Як розвідник Фін дві доби без рук діставався до своїх позицій

(цей текст був опублікований на сайті Укрінформу 25 червня 2022 року)

Внутрішній парк шпиталю МВС зелений і затишний. Якби про будь-кого з пацієнтів знімали кіно, то ці кадри супроводжували б титри: після поранення. Тут спокій, любов та доброзичливість буквально витають у повітрі. Лавки. Жінки. Молоді та старші. Сестри, подруги, дружини, мами. Кожна біля свого. Побратими у зелених футболках. Хворі герої, які духом сильніші за багатьох з нас, здорових.

Дмитро Фінашин з позивним «Фін». Жартує. Начитує глузливу лічилку про Нацгвардію, де він починав служити.

Цього разу ми, журналісти, говоримо дуже мало. Більше слухаємо історію Дмитра, яка може стати в нагоді і будь-яким школам виживання, і українським військовим ліцеїстам. А тим, хто проживає історію цієї війни, корисно щоразу собі нагадувати про ціну та жертви.

ЯК МИ З АЗОВЧИКОМ СТАЛИ ТРЬОХСОТИМИ. ТРИ ТИЖНІ ТОМУ

Нещадно пекло сонце. На одній руці у мене теліпався палець. Я намагався його відрізати, але не вийшло. Друга рука, поранена кількома попаданнями, від самої ключиці стала неймовірно важка. На неї наклали турнікет, але евакуюватися не було можливості, відповідно, і турнікет не було змоги зняти. У мене був вибір – втратити руку або життя. Тож я розумів, що навіть якщо виживу, то руку ампутують. Якщо виживу...

Ми пішли зачищати посадку біля Попасної, точніше, поблизу Яковлівки, що неподалік Соледару. Спершу було спокійно. Ми пройшли густі кущі, галявинку, невеликий пагорб, далі була ще одна "зеленка" і знову кущі. Мали зайняти висоту (зайшли в низину, якщо бути точним), де мали знаходитися дружні сили, але вже перша група нарвалася на орків. У цей момент ми були в низині між цими кущаками. Росіян було незрівнянно більше.

Перші хлопці, які були там, прийняли бій, їх розстріляли, нас накрило щільним вогнем, ми почали відступати і чули по їхніх раціях, що через такий вогонь евакуація на цей момент неможлива. Але орки почали настрілювати прямо в ці наші кущі. Ми на колінах почали вилазити. Між позиціями ЗСУ, "зеленкою", є кілометр пшеничного поля, по коліно, яким ми йшли.

Виходили спочатку вчотирьох: я, Азовчик, Сократ (ми належали до батальйону Кульчицього, але на той час уже були у розпорядженні 128-ї гірсько-штурмової бригади), і один з донбасят.

Зробили три кроки, - і тут прилітає Азовчику. І я бачу, що в донбасенка залетіла куля, а на виході, вилітаючи, залишає за собою фонтанчик крові… Він упав, і ні звуку. Помер.

Азовчик отримує поранення і починає відстрілюватися, навалює з кулемета. Я кажу: харош стріляти, що з тобою? Він: я – триста. - Повзти можеш?  - Можу. Кажу: повзи до мене. Підповзає до мене, підповзає також Сократ. Дивимося Азовчика, а йому залетіло в плече, в м’які тканини, навіть крові немає.

Я ще досі не можу зрозуміти цього феномена, як це працює. Азовчик - дядя накачаний, здоровий. Залетіла в плече куля, пройшла кілька сантиметрів і зупинилась.

Сократ передає по рації, що почався контакт, що по нас стріляють. Я дістаю телефон, подивилися координати, де ми знаходимося, де противник, дали координати. Починає відпрацьовувати наша мінометка. Перша міна ляпається по орках і там починається такий вереск, поросячий просто, нелюдський рев якийсь. Якогось орка поранило. Біля нього всі кричать, метушаться. А він волає просто люто.

Але по нас навалювали так само. Там їх вистачало, щоб давати нам прикурити. Азовчик повзти вже не міг. Ми беремо його, знімаємо броню, шолом на ньому лишається. І тут починається торг. Азовчик бере аптечку, починає її потрошити, і вимагає: Фін, забирай хлоргексидин (антисептик), не залишай його тут, і пластир забирай, і оці таблетки забирай. Кажу: нащо воно мені? Він: не залишай, забирай із собою. Рятуй ПНБешку (прилад нічного бачення), забирай її собі. Він дорогий, їх зараз складно дуже дістати.

Українці дуже економлять реманент, ліки та одяг. Взагалі перше, що треба робити в зоні тактичного укриття з пораненим – розрізати весь одяг і дивитися чи немає кровотечі. Багато разів у таких ситуаціях чув: тільки спробуй щось розрізати... Ти знаєш, скільки воно коштує? У мене штани за 11 тисяч. Тут все продумано, отут липучка збоку... Якщо мене поранять, не ріжте.

