – аж замислився знічев’я.

Чи смертному дозволено визначати вчинки безсмертному?

Чи має право якийсь там відставний генерал-майор вказувати мандрівному філософу, що тому слід робити?

І тоді незвичайний поміщик Михайло Іванович Ковалинський наважився й попросив:

- А знаєте, Григорію Савичу, краще заграйте: нехай не лиш я, а й селяни мої вас почують. У парі з мудрістю музика нехай лине над маєтком.

…Справді, того дня попід вікнами панського будинку на хутірці Хотетово Орловської губернії чимало людей дворових тупцювали з ноги на ногу, не йшло геть у хатніх справах, бо того дня один у них був володар – і, тамуючи подих, слухали вони Його.

Ніколи не потрапить у рай той, хто хоче опинитися там одноосібно.

*   *   *

Поки пливла журлива мелодія, Михайло Іванович поринув у спогади.

Думки роїлися. Тридцять років тому (1766-1769) він із братом Григорієм освіту здобували у Харківському колегіумі, де поетику, етику, синтаксиму та грецьку мову в нього викладав педагог Г.С.Сковорода.

Вони швидко заприязнилися.

Ніколи не забути, як 1770 р. Григорій Савич разом із ним, 19-річним бурсаком, вирушили до Києва. Ті двійко відвідали багацько знаних місць, але оминути Києво-Печерську лавру було несила. Відвідали… Серед поважних ченців обителі виявився родич Г.С.Сковороди, настоятель Свято-Троїцького Китаївського чоловічого монастиря Іустин.

Три місяці подорожніх добре частували, вели з ними богоугодні розмови, вмовляли пустити коріння, а наприкінці навіть запропонували Григорію Савичу, так би мовити, “стати стовпом Церкви”:

- Годі тобі, чоловіче, блукати світом! Час пристати до берега. Нам-бо ж відомі твої таланти! Свята Лавра прийме тебе, як мати власне чадо. І станеш ти стовпом Церкви та окрасою обителі.

З огидою вічний старець відкинув комерційну для душі пропозицію:

- Ой, преподобні! – поморщився Сковорода. – Стовпотворіння собою множити я не хочу... Риза, риза! Як небагатьох ти опреподобила, але скількох зачарувала. Світ ловить людей різними сітями – багатством, славою, знайомствами, заступництвом, вигодами, втіхами. І святощами теж ловить, і ця мережа – всіх найнещасніша...

Із тими словами взялися за шапки викладач Харківського колегіуму зі своїм студеєм та й, не гаючи часу, швидко попрямували на Слобожанщину, яку Сковорода називав рідною тіткою. Бо матір’ю йому назавжди залишилась його рідна Полтавщина.

*   *   *

Лише коли за два тижні двійко подорожніх дісталися Охтирки, де зупинилися перепочити у приятеля, архімандрита місцевого монастиря, Михайлові Ковалинському стало зрозумілим, чому так зненацька вони залишили золотоверхий Київ. Після суворої розмови з настоятелем Іустином Григорій Савич пішов до друзів із проханням, аби ті терміново спорядили мандрівників у дорогу. Йдучи Подолом, старець раптом зупинився, відчувши різкий трупний запах. Довше гаяти час було небезпечно, і зранку вони рушили в путь.

Коли позаду залишився шлях у 450 верст (більш як 500 км), в Охтирці їх наздогнало повідомлення: у Києві спалахнула епідемія морової виразки, про яку під час перебування в Місті на семи пагорбах Сковорода не чув, але носом розпізнав небезпеку. Град Кия тоді вже закрили на карантин.

Доти його серце шанувало Бога, як раб, а відтоді збудило його, як Друг.

