Якщо завтра Зеленський

Якщо завтра Зеленський

Блоги
Укрінформ
Соромно. За себе, за своїх, за Україну. Світ уже не захоплюватиметься Україною, не співчуватиме нам так, як це було в 2014-2015

Розумію, хтось посміється з такого заголовку. Мовляв, що ж ви, пане, раніше про це не подумали, чи ж не видно було вам до чого все йде? Не знаю, може, з забобонних міркувань не хотілося про це думати... Я й зараз остаточно не хочу і не буду в це вірити. Але. Опубліковані перші соцдослідження перед другим туром.

Згідно з ними, на Порошенка і на нас усіх очікує розгром. 28 проти 72. Ну і все інше в такому дусі. Настрій жахливий у всіх нормальних людей, здатних сприймати й аналізувати факти. Отже, «соціологія другого туру». Можна, я поки що без цифр…

ЩО РОБИМО?

По-перше, констатуємо: щодо України таки застосували потужну інформаційну технологію, і ми, скільки про це не говорили, так і не знайшли способу ані захиститися, ані ефективно протидіяти їй. До наступних виборів, за півроку, ми, звісно, цих проблем не вирішимо. Але ми їх усвідомили і теоретично знаємо – що тут можна протиставити в інформаційному і в організаційному планах: єдність з принципових питань. Цього уже не мало.

По-друге. Наше середовище дуже різних людей – однорідне в одному, надпринциповому питанні: передусім – Україна, а вся решта – тут же, недалеко, але потім. Тих, хто цього не усвідомив, серед нас практично немає. Вони, як кажуть, проголосують за іншого кандидата. І це обнадіює, дає сили.

По-третє, Україна остаточно затвердила «клоунізацію політики», як загальний тренд нації, які належать до вільного світу. Що, як на мене, важливіше за по-перше. Мало того, «президент Зеленський» – найяскравіший прояв, вища точка цього процесу. Сумнівний, що й не кажи, привід для гордощів…

Це може нам дорого, дорожче, ніж іншим, обійтися? А кого цікавить, що у когось на хвилі суспільного одуріння обирають партії й депутатів, а у нас – цілого Президента? До того ж, у цій справі ми виявилися рівними наддержаві – самим Сполученим Штатам Америки…

По-четверте, подивимося таки на цифри. Вони гранично точно відображають поділ українського суспільства. Найгірший результат (з урахуванням явки), який може показати Порошенко, – відсотків 30-35? Чудово. Це третина електорально активної України. Це люди, які все бачать і все розуміють, які зробили усвідомлений і непростий вибір на базі усвідомлення спільних цінностей. Таку єдність треба якомога швидше зцементувати і політично оформити. Це може бути потужна сила, якої не бувало ще в історії України. Вона є достатньою і для того, щоб гарантовано стримати, у разі потреби, «переможців», і для того, щоб з часом стати не третиною, а більшістю. Це реально тому що…

По-п’яте. Дві третини «переможців» – це фікція. Довго такі суспільні утворення не існують за визначенням. Їхній вік вимірюється навіть не місяцями, а тижнями. «Зробили ЇХ (нас, тобто) всіх», скрутили самі собі дулю – і привіт. Це ж не дарма Зе-оточення досі не може свого «Слугу народу» – перевести з партійного віртуалу в реальний політичний світ. Звісно, усіляких «політичних тварин» у нас ніколи не бракувало і в список до виборів вони набіжать швидко, але що то буде – спрогнозувати легко. А от решта, «електоральне м’ясо», вони куди подінуться? А туди ж, значною мірою, де були. Розповзуться до залишків ПР, до підпільних комуністів, секти ностальгуючих за Союзом тощо. А більшість – по свої хатах, щоби ще трошки (ну, до осені) почекати там обіцяної «манни небесної» і «миттєвого викорінення корупції»…

По-шосте. Захід уже приходить до тями, оговтується від удару популістичного кулака. Символічно, що саме 11 квітня, у день публікації в Україні очікуваної, але усе одно у перший момент приголомшливої соціологоії, британською поліцією було заарештовано Джуліана Ассанжа. Засновник сумнозвісного сайту WikiLeaks, ресурсу, який безпардонно зруйнував систему конфіденційності у великій політиці, з 2012 року переховувався в посольстві Еквадору в Лондоні. Але ця країна, нарешті, відмовила Ассанжу в притулку і тепер він має постати перед британським, чи американським правосуддям. Може, з цього пункту і почнеться відновлення здорового глузду і норм у політичному житті вільного світу. От лише б Україні не відстати і від цих тенденцій Заходу, коли їм скоро прийде час.

По-сьоме. Соромно. За себе, за своїх, за Україну. Як можна було настільки бездумно і безвідповідально піддатися впливу політичних фокусників? А чому не виявилося серед нас тих реальних моральних авторитетів, які б могли ефективно вплинути на співгромадян, засліплених голою ненавистю? Це спільна наша вина і сором, нам треба їх усвідомити і пережити. І ще. Світ уже не захоплюватиметься Україною, не співчуватиме нам так, як це було в 2014-му і 2015-му. Але справа тут не лише у безумних виборах-2019, цього уже було не уникнути, чим би не закінчилося голосування 21 квітня. Ну, що ж, таке не могло тривати вічно. Зате є досвід. І хороші шанси не змарнувати його.

Сергій Тихий
FB

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-