Чіпляємо Азовчику під пахвами ременя, застібаємо, шлейки і на раз, два, три, оп – підтягнули, пішло нормально. Тягнемо-тягнемо, а в усіх зневоднення, по-перше. По-друге, адреналін, спека така, що просто неможливо.

Протягнули його ну, може, метрів сорок, а орки насипають. Ми повзли пшеницею. А там протитанковий рів, копаний нашими, в тому рову собі поробили позиції ці орки і з нього навалювали по нас. Чую по рації від наших, що у нас поранений в обличчя, важкий, триста, потрібна евакуація. Тут же по рації знову кажуть: не можемо евакуювати, не можемо доїхати, там щільний бій, обстріли.

***

Тягнемо ми Азовчика на спині, лежачи, бо інакше побачать. Одним боком відштовхуюся, голову ж не підвести. Я тримаю автомат, прикриваю відхід, стараюсь якось контролювати сектор, ну, можливо, вилізе якась мавпа. І тут дивлюся, а в мене куля навиліт крізь ствольну коробку автомата пройшла, з автомата вилітає пружина. Я кинув автомат, а в мене вже палець теліпається на рукавиці. Цей автомат трофейний був, мій підгон від «братського» народу. Мені перебило руку. Куля залетіла в автомат і від енергії просто вилетіла вся начинка. Палець правої руки висів на шкірі, теліпався, ну, рукавиця була, трохи тримала. Як воєнній людині мені зрозуміла ситуація. Де вавка, туди турнікет накладаю, лівою рукою фіксую нормально. Дивлюся «нормальна» вавка така, вирвало ще з долоні трохи шматок. Починаємо далі тягнути Азовчика. Я не знаю скільки ще волокли. Ще Сократ по рації каже: Фін триста, легкий, наклав турнікет на праву руку.

І тут я відчуваю, ну так само по касці такий ляп, прилітає в шолом. У мене було враження, що мені дав кувалдою по голові з усієї сили якийсь богатир.

А наступний постріл - і мені залітає в ліву руку, і біль одразу просто лютий. І я щось намагаюся рукою ворушити. Пальці стискаються, а рукою поворухнути - ніяк, просто не можу. Кажу: мені, по ходу, кістку перебило на руці. І лежачи, відчуваю, що дуже швидко слабну. Життєва енергія мене покидає… Кажу: Сократ, клади турнікет, бо відійду зараз.

***

Куля, я потім дізнався, перебила вгорі кістку, зайшла в корпус, пройшла під ключицею і вилетіла назовні. Це поранення бачили. А те, що в корпусі було, видно не було.

Чую, як Сократ кричить по рації: Фін важкий триста, потрібна евакуація. Давайте, ми вже самі не можемо вийти.

Вони там кричать: зараз-зараз буде буцефал їхати (це новий, модернізований БМП). Тримайтеся.  - Добре, тримаємося.

Мене намагаються волокти, дуже боляче. Азовчик казав: ти там нормально волав, почав давати знати, що тобі неприємно. У якийсь момент я відключився. Через біль вже в мене слайди перед очима пропливали. І мозок підсунув кадри довоєнного життя та перші дні війни.

ПОЧАТОК ВІЙНИ, АБО ПЕРШИЙ БІЙ У ЛЮТОМУ 2022-го. ЧОТИРИ МІСЯЦІ ТОМУ

Спочатку згадалося, як я в Києві служу в Нацгвардії на охороні громадського порядку. Мені не подобається моя служба, я рахую дні до завершення контракту. Мітинги якісь там постійно на Банковій, стою там і думаю: а за що мені зарплату взагалі платять? Яке моє смислове навантаження? Засічки ставив на стінах. Тиждень минув, я чик – перекреслив. І майже під завершення мого контракту я поїхав на полігон у Старе, познайомився з батальйоном Кульчицького і прозрів, які класні чуваки. Вони з самого початку війни воюють. Такі вмотивовані патріотичні люди. Ого-го-го… З 2018-го року перевівся до батальйону Кульчицького, минув місяць, я поїхав на ротацію. Оскільки я новенький був, мене відправили на другу лінію. Друга лінія – це оборонні споруди, капсули такі бетонні там, залізні двері і їх треба охороняти, щоб місцеві їх не вкрали, не здали на металобрухт.

Ці три місяці ти сидиш у полі, дивишся на зайців, фазанів якихось і відбиваєшся від полковників, які приїжджають на перевірку і пишуть, що в тебе грибок на трубі, на буржуйці. Вони подивилися: як він себе поводить? Я там посидів у тій кукурудзі, не спився. Нормально, позитивний персонаж. Окей, значить можна брати в групу.

Ми з батальйоном мали їхати з десантно-штурмовою 80-тою бригадою, коли та заходила на Станицю Луганську. Тобто вони більший військовий організм, аніж наш підрозділ Національної гвардії. І Нацгвардія заходить у їх підпорядкування.

23 лютого приїхали до Попасної. Заїжджаємо на ротацію, по плану ночуємо і 24 числа їдемо вже в Станицю Луганську. Приїхали, на підлозі попадали, спимо. Зранку командир заходить, каже: підйом. По всіх містах в Україні пролунали вибухи, війна почалася. Ми одразу такі бодрячком, сіли по машинах.