Ось як про таке просвітління (реально – санскр. समाधि, самадхі; 悟り; кит. – у; япон. – саторі) згодом він розповідав товаришеві:

- Маючи думки і почуття душі моєї благоговінням і вдячністю до Бога, вставши рано, пішов я в сад прогулятися. Перше відчуття, яке торкнулося мого серця, була певна розкутість, бадьорість, свобода, надія зі справдженням. Ввівши у ту присутність духу всю волю і всі бажання свої, я відчув у власному єстві надзвичайний порух, який виповнив мене силою незбагненною. У мить якийсь найсолодший вилив наповнив душу мою, від чого все єство моя запалало вогнем. І здавалося, що в жилах моїх полум’яна течія зачала обіг... Я почав не ходити, а бігати, ніби носило мене якесь захоплення, не відчуваючи ні рук, ні ніг, а начебто весь я був із вогню, що рухався в просторі обігом. Світ зник переді мною: одне почуття любові, благонадійності, спокою, вічності живило мене. Сльози бризнули з очей моїх струмками і розлили якусь розчулену гармонію на весь мій вміст. Я прийняв у себе, відчув як синову любов увірування, і відтоді присвятив себе синовій покорі Духу Божому...

Запам’ятайте:

- Потрібне не важко, а важке не потрібно.

Це не Лао-цзи, не Конфуцій, не Бодхідхарма мовив, а Григорій Сковорода.

*   *   *

Чи були вони з Михайлом Ковалинським близькими людьми?

Звісно. 77 листів Григорія Савича Сковороди, написаних латиною та давньогрецькою мовою до духовного учня, збереглися від часів їхнього спільного перебування в Харківському колегіумі.

За тридцять років Михайло Іванович зробив блискучу кар’єру. Хоча його й звільнили з государевої служби, начебто, “за злодійство та грабіж”, наприкінці XVIII століття той сановник вважався одним із найосвіченіших людей Російської імперії. І в цьому житті всього він домагався самотужки, доходив власним розумом.

Так було завжди, відколи жадібний до знань юнак, котрий у 1766-1769 рр. викладав поетику в Харківському колегіумі, перебрався у 1769 р. до Санкт-Петербурга. У 1770-1775 рр. 25-літній дворянин зі Слобожанщини виховував дітей Гетьмана всієї Малої Росії, обох боків Дніпра та Військ Запорозьких, графа Кирила Григоровича Розумовського (1728-1803).

Тож із юним гетьманчуком, 15-річним Андрієм Розумовським Михайло Іванович Ковалинський мав змогу не лише подорожувати Західною Європою: Кенігсберг, Берлін, Геттінген, Страсбург, – але й у 1772-1775 рр. особисто продовжити освіту в Страсбурзькому університеті.

*   *   *

На початку літа 1794 р., залишивши в столиці родину й високу посаду генерал-майора, із канцелярії графа Григорія Олександровича Потьомкіна звільнений із служби кавалер орденів Володимира й Анни М.І.Ковалинський вирушив у вигнання, до свого нового орловського маєтку – у село Хотетово Ряжського повіту Орловської губернії. Спочатку хутірець столичного вельможу розчарував. Навколо – пласка рівнина, ні річки, ні гаїв. Із окрас – хіба що на заході синів невеличкий ліс, а ще – через напівживе село пролягав Катерининський тракт.

Смуток вгортав серце – куди не кинь оком.

На цій місцині, що знаходилася лише за якихось 25 верст від Орла, лежав сумний відбиток занедбаності, запустіння: рідко у кого з селян перед вікном стояло бодай якесь хирляве деревце. Одразу було видно – не рідна Україна.

Утім, дружина Михайла Івановича, котра займалася модним у ті часи магнетизмом, входила в транс і пророкувала майбутнє. Після одного з сеансів чоловіка вона підбадьорила:

- Михайле, незабаром геть усе зміниться.

*   *   *

Проте для Бога всі місця святі, коли вони осяяні любомудрістю й чеснотами.

Бо в таких випадках світ не ловить людей. Бо такі люди змінюють світ. Чутка про те, що в середині серпня 1794 р. в орловському маєтку великий старець навідався до відставного генерал-майора Михайла Івановича Ковалинського, швидко облетіла Ряжський повіт, навіть цілу Орловську губернію. До села Хотетова потягнувся випещений народець.

