Як зменшити “вагу” харчів у структурі витрат українців

Як зменшити “вагу” харчів у структурі витрат українців

Аналітика
Укрінформ
Ми “проїдаємо” найбільше і серед європейців, і навіть порівняно з громадянами пострадянських держав. Заробляти більше – це реально?

“Українців попереджають про нове підвищення цін на продукти”. “Економісти прогнозують зростання вартості повсякденних для раціону продуктів”. “Експерти прогнозують подорожчання окремих груп продуктів...” (із безліччю варіантів: яєць.. хліба... цукру... крупів... м’ясних виробів...).

Такими заголовками у пресі й Мережі нікого з нас вже давно не здивуєш. Буденністю для українців стало й перманентне подорожчання ледь не всіх товарів на полицях супермаркетів – навіть тих, які за логікою мали б навпаки дешевшати – з наближенням кінця терміну придатності. Перефразовуючи класика: учора маленькі, але по 3, сьогодні – ті ж самі, зате по 5...

І лише якщо підвищення вартості окремих продуктів “зашкалює” – як торік було з гречкою й цукром чи на початку 2021-го – з яйцями, – починаємо обурюватися й копатися у причинах. Причин, зазвичай, безліч. Об’єктивних і суб’єктивних. Головне, що маємо розуміти: людей на землі все більше, тож попит на продовольство – а з ним і ціни – лише зростатимуть. До того ж, без помірної інфляції, на яку головним чином впливає саме вартість харчів і енергоресурсів, неможливий економічний розвиток. Тож споживчі ціни тією чи іншою мірою ростуть і ростимуть по всьому світу.

Інша справа, що десь інтенсивність їх підвищення поступається темпам зростання доходів громадян. А десь – навпаки: мінімальне підвищення заробітків призводить до цінових сплесків на товари повсякденного попиту, які усі ті надбавки швидко “з’їдають”. Бо як інакше, коли частка витрат на продовольство у нас сягає половини доходів домогосподарств. А у Європі, Австралії, Канаді чи США – рідко перевищує 20%.

Додаймо до цього ще й “витратний доважок” у вигляді комірного – й маємо: середньостатистичний українець (олігархів, успішний бізнес, суддів, високопосадовців і тих, кому пощастило працювати в “просунутих” сферах, на кшталт айтішників, залишимо за дужками) до 80% доходів витрачає на елементарне підтримання життєдіяльності: аби не вмерти з голоду, від холоду й мати (часто орендований) дах над головою. Без зміни цього співвідношення на краще життя годі й розраховувати, – кажуть експерти. Не допоможуть ні штучне стримування цін, ні намагання “знайти й покарати винних”, ні заборони та перепони.

Тож чи ж реально – змінити?..

Чому не варто пишатися тим, що в європейця – лише 12, а в українця – аж 50

Олег Пендзин
Олег Пендзин

“Мене як економіста не так хвилюють цифри у ціннику, як їх співвідношення до моїх доходів. І якщо така пропорція жахлива, як зараз в Україні, навіть нефахівцям зрозуміло: із цим треба щось негайно робити. Українська сім'я витрачає на продукти 50% прибутків, тоді як у Європі – 12-18%. Ціни однакові майже за усіма позиціями, а доходи у нас набагато менші. Збереження ж неєвропейського рівня доходів на тлі європейських цін, які за кордоном також поступово зростають, лише поглиблюватиме цю прірву. Ми ставатимемо дедалі біднішими”, – наголошує у коментарі Укрінформу економіст Олег Пендзин

Підтвердження його слів легко знайти у відкритих джерелах. Останніми роками частка витрат українських родин на продукти й безалкогольні напої коливалася довкола згаданої вже “половини” – від 45 до 54%. Причому, з 2016 аж до початку коронавірусного 2020-го, – статистичних даних щодо якого наразі немає, – вона знижувалася (щось підказує, що минулий рік був винятком). Та загалом ідеться про неабиякий прогрес порівняно з кінцем 1990-их – початком 2000-их років, коли цей показник сягав 65-69%.