Заїжджаємо вночі в містечко Оскол, там якась дамба, адмінбудівлі якісь, очисні споруди. Зустрічає нас хлопчина, який там працював, звільнився, почалася війна, він пішов у ТРО, там же він охороняв цей об’єкт. Він каже: давайте житимете тут, у мене в сарайчику. Я заходжу, читаю на стіні: Харківська область.

Приїхали. І кожен день чекали на ворожі танки, а вони все не їхали. А потім нам говорять: ідіть охороняти дамбу. Ми зранку накинули поперек дамби дві велетенські бетонні плити, щоб не проїхали так легко. Піднімаю коптер. А сніг починає валити. 200 метрів і нічого не видно вже, просто люто лупить цей сніг. Чуємо: бам, перший вибух, другий вибух, танк підірвався. Ми ж бо протитанкові міни понакопували там. Один танк і одна БМП (бойова машина піхоти), підірвалися.

Далі веду коптер. Бачу, росіяни таки завітали, заїжджають на цю всю дорогу. Класно, думаю. Підводжу камеру, веду її уздовж дороги, а там вони їдуть, колона така здоровенна, аж вигином. Дивлюся, стоїть вже танчик, наведений прямо на дамбу. І я кажу хлопцям: дивіться, він наведений на дамбу, давайте якось там координати на арту передаватимемо, щось треба робити, бо може бути бо-бо, справді.

Арта почала працювати мінометом. І, мабуть, на них це вплинуло. Вони декілька разів залп дали по плитах цих бетонних, потім ще пару будівель знесли, хатку, в якій ми жили... Ми в цей час на самій дамбі стояли. Я сиджу, дивлюся у приціл гвинтівки. Думаю: ну, може, якась піхота буде перти. Друг дивиться в тепловізор, він краще бачить через сніг. Нічого немає, жодної піхоти.

Декілька разів вони гупнули і раптом розвертаються і починають їхати назад. Ми подумали: оце і все? Кинули вони там свою техніку, дві БМП, ну, дві одиниці підірвалися на мінах, а ще чотири вони кинули просто, незрозуміло чому.

Один підбитий танк заведений стояв, калатав цілу добу, доки паливо не закінчилося.

Вони відступили. Мабуть, передали, що там якісь серйозні військові і не можуть подолати цю перешкоду. Але наступного дня як почали по нас утюжити...

Спершу градами обстрілювали, якоюсь РСЗОшкою, а потім як почав літак давати, ой-ой, там і п’ятисоточки ляпали. Хлопці в хаті сиділи, впала бомба, ну, метрів, може, сто від них, і утворилася двадцятиметрова воронка. Орки потім кошмарили нас, літаками бомбили. Я не очікував, що буде така пильна увага до наших персон. І я розумів, що міг закінчити війну значно раніше…

…Біль знову повернув мене у реальність.

СОКРАТА ВБИЛИ І Я ЗАЛИШИВСЯ ОДИН

Мене продовжували тягнути. Азовчик вже піднявся і допомагав Сократу мене волокти. Звідусіль підтікала кров. Води не було, зневоднення відчувалося тотальне. Я періодично непритомнів. З мене зняли броню, бо броник у дорозі за все чіплявся.

І тут нізвідки з’явився ще один боєць. Не скажу, з якого батальйону він, бо хотів би спершу його знайти і сам поговорити. Він дав налбуфін – така серйозна знеболка. Мені вкололи. А це двоїста штука. З одного боку, біль почав попускати, а з іншого – я почав згасати і час від часу непритомніти. У гарячці я верз нісенітниці, типу код, компот, давайте рити окопи.

Відключився. Розплющую очі, Сократ мені траву на лице накладає. Я лежу такий... Спека, в роті сухо, ну, Сахара. Таке відчуття, що язик присох до піднебіння. Азовчик придумав, що треба жувати пшеницю, щоб взяти з неї вологу. Жую ту пшеницю лежачи, а вона мені взагалі нічого не дає.

Потім знову брик, потух, відкриваю очі і бачу тільки чиїсь берці. Це з того останнього, що приєднався. Він і каже: Сократ пішов вперед і виповз на орків. Вони зробили по ньому постріл. Сократ загинув.

Пізніше мені вже розказували, що орки взяли рацію і сказали: “Нєт больше вашего Сократа, ми тут всєх перебйом, єслі каво найдем”.

Азовчик поповз шукати іншу дорогу і загубився. А цей останній пробував мене тягнути. Я ще штовхався, допомагав йому, а потім знову потух. Врешті цей чудік вирішив собі сам повзти другою стороною. Питаю його: а що ти робиш? Він каже: лізу десь в обхід, чагирями, другою стороною. Я йому: друже, мені сил не вистачить, я не зможу, я і так ледь за тобою повзу. А він мені: ну то повзи собі прямо.

Тобто він мене залишив. І я такий: окей, прямо, то й прямо, повзу. Я розумію, що варіантів у мене небагато.

Моє просування відбувалося дуже повільно… До "зеленки" залишалося метрів сімдесят ще… Без робочих рук встати дуже важко, але я спробував і  носом завалився в землю.

Час від часу я відключався і мені було важко оцінити, скільки я був непритомний.

ПРО ЛІС, РОСІЙСЬКОГО ПІЛОТА, АБО ЯК Я ЗНОВУ ВИЖИВ. ТРИ МІСЯЦІ ТОМУ

Хтось каже, що моя багата уява мене рятувала, а  хтось - що вона знущалася з мене. Може, і те й інше. У будь-якому разі моє і свідоме, і підсвідоме підкидало мені епізоди з минулого, коли я вперше потрапив під обстріл літака.

Це було 11 березня, ще на Харківшині, росіяни поперли спочатку танками, а потім почали літаками працювати по нас.

Жорстко оцей літачок працював. Я бігав по тому лісі, як заєць від ямки до ямки...

Мені цей обстріл запам’ятався найбільше. Таке не забудеш. І потім саме цього дня, 11 березня, збили літак, а через 13 днів до нас потрапив пілот цього літака. Він 13 днів взимку лазив, повідморожував собі ноги. Косик Сєргєй. Є дуже багато його “героїчних” відео в Інтернеті з Сирії. А тут в Україні ноги собі повідморожував.

При собі в нього були патрони, граната, два кнопочних телефони, з яких він постійно дзвонив, йому казали, куди йти, що робити, координували його, упаковка з-під «Нескафе», а в ній цукор. Він цукор піджирав, щоб вижити.

Місцеві побачили, що якийсь орк вештається по Осколу, хлопці побігли в батальйон і здали його.

Насправді було дуже багато бажаючих вбити його. Адже він пілот і наробив горя…

Сєргєй у нас побув зовсім недовго, але ми з ним поспілкувалися. Йому давали координати і він просто за ними бомбив. 

Ми питали, де 11-го числа був, по чому працював? Я не знаю, каже, за координатами  працюю, тобто всі ми - координати, ти, я – ми координати і йому нецікаво, він собі робить свою роботу тихесенько в теплій кабіні, летить додому, спить спокійно, а потім вихваляється, а я сьогодні там чотири вильоти влупив з пацанами, ха-ха, от це там укропам прилетіло.

У нього почалася кровотеча, може перенервував, ми йому надали домедичну допомогу. Повезли, у дорогій машині, до речі, у «Тойоті»  поїхав, у багажнику, правда, але поїхав.

А ще я згадував, яка Харківщина українська. Як люди нас підгодовували, як відчиняли двері своїх домівок. Та й у Слов’янську постійно підгодовували нас доти, доки системно почала приходити гуманітарка.

 ІГРИ РОЗУМУ, ЯКІ ДОПОМОГЛИ МЕНІ ВИЖИТИ

Вечоріло. Повзу, перепочиваю, знову повзу. Підповзаю до лісу. І розумію, що це той ліс, звідки ми виходили. Просто я трохи в сторону змістився. І тут дивлюся пшениця така, як та, що ми вийшли, трава, далі така висока пшениця. Раптом бачу, що той чувачок, який мене покинув, також туди дістався.

До того я йому всю дорогу казав: братан, ми ще в тилу ворога. Я звідси сам не виберуся, не залишай, бо мені дуже погано, я непритомнію, крові багато втратив.

А він повертається до мене, махає рукою пока-пока і відповзає в "зеленку".

Спершу я був у шоці. Подумав: під...р ти. Потім вирішив: ну ні фіга, я і сам зможу. І починаю повзти. А він на пузі повзе, як вуж, я ж по цьому його сліду йду, думаю, хер тобі, за тобою повзтиму.

А потім цих слідів стало повно, я не знав, куди саме рухатися…

Доповз до пересохлої річки. Там у сліді від чобота лишилося пару ковтків брудної води. Я до неї припав, як до цілющої. Висьорбав її з тим мулом і такий як у кіно «Астерікс і Обелікс» (серія  французьких фільмів) аж збадьорився. …Виліз, сиджу в кущах і нічого не розумію, що, де, кричати, не кричати, може, це чужа "зеленка"…

І думаю: блін, ну, типу, все. Ліг собі, лежу, заплющив очі, ніби легше вже, думаю, зараз помру, знайдуть тільки ці п...ри-орки, ще десь над тілом познущаються і жінка з мамою не поховають…

Знаєте, як ото собаки з дому тікають і в кущах десь помирають. У кущах померти, навіть не в бою, не хочеться якось. Ну, ніби не заслужив, тому знову зібрався з останніх сил і знову кудись почав повзти. Надворі вже стемніло. Я трошки кимарнув. Очі розплющив - темно. І почалося…

Дивлюся, а в кущах наша машина стоїть, Рендж Ровер і три хлопці з нашої групи. Я кажу: я тут. А вони щось морозяться. Я до тієї машини. А машини немає. Це мене заглючило. Я ліг, поспав, відкриваю очі, дивлюся ще одна машина, наша броньована. Там Портос – дядько класний, дуже позитивна людина. Він мені так подобається. Йому 55 років. Він вже на пенсію пішов, а це по мобілізації повернувся назад. Я до нього, а хоп - і нема Портоса.

