Київ у російських лабетах: Столичні враження та парадокси

Перебуваючи у Києві, вже навіть не пригадую в котрий раз, але на 26-у році Незалежності   України, можу погодитися, що від першої моєї поїздки туди 27 років тому національний стан дещо покращився, хоча, правду кажучи, не так багато.

Основною мовою у Києві є далі російська, хоч українська, або її суржиковий варіант, сьогодні відчутні більше. Сьогодні моя увага скерована не на мову - хоч це дуже важлива тема. Ця тема набирає все більш серйозного розголосу навіть в українських ЗМІ. Підсумовуючи стан з українською мовою у столиці на сьогодні, досить вказати, що російська  мова все ж таки домінантна навіть у державних структурах, міністерствах, освітніх інституціях, культурних закладах, а тим більше у приватних підприємствах. Так званий закон Ківалова переважає над Конституцією (він досі ще не є скасований, хоч від появи нової української ВР пройде скоро три роки). Конституція залишилася документом, що втілюється – коли вигідно.

Є інші явища у столиці, котрі прямо приголомшують. На розі вулиць Богдана Хмельницького та Хрещатика знаходиться, як і колись за УРСР, але тепер відновлений, вісьмиповерховий універсальний магазин, власником якого є чоловік, який мабуть давно повинен сидіти у тюрмі за корупцію, а то і за національну зраду, а натомість далі пишається привілеями найбагатшого чоловіка країни.

Колись ЦУМ (Центральний універмаг) служив потребам загального населення Києва. Ціни були відносно доступними для пересічного мешканця Києва. ЦУМ пішов шляхом приватизації до олігарха. Тепер ЦУМ пишається тільки люксусами. У ньому телевізор найдорожчий коштує 162 000 гривень, а найдешевший іде за 12 000 гривень. Чоловічий костюм – від 13 000 гривень і вище.

Багато покупців я не бачив, але обслуга була першої класи. Тільки вони воліли зі мною розмовляти скоріше англійською, ніж українською мовами. Домінантна мова, як звичайно, була російська. Мене здивувало, що навіть на мої американські долари Ахметовський магазин ЦУМ у Києві був задорогим. Але для товариства Ахметова, напевно, ні. Приватизація відбулася за попередньої влади, але закріпилася і розвинулася за нової. Ще один брак конкретного результату великої революції з великими жертвами. Можна спитати: для чого люди вмирали?

Рінат Ахметов виглядає вповні забезпечений від кримінального розслідування. У нього відбуваються зустрічі з Президентом Порошенком, мимо того, що він був підпорою Президента Януковича, не визначився по стороні Революції Гідності, а натомість навіть допомагав т.зв. сепаратистам і наїздникам. Що ще треба було йому зробити, щоб стати кримінальним об'єктом за національну зраду? Як для мене – це загадка.

Закінчив я з ЦУМ-ом, спустився в метро на Хрещатику та поїхав на Арсенальну станцію. Вийшов і йду до Печерської Лаври. Там має знаходитися також державний музей театрального мистецтва, у якому в цей час знаходиться окрема виставка про визначного митця українського театру Леся Курбаса. Можна поставити запитання – що виставка про репресованого українського театрального режисера має спільного з духовно релігійною скарбницею і частинно оперативним храмом, здається української церкви, але чужого покрою?! Відповідь, мабуть, знаходиться у тому, що Лавра – це національна скарбниця духовності та культури. Але для Курбаса точно – московський патріархат зовсім чужий.

Іду з дочкою колишньою вулицею Січневого Повстання. По дорозі зупиняюся коло меморіалу Голодомору, запалюю свічку пам’яті, розмовляю з кураторами, прочитую довгі списки загиблих по областях, дивлюся на відео стрічки, слухаю церковні похоронні дзвони. Остаточно виходжу по сходах нагору з духовним натхненням та прямую до Лаври по тій самій вулиці.

По дорозі стоїть московський піп у чорному – з молодим, але спитим обличям та жовтими зубами. Роздає, здається, літературну пропаганду, підходить та промовляє до перехожих. До мене також підходить. Не дивно, що у результаті доходить до сутички між нами, і признаюся, що не тільки з його вини. Я його бачив здалека та шукав конфлікту, тож легко знайшов. На кінець обізвали ми один одного: я його безбожним агентом Путіна, Кирила і Сатани, він мене просто американським агентом, та й пішов я з легким обуренням і задоволенням, що вивів попа з рівноваги.

При вході до території Лаври стоїть вартовий. Розмовляє російською мовою та вказує, що потрібно купити квиток входу. Я вже і так злий, а тут знову конфлікт, щодо мови, правда, спровокований мною. Врешті закономірно входжу на територію самої Лаври. Структури тут прекрасні й зворушливі, але важко розрізняти, що державне, а що церковне, що українське, а що московське. Увійшли в Успенський собор. Він московський. Ще один піп. Далі група попів. Монастир московський. Врешті знайшовся театральний музей біля бібліотеки, включно з експонатами та записами про Леся Курбаса. Музей і виставка – українські й стимулюючі, але враження про москальських попів, собору та монастира не дозволяли сприймати позитиви у належному настрою.

Вертаюся на станцію Арсенальну. Не зрозуміло, що Арсенальне повстання має спільного з українською державою. Але принаймі вулиця тепер називається іменем Гетьмана Мазепи. Мабуть хоч це дратує попів – бо Мазепа досі під анафемою Москви. Столиця України – місто парадоксів.

Аскольд Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства