Роспроп про українські вибори: між «диктатурою» і «фарсом»
Через два дні в Україні і на виборчих дільницях за кордоном відбудеться другий тур президентських виборів. У п'ятницю ввечері пройдуть дебати. Щоб ви знали, вони будуть досить широко транслюватися російським або російськомовним ТБ (пропагандистське Russia Today, «ліберальний» т/к «Дождь», емігрантське «Настоящее время» – і це лише те, що наразі відомо).
Що само собою дуже показово. Ще з весни 2018 року російське телебачення почало потроху «переселяти» телевізійну Росію в Україну (приблизно так само, як це було у 2014-2015 роках). Про це, а також про те, що там говорилося, кричалося, корисно знати хоча б для того, щоб краще розуміти «порядок денний» в країні-агресорі.
ТОМОС НЕ ЗУПИНИЛИ, ТАК ХОЧ ВИБОРИ ВИСМІЯЛИ
Основних тем спочатку було дві – майбутній Томос і прийдешні президентські вибори в Україні.
Причому весь рік, аж до новорічно-різдвяних канікул, сутичка за Томос, точніше за те, щоб не дати Українській церкві отримати його, велася, що називається, на смерть. А тема президентських виборів йшла другим планом. Після новорічних канікул, коли стало очевидно, що перешкодити Автокефалії не вдалося, усе змінилося. На найближчі три місяці ефірно, завдяки зомбоящику, росіяни й зовсім «переселилися» у передвиборчу Україну (наче своїх проблем в Росії у них немає).
За минулий майже рік версія російських пропагандистів з приводу українських виборів змінювалася, причому не раз. У першому варіанті (те, що йшло фоном) заявлялося, мовляв, Україна – це країна, керована хунтою, диктатором. Тому немає жодного варіанту, окрім того, що чинний президент чисто технічно переоформить своє президентство. І головне, нібито, у тому, що він отримав ярлик на князювання у Вашингтоні. Ну а під час кожного загострення обстановки, особливо при тимчасовому введенні військового стану – починалися крики, що вибори взагалі будуть скасовані, а Петро Порошенко стане фактичним диктатором, і США не будуть з цим сильно сперечатися.
Після нового року, коли стало очевидно, що в Україні під час передвиборчої кампанії йде реальна політична боротьба, брехати як раніше стало неможливо. Але в чому принадність споживачів російської телепропаганди (найбільш повсюдної і такої, що легко засвоюється) – у них дуже короткочасна оперативна пам'ять. Вони дуже швидко забувають, що ще недавно їм говорили. Версія «диктатора Порошенка» зійшла на узбіччя. А звідти, з узбіччя, на головну колію вийшла інша тема – про безглуздість будь-яких виборів.
Оновлення цієї теми, як кажуть у Росії, «легло на старые дрожжи». Нагадаю, що 18 березня 2018 року в РФ проходили так звані «президентські вибори». Йшли вони за формулою 1+5. Що означало: 1 президент, діючий і майбутній (стільки, скільки потрібно) – неповторний Путін В.В. Він ні з ким не говорить, не сперечається, лише править. А є ще якихось 5 жалюгідних кандидатиків, які ругаються між собою в ефірах. Відповідно, ці безпутінські «дебати» проводилися ведучими виключно у глузливому, знущальному тоні.
І було логічним, що тема безглуздості виборів, тільки вже на українському прикладі, знову стала постійною. Спочатку, як вже зазначалося, вона доповнювалась тезою про «українського диктатора» (при цьому Путін, однак, – не диктатор, ні-ні, він лише виразник народних сподівань). А коли стало очевидним, що Петро Порошенко диктатором ставати не збирається, тема стала абсолютно домінуючою: «Выборы в Украине – глупый и бессмысленный фарс». І – нескінченне гигикання з цього приводу.
НЕВИЗНАННЯ ВИБОРІВ І ПАЛИВО ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ТАНКІВ
У чому небезпека, а іноді, здається, навіть жахливість російської телепропаганди. Вона створюється з єдиною інструментальною метою – виправданням поточної російської політики та усіх її сахань. Що б Путін не сказав, не зробив, це вже заздалегідь геніально, точно «в яблочко», неповторно, він «опять всех переиграл».
Але з часом ця спотворена картина світу починає справляти зворотний вплив на замовників, у тому числі, на найголовнішого з них, солнцеликого ВВП. Він і його підручні починають серйозно вірити в телекартинку, створену від самого початку за їх держзамовленням.