Та йо ж ти моє, що ж таке. Думаю, треба знову попити води, підсьорбнув того мулу, виповзаю наверх.

Думаю, візьмуся за палицю, зведуся на ноги, треба було підвестися. Став на ноги - в очах темно, і чую тільки: гуп. Дивлюсь, якісь ноги. А це були мої ноги. Коли встав, знепритомнів, полетів спиною вниз і заробив пневмоторакс – забій обох легень. Рідина почала накопичуватися в легенях і тріснула ліва лопатка.

Відтоді в мене почалося собаче дихання, часте й уривчасте.

Більше я такої помилки не робив, тільки лазив і не намагався підводитися.

Виникла ще одна проблема – мені стало страшно холодно.

Я – в кітелі, кітель – у крові, я ще в болото впав. Холодно. Така ніч трапилася, що з рота аж пара йшла.

Я далі спілкуюся сам із собою, повзаю за машинами, які мені весь час ввижаються. Кричу на них, на тих хлопців, їх там нема й нема. Три машини було, я їх не міг зловити. Але це я тільки потім розумів, що мені це ввижається. Але щоразу це було як реальність.

Вранці прокидаюся, а дрижаки такі, що десь у Канаді мав землетрус зчинитися.

Прокинувся зранку, дивлюся, вже сонечко світить. Я почав повзти до галявини, бо там має бути тепло. І розумію, що я на нашій стороні і це наша "зеленка", ми звідси виходили, тут можуть бути наші пацани.

23-го травня мене поранили в обід, а це вже 24-те, уже доба минула, відколи я з турнікетом повзаю.

Мені подумалося, що я мав би вже жити. Але треба було зняти турнікет з правої руки. Те, що лівої в мене не буде, я вже змирився… Але праву треба врятувати.

Не замерз я тільки тому, що, як старий мудрий воїн, вдягнув термуху і якщо йду працювати в ніч, одягаю підштанки.

Справжнім викликом стало сходити в туалет. Це була ціла епопея. Піти під себе - якось не по-пацанськи, а потім, якщо ще там буду мокрим, то точно вріжу дуба вночі.

Пробую якось розстібнути, не виходить, а вже так підпирає. Почав різати ґудзики на штанах. А це державна форма, гудзики солідно пришили. Якось з лихом пополам у мене щось вийшло, якось викрутився, у туалет сходив і сухий залишився. Орел, подумав я, можна жити.

***

Надходить друга ніч після поранення, мене починають вбивати комарі й холод, а я вже не знаю, що робити.

Час від часу чую, як у мене щось холодне тече по пузі і я думаю, що це за фігня. Уже потім я допер, що у мене тут рана. Хотів її скотчем заклеїти, але не вийшло.

І знову почалися картини... Виходить якийсь збройник. Кажу: пацан, у тебе рація є? Скажи, хай вийдуть на 128-му і повідомлять, що біля тебе Фін, що я поранений і мені потрібна евакуація. Вони знають, хто я такий, вони розберуться. А я тут у кущах у тебе ляжу, на сонечку посплю, бо дуже змерз. Він каже: так, звісно.

Я заснув і навіть реально зігрівся. Думаю, клас, певно, вже десь підходять мої пацани. Підповзаю, де був солдат. А там і сліду немає, нічого. Це знову був глюк.

Знову кудись повзу і сповзаю вниз. Дивлюся, що там травичка найзеленіша. Думаю, може там вода. Підповзаю. Справді, калюжка, така нормальна калюжка Правда, вона вся в білих бульках, смердить сірководнем якимось. Я такий: бе. А потім думаю: слухай, яке там бе, взагалі. Здмухнув цю піну, зробив ковток, а вона холодна  і така класна.

Подумав: де ж ти раніше була. Напився, у голові просвітліло. Знайшов якусь пляшку набрати води. Я розумів де я, де наші позиції. Але я не міг звестися на ноги й піти.

Ту пляшку я ледь відкрив, затискав між колінами, відкривав зубами. Якось відкрив. Набрати води – наступний виклик. На правій руці палець теліпається і з відкритою раною, страшним тягарем стала ліва рука, яку мені теж хотілося вже просто відрізати. І я б це зробив, просто сил не мав.

Я брав ліву руку, клав її перед собою, спирався на неї вкладався і ось так сьорбав. Насьорбав і відсував її в сторону.

Комарі доїдали, я згадав, що в мене є сітка москітна у кишені, на голову надягати, я такий, починаю лізти у кишеню і не можу дістати. Зубами розгриз той пакет, одягнув на голову цю штуку, - і комарі пропали.