Почувши про Діогена зі Слобожанщини, бричкою примчав якийсь схвильований юнак. То був молодий чиновник із Орловського губернського правління. Рішуче молодик приступив до здивованого Сковороди, аби захекано випалити:

- Григорію Савичу! Прошу любити мене і жалувати, я такий-то… такий-то.

- Чи можу полюбити вас, я ще не знаю! – щиро усміхнувшись, відповів старець, а сам повернувся до господаря маєтку і продовжив коментувати поважне місце зі Святого Письма. У тому вчинку, наче Божим благословенням, освітився увесь Сковорода.

Ні на що він не бажав проміняти улюблені книжки та божественні сади, справжню істину й щирих друзів, милі серцю поля та яруги Харківщини, неокраї луки та втаємничені місця Полтавщини. Бо ж святий старець привертав увагу не стільки європейською вченістю, скільки скромним чернецтвом.

Не про людське око, вдягався він пристойно, але просто, завжди вживав їжу звичайну і грубу, спав не більше чотирьох годин на добу, завжди виглядав бадьорим, рухливим, усім задоволеним. І лише до вбогих був особливо прихильним.

*   *   *

Такого світові не впіймати!

Принаймні, за півстоліття цього не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям, ні чиновникам, ні кар’єристам. Ні жінкам.

Адже розум, честь та воля Сковороди не продавалися.

Людське покликання стриманий мандрівник і пристрасний письменник вбачав не в маєтках, не у світському розголосі, а в буденному житті по совісті.

Шляхом до такого щастя він вважав наполегливе самопізнання.

Григорій Савич належав до тієї категорії мислителів, вчення яких завжди перебуває у злагоді з щоденним життям навчателя...

Тому і ми запитаймо: з ким він міг поділитися численними глибокими відкриттями?

Тільки зі справжнім вірним учнем, яких багацько не здобудеш у житті.

Учні, як зморшки – завжди з тобою.

*   *   *

Відчуваючи сердечний смуток учня, того вечора духовний батько запитав:

- Що поїдом тебе поїдає, Михайле? Може, те, що ти не береш участь в гучному бенкетуванні бражників? Чи те, що в пишних палацах не граєш азартно в кості? Що не скачеш під веселу музику? Не красуєшся у військовому мундирі, розцяцькованому бляшками? Якщо всі ці нікчемні речі тебе принаджують, то ти ще перебуваєш у збіговиську черні, а не з-поміж любомудрів. Якщо чекаєш зовнішніх принад і насолод, про блаженство душі твоєї можеш забути. Пусте це, брате, ой, пусте! Збери докупи власні думки, і там, у сердечних глибинах, дошукуйся справжніх благ.

Відчуваючи наближення смерті, у свої 72 роки Григорій Сковорода особисто, пішки, ледь не місяць (!) ішов за 400 верст (майже 500 км) до свого духовного спадкоємця.

Нащо, питаєте? Такої був породи патріарх Любомудрості.

Бо волів Григорій Савич із рук у руки передати Михайлові Ковалинському власні рукописи. Коли зрештою мандрівник побачив, що все написане учневі зрозуміле, ні на хвилю не затримався він у гостинному маєтку, від запропонованої грошви відмовився та 26 серпня (8 вересня) 1794 р. пішов собі з Хотетова.

Далі. Бо ще мав купу невідкладних справ на цьому світі. Вважаєте, що транспортний засіб до раю – то візок чи катафалк? Дурниці.

Транспортний засіб до раю – це Дорога.

*   *   *

Коли людина розміняла восьмий десяток і неухильно – в дорозі, то, даруйте за великі літери, але вона – звичайний Великий Старець. Куди і нащо прямувати все життя, Григорій Савич добре розумів.

Кажуть-бо ж, що дотепний Отець створив світ, чистий – наче аркуш паперу, і з великої допитливості залишив людству, аби воно саме обирало, перетворювати Божу спадщину на рай чи пекло.