При цьому на усіх цих російських політток-шоу склалася своя козирна колода учасників. У них там є різні ролі, маски (це взагалі дуже своєрідний сучасний варіант комедії дель арте). Є хлопчики для биття різного типу: «ліберали», «українці», «поляки», «американці». Є інтелектуали, митці, вчені, ніби незалежні, але в потрібний момент стають на бік держави – Росії, що знаходиться в обложеній фортеці, оточеній ворогами. А найбільш розповсюджена й вигідна роль – яструб, який вимагає якомога більш жорсткої політики щодо... щодо усіх, хто під руку, під ногу, під чобіт попадеться.
Так от, весь той час, поки в Україні йшов електоральний цикл, учасники ток-шоу постійно твердили про те, яку помилку зробила Росія, коли визнала українські вибори-2014. З цього випливало, що вже зараз визнавати майбутні українські вибори в жодному разі не можна. Тим більше, що Україна цього разу ухвалила спеціальний закон, що забороняє впускати на її територію російських спостерігачів. З часом від постійного повторення теза ця стала майже очевидною, сама собою зрозумілою.
Паралельно, поряд з нею, звучала інша теза – потрібно різко і більше обривати економічні зв'язки з Україною, тим більше що вона припинила дію договору про дружбу. При цьому в лідери вирвався один конкретний приклад обриву цих зв'язків. Паливо, яке нібито виготовляється виключно з російської нафти. Паливо передусім, зрозуміло, для українських танків та іншої бойової техніки, які, за версією російської пропаганди – заважають бути щасливими донбаським «шахтерам и таксистам» (про десантників та інших відпускників, які там "заблукали", природно, мовчать).
Тому постанова Уряду РФ від 18 квітня про санкційні обмеження торгівлі з Україною, особливо – про заборону експорту нафти та нафтопродуктів – новиною не стала. Складається таке враження, що російська політична бюрократія підзарядилась цією ідеєю саме від телевізора. А вже в результату «яструби» в телевізорі – у повному захваті: за їхньою версією, після їх пропозицій українські танки повністю знерухомлені (хоча в реальності, за даними Державної фіскальної служби, у першому кварталі 2019 року імпорт нафтопродуктів з Росії у грошовому еквіваленті склав близько 40% – так, це багато, але не 100%).
Тепер, природно, постає інше питання – а що буде з визнанням-невизнанням українських виборів у Росії? Чи погодяться там і цього разу піти слідом за криками з теле-ящика чи все ж заходяться до більш хитрої і тонкої гри? Подивимося, чекати залишилося недовго.
ВОРОГИ КРЕМЛЯ: ПОРОШЕНКО-ЖАХ-ЖАХ І ЖАХИ ПОМЕНШЕ
Щодо кандидатів у президенти України, тут ситуація теж періодично змінювалася, коректувалася. Хоч один ворог, найголовніший, з початку і до кінця цього електорального циклу залишався незмінним для підкремлівських медіа. Це, звичайно ж, діючий президент Петро Порошенко.
Після цього нападки провідних російських ток-шоу на українського президента втратили залишки пристойності. Це було забуття усіх журналістських стандартів – з перекручуванням прізвища, блазнюванням, кривлянням і гумором "нижче пояса".
Про головного на той момент суперника Петра Олексійовича – Юлію Тимошенко говорилося в дещо іншому тоні. Їй, звичайно, теж згадували колишні гріхи. Найголовніший з них – дивний витік (схоже, піарівський) під час виборчої кампанії 2014 року. Розмова Тимошенко з Шуфричем, під ча якої Юлія Володимирівна говорила, що захищаючи територію від «кацапов чертовых», готова була б скинути атомну бомбу (пізніше вона визнала сам факт розмови, але заявила, що цей фінал «про бомбу» приклеєний ФСБ). Але в іншому проводилася думка, що Порошенко для Кремля – жах-жах-жах. А Тимошенко – тільки легкий жах, з яким, мабуть, можна буде якось спілкуватися.
На диво подібні міркування про Тимошенко в російських ефірах не суперечили постійним заявам там само, що Порошенко по-диктаторськи автоматично просто продовжить свої президентські повноваження. (Але ви ж не будете шукати логіки та послідовності в російських ефірах?).
Звичайно ж, з великою апріорною симпатією на російських ток-шоу розглядалися кандидатури від опоблоку. І з величезною прикрістю сприйняли новину про розкол – про те, що на вибори окремо йдуть Бойко і Вілкул. При цьому російські «аналітики» всерйоз, всупереч усім опитуваннями, міркували: «Ах, если бы у оппоблока был единый кандидат, ах если бы сложить все эти голоса, то тогда были бы шансы даже на…».
Іноді ж аудиторія російських ток-шоу втрачала усіляке почуття реальності і починала міркувати про те, яким гарним претендентом на президентство в Україні міг би бути... Олександр Захарченко, якби, звичайно, він «не погиб от рук злодеев». Ну, тут – «ноу комент».
До кандидатур Зеленського і Вакарчука, які довго тримали паузу, ставлення у російських пропагандистів було приблизно таким самим, як на російських виборах до Ксюші Собчак, – «цирк-шапіто». А щоб було смішніше, до них ще додавали Іво Бобула, який у травні минулого року для самореклами заявив, що буде балотуватися.
КАНДИДАТ ЗЕ І РОСІЯ
Але у 2019 році, після того, як Зеленський почав стрімко набирати очки, ставлення до нього почало змінюватися. Так, так само, як і у випадку з Тимошенко, йому згадували усі з російської точки зору «гріхи». Головний з них – концерти, які дає «95 квартал» на фронті; гроші, пожертвувані українським військовим; слово «мрази», сказане тоді ж щодо окупантів та їхніх посібників. Але водночас, оскільки Порошенко з його неодноразовим «Прощай, немытая Россия», з подачі Кремля був визначений як абсолютне зло, до кандидата Зе почали придивлятися в сенсі його потенційної договороздатності.
Так, напередодні першого туру і відразу після нього з'явилися досить резонансні заяви Зю і Жи (Зюганова і Жириновського) на підтримку Зе. Тоді ж у Мережу виклали 23-секундний ролик Порєчєнкова і Охлобистіна з провокаційним діалогом: «"Ну, если он выиграет…" — "Он будет нам должен" —"Слава Украине" — "Крым наш" — "И все наше". Вместе: "Только Зеленский!"».
У цей момент російська пропаганда застигла в певній «точке неопределенности». Але ролик Зеленського з вдячністю українським військовим, у тому числі добробатам, викликав в російському інформполі бурю гніву. А ще більшу – його інтерв'ю РБК-Україна. Там Зеленський відразу відмежувався від Порєчєнкова і Охлобистіна: «…поехали на Донбасс, стреляли по нашим пацанам. Это катастрофа».
І після цього він перейшов відразу кілька «красных линий» російського офіціозу. По-перше, визнав Степана Бандеру «неоспоримым героем», який захищав свободу України, назвав «классным» те, що у нього є прихильники в Україні. По-друге, на запитання «Путин – враг?» відповів «Конечно». По-третє, жорстко висловився проти російських агресорів та їхніх колаборантів. В Україні це інтерв'ю багато хто вважає недостатньо проукраїнським, в Росії ж його сприйняли як відверто русофобське, після чого на Зеленського обрушилися тонни негативу. І це, до речі, добре показує, як далеко ми ВЖЕ розійшлися в інформаційному полі з РФ (за що вдячність нинішньому керівництву).
Але деякі лазівки для себе російська пропаганда все ж залишає. Найбільш чітко вони були визначені якраз в період «неопределенности». Колись відомий російський автор і актор Євген Гришковець зокрема виклав текст про те, як він уві сні написав листа «президенту Зеленскому». У тому листі автор назвав заходи України щодо захисту своєї безпеки, у тому числі інформаційної, «ничем не оправданным средневековьем и мракобесием». А також закликав Зеленського скасувати будь-які обмежувальні заходи щодо російських культурних діячів і їхньої продукції. (Ну і себе, коханого, передусім).
Нерозумно було б думати, що цей текст Гришковець написав за чиїмось наказом/замовленням. Але в ньому він чітко висловив поширену в Росії думку-бажання. Мовляв, війна-війною, а концерти, вистави, друкована продукція – за розкладом. За Крим вже вибачайте, з Донбасом теж усе непросто. Але хіба все це може перешкодити нашій великій людській і творчій дружбі?!
ПРИЙОМ УДУШЕННЯ... В ГЛАМУРНИХ ОБІЙМАХ
І це теж дуже небезпечна лінія – на вторгнення в українське інформаційне поле. Причому вона якоюсь мірою вже спрацювала в Грузії. Там РФ ні на крок не зрушується в імперській позиції з приводу Південної Осетії і Абхазії, але при цьому відновила в значних обсягах контакти з Грузією. (Здається, що Тбілісі ставиться до цього не так насторожено, в тому числі й через те, що позиції грузинської мови дуже міцні, а підростаюче покоління російської не знає в принципі, використовуючи як мову міжнаціонального спілкування англійську).
Подібно до цього, Росія дуже сподівається тією чи іншою мірою, використовуючи нічим не обмежені культурні зв'язки, провести «грузинізацію» України. Тим більше, що є прецеденти, наприклад – з суперечкою навколо копродюсерского серіалу «Сваты», є неоднозначні заяви Зеленського з цього приводу в інтерв'ю РБК-Україна.
З цією ж метою використовується прийом задушення в гламурних обіймах. Адже незалежно від підсумків другого туру, Зеленський і його партія «Слуга народу» найближчим часом стають помітними фігурами на українському політичному полі. При цьому, раніше співпрацюючи з російської кіноіндустрією, Зеленський багато контачив з постійними героями російської світської преси, такими як Філіп Кіркоров, Світлана Ходчєнкова, Леонід Ярмольник, Олексій Чадов.
І от в желтушно-світській програмі Андрія Малахова «Привет, Андрей!» (Россия-1), у більш пропагандистськи заточеній програмі «Время покажет» (Первый канал РФ) прийом гламурування політика Зеленського вже пройшов успішну обкатку. Його політичні висловлювання виносяться за дужки, обговорюються лише артистичні дані, темперамент, зовнішність, стиль одягу – його та його дружини. Причому, що важливо, сама форма такої подачі в Росії підноситься як прояв певної сміливості, альтернатива прокремлівському жорсткого пропагандистськи заангажованому розгляду української політики та політиків. Автори ніби просять оцінити їхню сміливість: ну, от дивіться, ми говоримо про українських діячів, не показуючи їх з рогами і копитами. Он-як!
Як водиться, частина російських «лібералів» на це ведеться – ось, мовляв, у нас потепління у відносинах з Україною. Так, так. Так і треба! Давайте дружити!.. І знову ж: зрозуміло – без припинення агресії, без звільнення окупованих територій.
УКРАЇНСЬКОГО ТРАМПНАША НЕ ЧЕКАЮТЬ. АЛЕ НАМАГАТИСЯ БУДУТЬ
Сьогодні, за декілька днів до другого туру президентських виборів, російська пропаганда також застигла в «точке неопределенности», але вже інший, не тій, що 2-3 тижні тому. Приклади «Трампнаша» і «Брекзитнаша» занадто свіжі в пам'яті. Ні в тому, ні в іншому випадку зміна курсу в інших країнах дивідендів Росії не принесла.
Тому зараз там все частіше говориться: не будемо спокушатися, хто б не переміг в Україні, для Росії це буде погано, і ні на кого особливо розраховувати не варто. А це означає, потрібно далі тиснути на Україну всіма способами (санкції, введені Росією напередодні, – якраз про це), аж до приходу до влади однозначно прокремлівських сил і повної «дебандеризации» країни.
Друга теза – якщо за підсумком другого туру розрив між кандидатами виявиться невеликим, якщо в Україні раптом почнуться свари, то потрібно енергійно їх роздмухувати, ефективно використовуючи таке «окно возможностей».
Третій пункт, про який вголос не говорять, але який з контексту очевидний. Хто б не переміг в Україні, як би там не розвивалися події далі (а зовсім очевидно, що у майбутній Верховній Раді відбудеться помітне переформатування), потрібно продовжувати шукати в українському політикумі тріщини, щоб забивати в них російські клини, та побільше.
У цьому сенсі у Кремля завжди залишається надія на такі події, як дивний візит до Москви (18 квітня) президента Естонії Керсті Кальюлайд, і ще більш дивну пропозицію від неї – запрошення Путіна на Конгрес фіно-угорських народів до Тарту (2020). Проблема в тому, що у Кремля, у Путіна простий двоколірний погляд на світ (винесений зі школи КДБ), вони не розуміють нормальної дипломатичної мови, для них є лише дві переговорні позиції – «нагнути» або «прогнутися».
Тому всі надії домогтися від Путіна поступок з допомогою міні-спідниць (як було колись під час газових переговорів) або спроб «розсмішити його» – абсолютно безглузді. Хочеться, щоб в Україні усі про це знали і пам'ятали.
Олег Кудрін, Рига