Від холоду в мене так і не виходило врятуватися. Знову засинаю і відчуваю, що замерзаю. Мене труханить. Раптом відкриваю очі і бачу, що пацани приїхали. Вони мені: чуєш, ми тобі привезли кока-колу і теплий зелений чай. Я такий: о-о-о! Але спершу я маю перетягти кулемет ПКТ в інше місце, який  дуже важкий і незручний…

Моя ліва рука на той момент уже не згиналася, набрякла, посиніла, стала просто монолітним важким баластом.

Я підповзаю до цих пацанів, як мені здається, беру в ліву руку це ПКТ і тягну його на другий бік просіки. Повзу, тягну кулемет цей у лівій руці, протаскую, кладу туди, вертаюсь назад, кажу, де чай, вони такі, кажуть, ну, треба ще один кулемет.

І я так повзав туди-сюди. Він мені каже: треба ще один кулемет.. Ну, ти знущаєшся, кажу. Беру той кулемет, бо чаю ж хочеться вже, повзу туди, кладу, вертаюсь. Отак другу ніч я полазив з цим кулеметом туди-сюди… Потім пацани зникають, і я розумію, що цей кулемет - це була моя важка ліва рука дурнувата.

Ще кілька разів мені ввижалися машини, військові, які обіцяли мене ось-ось забрати, зробити чаю. Я засинав і просинався: ані машин, ані людей. За що, пацани, ви зі мною так, думав собі, ви ж свої...

Тільки потім, у шпиталі, я зрозумів, що завдяки цим маревам і повзанням я вижив.

***

Настав ще один ранок. Проповз метрів із двадцять і потух. Намагався оцінити свої шанси відрізати ліву руку, бо це баласт, який заважає мені вижити.

Дивлюся на палець на правій руці, а там усе в болоті, трави туди понабивалося. Палець просто з місця на місце перекидається. Думаю, а от тобі, пальчику, точно хана, дістаю ножа, затискаю колінами і починаю пиляти. Болі жодної не відчуваю.

Ріжу-ріжу, ніж випадає, я його назад ставлю… Десь на третину відрізав, а далі не зміг…

З ранком знову відчулося тепло. Але чітко відчув, що вже повзати не можу. Енергії немає.

Лежу біля калюжі, смокчу воду і знову лягаю. Думаю, хлопці, якщо ви мене не знайдете, то все, мені ще день і… до побачення.

І так гірко стало, бо вже стільки тут натерпівся і що, усе даремно?! І ще ті обстріли срані, стрілкотня у «зеленці» цій, мінометні обстріли, я лежу, а міни ляпають, бам, бам, земелькою присипає.

Ще було: я просто лежав собі і наді мною летить квадрокоптер, такий помаранчевий. Думаю, може, це мене шукають. Я давай, як діти на снігу, малювати якусь там зірочку, махати руками. Той завис і полетів. Думаю, ну, тепер, може, прийдуть і знайдуть. Натомість як дали по мені мінометом, але, слава Богу, вцілів.

25 ТРАВНЯ

Лежу і згадую про все і сам із собою спілкуюся, як це я примудрився так влетіти.

Я ж любитель передач про виживання в дикій природі. Я їх всі передивився. Думаю, буду їсти якихось коників, личинки мурашок, жаб… Жабку знайшов у тій калюжі, але вона менша, ніж ніготь мізинчика, це було якось несолідно її навіть чіпати. Не було ні коника жодного, ні мурашки, нічого в цьому Богом забутому місці взагалі не було.

І 25-го зранку, після тих нічних “носінь кулемета”, піднімаю голову, дивлюся, зверху група спускається, чоловік шість, з автоматами. І перша думка: орки, орки лізуть. Я лягаю в траву, думаю, сховаюся. І одразу такі думки: зброї немає, нічого немає, нічого не можу пред’явити.

Думаю, зараз вони мене знайдуть, випитають посади, чим займався раніше, хто такий і взагалі. Живим мені не вийти, замордують просто, буду валятися як шматок м’яса в тому полі. Але чомусь у мене не було думки, що то свої. Думаю, сховаюся у траві. Трава була височенька.

Здавалося, що сховався. Промайнуло секунд із п’ятнадцять і тут чую: ти хто? А я лежу і думаю, який же я майстер маскування.

Військовий ближче підходить і ще раз: ти хто? Я йому: Діма Фінашин. Підходить ближче: ти чий будеш? А я дивлюся - піксель ЗСУшний і думка: о, небеса, ви почули. І прямо ледь не плачу, кажу: я із Нацгвардії. А він такий, що ти тут робиш з Нацгвардії, чуєш, Нацгвардія, вам в охороні стояти, людей палкою бити треба, а не в «зеленках» валятися. Що ти тут робиш?