В Україну, на Слобожанщину, він повертався Ливенським трактом. Аби перепочити від курного шляху, кілька днів мандрівний Сковорода прожив у Курському Знаменському Богородському чоловічому монастирі, де у 1781-1800 рр. лаврою прихильно опікувався освічений архімандрит о. Амвросій (у миру – Олексій Павлович Гиновський). Не дивувався гість, що трапляються на світі й розумні богослови.

*   *   *

Ясна річ, що з Хотетова стелилася пряма Велика дорога на Курськ – повздовж витоку Оки, повз село Ольховатку, проте наостанку мандрівникові закортіло погомоніти про Бога саме з отцем Амвросієм. Велика надія на двосторонню любомудрість зігрівала душу, ось чому дорога на хутір Пан-Іванівка (нині – с.Сковородинівка Золочівського району Харківської області) стелилась у зворотні 400 верст якось легко і пружно.

Його зачекалися вірні учні. Не лише гостинний колезький радник Андрій Іванович Ковалевський… Винятковий вплив Григорій Савович мав на двох синів дружини господаря, “жінки розумної та благочестивої” – Варвари Яківни Ковалевської: від першого шлюбу – Василя (Василя Назаровича Каразіна; 1773-1842) і від другого шлюбу – Петра (Петра Андрійовича Ковалевського), а також на її брата у перших, Петра Івановича Ковалевського. Трохи згодом (1804) всі ці просвітники долучилися до створення Харківського Імператорського університету. Щоб зійшли зурна освіти, їх тоді належало поштучно сіяти. Не забули, у Zoom, віддалено ще ніхто не працював?

*   *   *

Зворотний путь на Слобожанщину відібрав у Григорія Сковороди ще майже місяць життя. А чому, власне, відібрав? Ні, він любив Дорогу. Дорогою він встигав багато що створити. Передумати, перемріяти, переписати, переосмислити. Дорога – ненька любомудрості.

Хтось на цім світі мав занотувати, де його й чому носило; сам би Сковорода, особисто, за його природної скромності нізащо б не наважився.

Отож, після 9 лютого 1795 р., коли в селі Хотетово Ряжського повіту Орловської губернії опальний генерал-майор М.І.Ковалинський дописав останній рядок біографії покійного вчителя – “Житіє Григорія Сковороди...”, надрукованої в часописі “Київська старовина” (1886, том XVI) із передмовою Миколи Сумцова, – він ще два роки прожив на Орловщині.

Часто Михайло Іванович блукав алеями парку, стояв під яблунею, вдихав на повні груди рай і, знай, збирався в дорогу, аби передумати, перемріяти, переписати, переосмислити. Бо дорога – ненька Любомудрості. А ви коли-небудь бачили місцину, де б Господь почувався затишно?

*   *   *

Та за клопотанням особистого кабінет-секретаря імператриці Катерини II, надвірного радника Aдріяна Mоїсеєвича Грибовського у березні 1797 р. опального генерал-майора підвищили до чину таємного радника і призначили першим Рязанським губернатором. З тієї посади в 1800 р. М.І.Ковалинського звільнив Павло I. Утім, згідно з рескриптом молодого царя Олександра I, 1801 р. таємний радник з українських поповчуків потрапив… у “список кураторів Московського університету”.

Усе гараздилося, як ніколи раніше, аж поки одного дня він не почув знайомий голос:

- Михайле, дослухайся, дослухайся до власної думки! Ти ж не дичка якась, а дерево в божественнім саду... Де ж, зрештою, живе щастя? Ні, не за шовковими фіранками губернаторського палацу, де пурхають легковажні тіні танцюючих пар. Ні, не в підсліпуватій комірчині, в якій страдник уголос торочить афоризми мудрагелів.

Бог не може померти. Коли хтось таке просторікує, він просто не встигає побачити, що Господь повсякчас стає іншим. Повернувшись до стрімкої кар’єри чиновника, на очах перетворюючись на високоповажного сановника, бачив головне своє покликання в іншому. Не було тоді в Російській імперії такої посади в петровській Табелі про ранги – Сторож божественної мудрості.