Але. Питома вага вартості харчів у структурі загальних споживчих витрат в Україні усе ще залишається найвищою як поміж європейських держав, так і порівняно із “колегами” по пострадянському простору. Середній показник по Євросоюзу – 12%, у Білорусі – 39%, в Росії – 32%. Щоправда, цю різницю дещо згладжує те, що у Європі більша частка витрат на житлово-комунальні послуги – до 25%, тоді як у нас – 17-20%. Але різниця однак більш ніж помітна: понад 70% загальних витрат іде на харчі й “комуналку” в Україні, й лише 35-37% – у Європі. Відповідно, витрати на одяг, відпочинок, облаштування побуту тощо не порівняти.

Звідси інші цифри: українці (і це ще до коронавірусу) витрачали на культуру й відпочинок лише 1,5% своїх доходів, європейці ж – 8,5%, а жителі “немитої Росії” – до 7%. Порівняння явно не на нашу користь. Майже така ситуація і з витратами на ресторани й готелі: в Україні – не більше 2,5%, в Європі – майже 9%. Хтось скаже: ну то й що? Навіщо нам ті “витрибеньки”? Нас і вдома непогано годують... Але ж, погодьтеся, як без цього сучасній людині?..

Приклади окремих європейських держав та інших успішних економік – ще більш промовисті. Приміром, середньостатистична американська родина витрачає на продукти лише трохи більше 8% своїх доходів, канадська, австрійська, голландська, німецька й австралійська – від 11 до 13%. Щодо наших сусідів, то в Угорщині цей показник становить 20-22%, в Польщі – 22-23%, у Словаччині – до 24%, і лише в Румунії – понад 30%.

Експерти нагадують, що структура споживання є одним із найважливіших показників рівня життя населення. Він, зокрема, залежить від розміру частки витрат на задоволення “потреб високого рівня” – придбання необов'язкових послуг (зокрема, туристичних подорожей, розваг) і нерухомості. У бідніших країнах вища частка витрат на продукти, і, зазвичай (є й винятки) менші витрати на оплату житла. Громадяни багатих країн більше витрачають на придбання предметів розкоші і на відпочинок. А ще – інвестують, аби заробляти на поточні витрати й на майбутнє.

Середньостатистична родина відкаладає близько 10% доходів
Середньостатистична родина відкладає близько 10% доходів

З одного боку, дані НБУ свідчать: незважаючи на кризу, доволі високими темпами відкладають “на чорний день” і українці. Йдеться приблизно про 10% доходів, які середньостатистична родина кладе на депозит чи удома під матрац. Але – це, як-то кажуть, “середня температура по палаті”. І стосується, переважно, родин із середнім та вищим рівнем доходів. Мільйони ж людей з невеликими заробітками продовжують жити від зарплати до зарплати.

“Якщо порівнювати доходи працездатного населення, то вони ростуть. Мінімалка підвищилася на 24%. Але зарплата в доходах домогосподарств становить тільки половину, решта – пенсії і соцвиплати. А вони зростають набагато повільніше. Та й у цілому – доходи населення збільшуються не такими темпами, як витрати”, – констатує Олег Пендзин.

А в Національному банку при цьому нагадують, що цьогорічне двохетапне підвищення мінімальної зарплатні, як очікується, буде важливим фактором прискорення інфляції, що, окрім зростання споживчого попиту, призведе до збільшення витрат бізнесу на заробітну плату і до посилення податкового навантаження. Тобто, виходить, однією рукою дали (частині українців), іншою – опосередковано, звісно ж, – забрали. Причому, в усіх.

Те ж стосується й підвищення комунальних тарифів. Радіючи, що апетити олігархів дещо обмежили, маємо розуміти: це – лише тимчасовий вихід. Тим більше, що частину втрат комунальників і продавців енергоресурсів компенсуватимемо ми ж самі – хоча й не з індивідуальних кишень, а із загальної – держбюджету. І, хто б там що не казав, а завдання влади не втручатися у роботу бізнесу – інакше, роблячи крок вперед і два назад, ми ніколи не матимемо повноцінного ринку й отже не наблизимося до Європи, – а зробити все для підвищення доходів населення до рівня, за якого “комунальний тягар” для переважної більшості громадян стане цілком “підйомним”...