Це так традиційно військові з Нацгвардії жартують. Кажу: у засаду потрапили, як зачищали «зеленку», і от я тут. А він каже, що це в тебе, турнікет? Так, кажу, руку перебило. І я тут валяюся, і тут дірка, словом, і рука перебита. Питає, чи довго. А мені здавалося, що вже чотири дні проминуло. Він: йо, чотири дні, каже, тут валяєшся. А далі: братан, не переживай, ми тебе не кинемо. Я в той момент вже розумів, що вони реальні. Бо надто реалістичні, прямо детальні такі. Вони кажуть, ми тебе не кинемо, ми з 80-ки, зараз ми залишаємо з тобою бійця, підемо глянемо розвідкою, звідки ти виповз. Вертаються хлопці, кажуть, так і так, там все чисто. Там якийсь бій був, там зброя валяється, 200-тий лежить.

Я прикидую собі, що це той 200-тий, який був поранений в лице. Він показує шеврон мені, а там позивного немає. Там у нас на групі у кожного позивний написаний, а пацани, де їхали пізніше, і у нас ще був запас просто без позивних. Я розумію, що у нас було там два чоловіка без позивних. Кажу, який на вигляд 200-тий? Він каже, лице перемотане, вусатий і довге волосся. Я зрозумів, що це Свят. Він пізніше до нас приїхав уже з Києва, він на протитанковому був, на джавеліні. Вони потім повернулися за Святом та Сократом. Кладуть мене у спальний мішок, там один був спальник у них, починають волокти. Несуть з передишками, я ще з ними спілкуюся, і такі прикольні дядьки, насправді.

Вони мене несуть і все нормально. Думаю, треба відпочити, закриваю очі. Один дядько, позивний Тигра, такий: не вмирай, не вмирай. Я кажу, та яке не вмирай, кажу, я в цих кущах живу вже чотири дні, дайте поспати. Ні-ні, потім, у лікарні поспиш. Кажу: добре. Щось там далі гигикаємо з ними, несуть вони мене, одного відправили наперед, до позицій 128-ої, вони через них проходили, щоб він покликав людей, які можуть допомогти, ну, свіжі руки, щоб нести. Через якийсь там проміжок часу ломляться з кущів двоє зі 128-мої. І вони такі, Фін, кричать, живий. Дивлюся, а то Док і Поляк, я їх знаю, ми з ними працювали (Док – медик). Кажуть, ми думали, що ти 200-тий. А це не тебе всі шукають?

Кажу, не знаю, сподіваюся, що мене, дуже хотілося б, справді. І вони зрізують з мене тканину, кажуть, вибачай, форму треба попсувати. Я кажу: ріж, не жалко, мені для тебе нічого не жалко. Зрізає форму, каже, йо, а я дивлюся на живіт, ну, він спочатку кітель зрізав, потім футболку, віддирає цю футболку від мене, у мене весь корпус у крові. Кров уже загусла, стала наче стара іржа.

Перемотує мені плече, накладає давлячу пов’язку, кладуть на ноші, на такі м’які, накривають мене термоковдрою. Я такий: о, клас.

У машині ще довго мене перемотували, а один старший дядько каже: ну, ти такий крутий, як Журавель... Журавель, той що в 19-му році, може пам’ятаєте, розвідник був. Він, на жаль, не вижив.

Привезли мене в Яковлівку. Ми виходили з цього населеного пункту. Там побачив Лєру, старшу жінку, з якою ми постійно пересікалися.

Вона плаче: сонце, ти живий. Кажу: живий. Бігом кладе мене в машину цю. Сідаємо, вже починаємо їхати, вона біля мене сидить, каже: все буде добре, тримайся. Тримає мене за цілу руку. Я кажу, а що з Сократом? Вона: немає Сократа. Вийшли орки на рацію сказали, що «нету больше вашего Сократа». А Азовчик? Азовчик живий. Не переживай, все добре. Я такий, ну, хоч Азовчик живий, це вже радує. Везуть, а далі — обстріли, все гупає, там нормально насипали насправді. З Яковлівки мене перегружають, везуть мене ще кудись, там перегружають. Я там вже трохи дрімав, там вже начмед батальйону їхнього крапельницю мені зробила. Каже: в нього пневмоторакс, дає мені декомпресійну голку в ліву легеню, вже дихати легше?  Я такий: та фіг його знає, хоча мало б одразу полегшати. Легеня мала розправитися, бо вийшло повітря, а ні фіга. Потім дивлюся, лежу в цій машині,  мої хлопці Котяра, Баграм зайшли. Як мене побачили, поїхали зі мною. Тут же Баграм залазить, дзвонить. Включає гучний зв’язок, каже: з жінкою говори. Мене накрило, вона там реве. Я спочатку їй говорив, говорив, але чую, що вона плаче. Я не знаю, що вона пережила, що вона знала. Вони кажуть, мене вже тричі поховали, типу двісті - не двісті, двісті - не двісті, потім кажуть, таки двісті. Вона плаче, я плачу, дивлюсь Баграм знімає панаму, накриває мене панамою, щоб ніхто не бачив. Потім дзвонить мамі, я кажу мамі: все нормально. Що я буду казати, я ледь говорю, ні сили, ні фіга. Живий, кажу, все нормально, зараз їду в лікарню. Я вже пам’ятаю наступний етап, стоїть Баграм наді мною вже в лікарні, говорить: вже в тебе руки нема. Я кажу,  та я здогадувався, що її не буде. Роздупляюся вже не в Бахмуті, а в Краматорську. Лежу в палаті, в мене вже катетери стоять, дренаж з легені правої вже поставили, виходить рідина. Ну, я такий ніби нічого не болить, щось там покрутився, дайте води, вони мені  трубочку  вставили. Переночував ніч, кажуть: ми тебе переевакуйовуємо у Дніпро. Це 25-го мене вивезли, в Бахмуті ампутували руку та палець. З 25-го на 26-те я переночував у Краматорську. З Краматорська 26-го мене перевозять  у Дніпро, в Мечникова. Я чув, що нормальна лікарня.  Привозять в Мечникова, там одразу лікарі обступають, як мурашки. Там присоски, ЕКГ, рентген роблять одразу, все роблять, розмотують руку. А я чую, ще до того як розмотали, вона вже смердить. Лікар відкриває і каже, ну тут всі ознаки  газової гангрени, треба реампутацію проводити, а там ще трохи було руки навіть.