- А був ще один кумедний випадок, – подумав він і вголос пхекнув.

*   *   *

Одного дня М.І.Ковалинський зустрівся у канцелярії князя Потьомкіна з поетом Гавриїлом Державіним (1743-1816): той клопотався про отримання… звання полковника. Того разу Михайло Ковалинський не зміг літераторові допомогти: до полковника віршаря тоді не підвищили. Але про недонадану послугу Гаврило Романович не забули й одним із перших наприкінці XVIIІ століття замовили… писарську копію з авторського рукопису біографії українського філософа Григорія Сковороди, складеної М.І.Ковалинським. У когось же нашим північним не-братам належало вчитися поетиці та любомудрості….

Тим часом безцінні рукописи Григорія Сковороди кавалер орденів Володимира й Анни М.І.Ковалинський завжди возив із собою – хоч куби б вели його доля та царська служба. Безцінне слово харківського Діогена охочі переписували, і в численних списках діалоги та поезії ставали надбанням освічених читачів Російської імперії...

Відколи остаточно Михайло Іванович Ковалинський вийшов у відставку, розумний і привітний губернатор, дотепний співрозмовник і глибокий містик завжди тримав у себе на столі твори Григорія Савича Сковороди, аби ті були перед очима. На видноті… Щоб краще пам’ятати та глибше розуміти, аби не забувати, яким у 72 роки український поет і філософ легенько пішов від нього, пішов у Вічність – веселим, балакучим, приязним та непосидючим, особливо – коли йшлося про Істину.

*   *   *

Подумки він раз у раз повертався до вікопомного дня, коли до класу Харківського колегіуму зайшов викладач, обвів очима принишклих студеїв та, усміхнувшись, приязно запитав:

- А хто тут із вас отрок Михайло буде, га? Племіннику отця Петра Ковалинського, ступи наперед!

І його, зніяковілого юнака, почали виштовхнули поперед себе сміливіші однолітки. Наче дівчина, Михась зашарівся. Розуміючи розгубленість хлопця, Григорій Савич нахилився й... усміхнувся.

- Яке веселе, відкрите та чисте обличчя! – тільки те й проказав.

Згадуючи минуле, через 30 років Михайло Іванович Ковалинський так описав незабутню для нього хвилину. Просто, смертельно просто:

- Сковорода, подивившись на мене, полюбив мене, і – полюбив до самої смерті.

*   *   *

Хоч хай як дивно це пролунає, але (траплявся й зі мною такий випадок у житті) вони – вчитель і учень – швидко зблизилися та заприязніли. Бо іншим, не таким, як решта викладачів, видавався він із першого погляду, а коли роздивишся ближче, то й геть не таким був Григорій Савич.

Михайло Іванович Ковалинський писав:

- Одні викладачі казали нам, що щастя – це мати в усьому надлишок, краще – грішми. Інші щастя бачили в родині. Тим часом Сковорода був ученим, але майже жебраком. Ще й насолоду від своєї бідності отримував: що платню йому жалюгідну поклали, що винаймав він якийсь куток у підбитій вітром мазанці. Про це я сказав навчателю, а той бурхнув промовою:

- Справжнє щастя – це не многоядіє (не безліч наїдків – О.Р.), а добровільне й радісне зречення земних примх, бажань і насолод в ім’я вищого й досконалого блага.

Це підкуповувало й полонило, це схиляло і змушувало йти у справжні учні.

Як написав про нього правнук, відставний поручик І.П.Ковалинський:

- Хоча свого часу Михайло Іванович Ковалинський був на короткій нозі з самим світлішим князем Григорієм Потьомкіним, обертався серед вихованців енциклопедії Дені Дідро і навіть відряджувався до містечка Ферней, Франція на особисту зустріч із Вольтером, його умонастрої повністю визначав Григорій Сковорода, а після його смерті, можливо, – масони і шведський теософ Еммануїл Сведенборг.