Зміни можливі лише за випереджального зростання доходів

Експерти одностайні: штучне втручання у цінову політику бізнесу ні до чого доброго не призведе. Єдиний спосіб змінити структуру витрат домогосподарств – підвищувати доходи людей. “Світовий досвід яскраво демонструє: коли рівень доходів у тій чи іншій країні збільшується, частка витрат на продукти там стає меншою, – наголошує в коментарі Укрінформу виконавчий директор Центру соціально-економічних досліджень “CASE Україна” Дмитро Боярчук, – бо при зростанні доходів росте частка додаткових послуг, розваг, туризму, а також заощаджень. Штучно змінити цю ситуацію, намагаючись примусово знизити ціни, неможливо”.

Натомість реально підвищити доходи вітчизняних домогосподарств можна тільки через створення високотехнологічних виробництв на території України. “Тільки через повторну індустріалізацію, через комплекс інших дій, що мають покращити роботу української економіки, – підтримує Олег Пендзин. – Зараз наша економічна реальність – класичний приклад колоніальної економіки. Коли ми продаємо сировину і робочу силу, а натомість отримуємо “люстерка і буси” (перепрошую, технологічну продукцію з високою доданою вартістю)”. При цьому експерт нагадує про дані зроблених нещодавно розрахунків, хто і скільки заробляє на продажу вирощеної на українських полях агросировини. На прикладі кукурудзи. Лише 20% доданої вартості в ціні тонни зерна залишається в Україні. Решту ми повертаємо закордон – як плату за імпорт. Адже, щоб вирощувати збіжжя, аграрії мусять купувати іноземну сільгосптехніку, гібридне насіння, засоби захисту рослин, агрохімію, мінеральні добрива, пально-мастильні матеріали. Тобто, левову частку того, що лежить в основі вартості вирощеної й непереробленої належним чином кукурудзи.

“Доки в Україні навіть в аграрному секторі не буде створено кластери, що забезпечуватимуть увесь технологічний процес виробництва продукції, ми лише експлуатуватимемо нашу землю. Задовольняючись “фінансовими недоїдками” з чужого стола”, – попереджає пан Пендзин.

Дмитро Боярчук
Дмитро Боярчук

“Підвищення прибутковості виробництва, поміж іншого, має забезпечити стійке економічного зростання. Стійкість, як на мене, набагато важливіша, ніж інтенсивність цього процесу, – каже економіст Дмитро Боярчук, – адже наша економіка начебто періодично зростає. Та потім кожні 5-10 років потрапляє у кризу, яка відкидає нас далеко назад. Часто – через те, що, бажаючи рости швидше, ухвалюємо неоднозначні рішення, які й призводять до чергових криз”. Аби вирватися із цього “ходіння по колу”, країні потрібні негайні системні фундаментальні реформи. Зараз на порядку денному – реформування судової системи, що відкриє дорогу в країну реальним інвестиціям. “Навіть, якщо національна економіка щорічно зростатиме не на 10%, а хоча б на 3-4%, але стабільно, з десяток років поспіль, матимемо хороший результат”, – переконаний пан Боярчук.

Але. Олег Пендзин нагадує про варанти, випущені Україною у рамках так званої “боргової реструктуризації Наталі Яресько”. Згідно з умовами випуску цих цінних паперів, Україна до 2040 року має віддавати кредиторам левову частку доходів, що перевищуватимуть чотирьохвідсоткове щорічне зростання національного ВВП. “Цим ми обрізали крила своїй економіці. Адже замість того, щоб вкладати отримані кошти в її подальший розвиток, віддаватимемо їх позикодавцям. Тому треба якнайшвидше знайти можливість викупити варанти, позбувшись невиправданих обмежень”, – каже експерт.

Інше завдання – максимальне використання трудового потенціалу українців для піднесення національної економіки, а не для роботи “на чужого дядька”. Економіст нагадує, що щороку наші заробітчани переказують на батьківщину 11-12,5 мільярдів доларів. При цьому – то лише частка виробленого ними продукту для потреб інших держав. “Таким чином, ми втрачаємо колосальний ресурс. Коли замість того, щоб створювати високооплачувані робочі місця для людей, котрі працюватимуть на вітчизняний ВВП, ми “віддаємо їх в оренду” зарубіжним працедавцям”, – підсумовує пан Пендзин.

Владислав Обух, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-