Далі прокинувся в реанімації, мене готували до операції. Я був дуже приємно здивований, все новеньке, сучасне. Все гарно зроблено. Медсестри бігають. Санітарка прийшла зі мною поспілкуватися. Вона переселенка, біженка, втекла, роботи каже немає, я сюди пішла, тут дочка в неї. Принесли теплого чаю попити, а я згадую свої глюки: думаю, ото в мене забрали, а тут в палаті принесли. Потім прибігають мої хлопці: ми тобі полунички з бананами принесли. Кажу: класно, як я їх буду їсти взагалі? Я весь замотаний, як Франкенштейн, мумія.

Реампутацію провели ввечері, знову приїхав я в реанімацію. А зранку мені поставили такий столик, я сідаю і починаю якусь там кашу наминати, засунув ложку, між двома пальцями, мізинцем і безіменним, сиджу і так їм.

І тут озираюся - стоять мама, жінка і дядько мій. І плачуть. Дядько питає: чого ти не лежиш? Я їм, кажу: чого мені лежати? А дядько каже, а я думав: приїдемо, а тут якась жижа лежить просто на ліжку і плаче в подушку. А ти їси, вже навчився без пальця. Я кажу: нормально, чого плакати, якби я вмер, могли б ще плакати, а тут я живий, їм, бачте. Я їм потім реально надавав моральну підтримку. Дядько в мене,  молодший брат мамин, взагалі такий песиміст, говорить: Діма, не розкисай, тримайся. Я відповідаю: Сергію, не розкисай, тримайся...

ПІСЛЯМОВА

Я завжди хотів бути військовим. І знав, якщо лишуся живим, то нікуди не піду з армії. Я закінчив Академію МВС. Ну як закінчив, наприкінці березня мали бути держіспити. А 23 березня, на мій день народження, ми саме м’ясо смажимо, приходить есемеска. Читаємо: згідно з Указом Президента, через військовий стан, всі державні іспити будуть зараховані на основі попередніх заліків. Опа, кажу, я екзамени склав.

Тепер все: накрилася моя офіцерська кар’єра і кар’єра серйозного вояки теж. Треба буде комісуватися.  Оперувати зброєю я не зможу, навіть якщо буде технологічний протез, це не те. Я буду обузою, а так не можна. Зараз війна, куди зі мною панькатися. А потім якщо я буду комусь потрібен, то, думаю, можна буде перекваліфікуватися. Навряд чи мене вже можна налякати майбутнім. Бо головне, що в мене - і сьогодні, і завтра.

ПІСЛЯ ПІСЛЯМОВИ

Коли ми йшли на зустріч до Дмитра, його побратими попередили нас, що ми не маємо відверто виявляти співчуття чи жаль, бо Фін цього не терпить. І це не вартувало нам зусиль. Під час розмови Фін розповідав про свої “пригоди” із таким гумором та приповідками, наче переказував сюжет вестерну Тарантіно. Сучасного вестерну, який відбувався в степу Донбасу, під час російсько-української війни.

Сюжету, який крутіший за будь-який режисерський замисел. І який колись надихне ще не одного режисера.

Ми сміялися разом із ним, хоча добре розуміли, що за цією самоіронією - неймовірна за силою духу історія виживання людини. Українця, яким рухала гідність. Прощаючись, Дмитро легко взяв у руку пакет із черешнею, і ми навіть не запропонували йому допомогу, бо навіщо... він самостійно їв через день після реампутації. На виході ми ще якийсь час обговорюємо його плани на середню перспективу і щось радимо на дальню.  І добре розуміємо, що після пережитого у цього по-фінськи рудого українця Дмитра Фінашина все буде добре. Ані він, ані ми у цьому не сумніваємося.

Оксана Климончук, Лана Самохвалова, Київ

Допомогти Дмитрові на протезування руки можна за реквізитами: 5375411501243203 Ірина Фінашина, дружина Дмитра