*   *   *

…Отож і кажу: дорога додому, до “рідної тітки” – Слобожанщини, а саме – до останнього земного прихистку Великого Старця, на хутір Пан-Іванівка, у привітний маєток іншого учня, харківського поміщика Андрія Івановича Ковалевського – тримала майже місяць.

Дочвалав Сковорода, коли стрілися вересень із жовтнем 1794 р.

Це така пора, коли від літа лишилися густі тумани та сива мряка. Ступивши в Пан-Іванівку, у глибокому сумі мандрівник дивився на голу осінь в липових алеях, виструнчених, наче промені сонця, та пішов до п’ятисотлітнього дуба, що стояв на березі ставка. Стовбур зяяв чималеньким дуплом, яке слугувало Григорію Савичу… чи то келією, чи то робочим кабінетом. А може, і першим, і другим одночасно.

За останні півроку тут нічого не змінилося.

Пригадалося, як у березні-квітні 1794 р. він, застудившися, звалився з ніг і тяжко перехворів. Коли діло повернуло на одужання, місцевий маляр Лук’янов на волю господаря, Андрія Івановича Ковалевського, узявся писати зі Сковороди портрет олійними фарбами.

Із поміщиком вони вирішили переслали картину учневі, Михайлу Ковалинському.

Бо їм обом, на відстані, Григорій Савич уві сні часто бачився. Удвох, Сковорода і поміщик Ковалевський, листа до М.І.Ковалинського надіслали із простим проханням:

- Бажаємо, щоб ви в наших місцях купили село... І ми всі разом тут жили.

*   *   *

- Та ось же він, ось – знайшов!

Неподалік від дуба-велетня кілька років тому Григорій Савич власноруч посадив молодий дубочок, що й досі росте – першим праворуч на алеї, яка піднімається від ставка вгору, вглиб колишнього панського маєтку, що в селі Сковородинівка Золочівського району Харківської області.

- Невдовзі я піду, – сказав він обом деревам. – А ви мені залишайтеся з Богом.

І діловито почимчикував: спочатку – до улюбленої криниці, аби напитися кришталевої води, а потім – до яблуневого садка. Він справді любив Пан-Іванівку, цей невеличкий хутірець, де мешкало зо 100 душ. Мандрівникові він нагадував малу батьківщину – Полтавщину.

Якщо дати спокій ліриці та дешевому українофільству, слід зазначити: літо 1794 г. видалося в Україні суцільною негодою. Із короткої спеки визріла мряка, задощило, і геть по цілій Слобожанщині у затяжних вересневих дощах згнило покладене сіно. Чорноземні дороги перетворились на юшку. Тож хворого старого літератора в таку негоду ніхто й не збирався відпускати з гостинної Пан-Іванівки.

Хоча в листі філософ щиро пояснював свою прихильність до тутешніх місць:

- Саме тут маю моєму чернецтву повний спокій, краще за Бурлук (один гостинний маєток, яким володів поміщик Яків Михайлович Донець-Захаржевський; тепер – селище Великий Бурлук Великобурлуцького району Харківської області. – О.Р.). Бо ж земля його є нагірною, але лісами, садами, пагорбами, джерелами змережана. У такому місці, як Іванівка, я народився біля Лубен.

А в котромусь із поетичних творів написав так – легко, із щирим щемом:

- Пропадайте, думи трудні, міста премноголюдні! А я з шматком хліба помру в такому місці.

*   *   *

Як сплив місяць сирої осені, Григорій Савич незчувся.

Назбиравши деталей про смерть Г.С.Сковороди, так відтворив події 28 жовтня (8 листопада) 1794 р. на хуторі Пан-Іванівка знаний український славіст та фольклорист Ізмаїл Іванович Срезневський (1812-1880), котрий учителював на Катеринославщині:

- Був прегарний день. До мого дідича з’їхалося багато сусідів погуляти й повеселитися. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом Сковорода був – незвичайно веселий і говіркий, жартував, оповідав про минуле, про мандрівки. Зачаровані його красномовством, повставали всі від обіду, а Сковорода раптом зник.

З’ясувалося, блукалець пішов у садок. Довго ходив він перехресними стежками, зривав яблука, груші й роздавав стиглі фрукти хлопчикам, що працювали в садку. Надвечір сам господар пішов шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже сідало сонце. Останні промені пробивалися крізь гущавину листя.

А Сковорода з рискалем у руці копав вузьку, довгу яму.

- Що це, друже Григорію? Чим то ти зайнятий? – запитав господар старця.

- Час, друже, закінчити мандрівку! – відповів Сковорода, – і так усе волосся ізлетіло з бідної голови від мордувань. Час упокоїтися!

- Е-е-е, брате, дурниці! Годі жартувати, ходімо!

- Іду! Але перш я попрохаю тебе, добродію: нехай отут і буде моя остання могила.

Таким вкарбувався в Історію патріарх Любомудрості.

*   *   *

Високий, аж гінкий; худорлявий, наче тріска; із видовженим обличчям, із зморшкувато витягнутою шиєю; меткий погляд із-під блискавичних очей; тонкий різьблений ніс; щільно стиснені губи; ідеально виголене підборіддя. Подейкують, саме таким був стиль київських “академіків”: безвусі, безбороді, із шевелюрою, стриженою під глечик.

…Колись у перського поета-містика Джамі (1414-1492) я натрапив на одну симпатичну байку; сподіваюся, до місця ділюся з вами.

Одного разу Посланник Божий – нехай будуть із ним благословення та благодать – напророчив літній жінці:

- Старих баб ніколи не допустять у рай.

Старенька почала схлипувати.

І тоді Пророк (мир йому і благословення Аллаха) пообіцяв:

- Всевишній спочатку перетворить їх на молодих дівчат, ще більш вродливих, ніж вони були замолоду, а після чарівного перетворення – неодмінно в рай прийме.

*   *   *

По раптовій смерті дорогого гостя господарю маєтку, поміщику Андрієві Івановичу Ковалевському пригадалося, як буквально кілька днів тому Сковорода навчав: у природі – краса, гармонія, а в суспільстві – несправедливість. Щоб змінити макросвіт (навколишнє), треба кожному змінити мікросвіт (тобто себе самого).

Саме з тією думкою була тісно пов’язана його ідея “сродної праці”: пізнавай себе, а пізнавши – самовдосконалюйся. Розкриваючи здібності та нахили, кожній людині під силу слушно визначити своє місце в суспільстві, аби приносити найбільшу користь. На жаль, більшість посідає не свої місця, обіймає чужі посади: один ходить за плугом, тоді як від природи він музикант, інший править суддею, а йому слід череду пасти.

Не може бути щасливою Людина, якщо вона діє всупереч власній натурі. Веління природи – це веління Бога в людині. Пізнання природи – це пізнання Бога. Сиротою відчув себе Андрій Іванович: хто тепер до нього мовить путнє слово? Між дорогою в рай та дорогою в пекло відстань не товща за волосінь із дитячої голівки.

*   *   *

Поховали українського Сократа, як той і звелів, – на схилі яруги, край дороги, під розлогою липою, де вічний старець особисто обрав останній притулок.

На прохання мандрівника над могилою, на надгробку написали, як він заповідав:

- Миръ ловилъ меня, но не поймалъ…

Здавалося, світ втомився й дав українському філософу спокій. Ач ні!

Могилі видатного українця не судилося лишитися на пагорбі під липою, неподалік від його улюбленого дуба-велетня. Вже за наступної власниці Пан-Іванівки, у 1814 р. труну мандруючого мислителя викопали та перепоховали в іншому місці – аби не мозолив хазяйське око біля ставка та панського будинку.

Є кілька версій, чому так сталося; вони взаємно виключають та взаємно доповнюють одна одну. За першою, нова поміщиця не схотіла бачити серед парку могилу якогось “старганя”. Деякі дурепи в поті чола працюють, аби потрапити в пекло; принаймні не менш старанно, аніж благочестивці, котрі трудяться, щоб опинитися на небесах.

Інша гіпотеза пояснює перепоховання тим, що місце останнього спочинку Г.С.Сковороди занадто близько знаходилося до… цегляної каплички-некрополя родини Ковалевських. Отож, наступне покоління зманіжених панів не бажало ні з ким ділитися… повагою. Якби в рай приймали не за чеснотами, а за шаною, більшість би Святий Петро гнав із порогу, а їхніх собак впускав би.

Екзотична третя версія називає причиною… забобони місцевого населення, яке страхалося привидів, що ночами, начебто, вилазять з-під труни без хреста...

В усякому разі, могила народного філософа вимушено переїхала за яр, де буяє садок місцевого священника. Там Григорій Савич спочивають і донині. Тут і сьогодні можна постояти, послухати, аби збагнути його прості мудрі слова:

- Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети... Як здоров’я має свою точку не зовні, а всередині тіла, так мир і щастя в найглибшій точці душі нашої перебуває і є здоров’ям її та нашим блаженством. Здоров’я тіла є не що інше, як мир тілесний, як мир сердечний є пожива на здоров’я душі, і як здоров’я родиться після очищення з тіла шкідливої й зайвої мокроти, матері всіх хвороб, так і серце, очищуване від підлих світських гадок, що турбують думку, починає проглядати схований усередині себе скарб щастя свого, відчуваючи, ніби після хвороби, бажання поживи своєї, подібне до нашого горіха, який зачинає зерно життя свого в звичайному колоску.

*   *   *

Як і за життя полтавського блукальця, нині в колишньому маєтку Ковалевських, де у 1972 р. створено Національний літературно-меморіальний музей Г.С.Сковороди, щоліта щедро родить пишний сад, разом із парком він розлігся на 18 га. Переказують, тут, у цьому панському саду, Григорій Сковорода любив збирати і роздавати місцевим селянам не яблука-груші, а велику мудрість.

- Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки людина не знайде Бога в собі, годі Його шукати у світі, – казав він одному.

- Вірити в Бога не значить – вірити в Його існування, а значить – віддатися Йому та жити за Його законом, – повчав він другого.

- Святість життя полягає в тому, аби людям робити добро, – наставляв третього.

Творчий доробок Григорія Савича Сковороди, на перший погляд, не такий і широчезний: 17 філософських творів, багато з яких написані у формі діалогів, сім перекладів, рахуючи й Цицерона, розкішна поетична збірка “Сад Божественних пісень”, повчання в прозі “Байки Харківські”.

Хто захоче, той збагне: справді небагато, але як цілісно написано, викладено – ніби то система поглядів чи струнка філософія життя. Не випадково свого часу Іван Франко назвав Г.С.Сковороду “національним філософом”, котрий першим висловив глибинні та суттєві духовні цінності українського народу. Більше того, премудрістю віри християнської була виплекана його загальнолюдська любомудрість.

*   *   *

Крокуючи шляхами не тільки України, а й Росії, він для кожного мав мудре слово. Є воно і для нас. Сьогодні Григорія Савича можна відвідати в селі Сковородинівка.

Ви вже знайшли власний скарб щастя? Так? Ще, ні?

Не сумуйте, і він уповість, як те диво виглядатиме, якщо подібне з вами трапиться:

- Очі її голубині, орлині крила, прудкість оленя, левова відвага, вірність горлиці, вдячність лелеки, незлобність ягняти, швидкість сокола, журавлина бадьорість. Тіло її – діамант, смарагд, сапфір, яшма, кришталь і рубін. Над головою її літає седмиця божих птахів: дух смаку, дух віри, дух надії, дух милосердя, дух поради, дух прозріння, дух чистосердя. Голос її – голос грому...

До Великого Старця потрапляєш, коли звернути з дороги Харків-Суми біля селища Максимівка (60 км від Харкова) та проїхати ще 18 км. Він, український Сократ, харківський Діоген, полтавський Платон, чекатиме.

Йому є що нам сказати. У нього вдосталь часу. І – світу.

Олександр Рудяченко