Чи є життя без МВФ? Тобто взагалі – без…
Наприкінці минулого тижня місія Міжнародного валютного Фонду залишила Київ без афішування конкретних рішень і параметрів нової програми. Та навіть без натяків на позитивний для нас висновок у рекомендаціях. Їх, зазвичай, готують до ключових засідань Ради директорів Фонду, коли й ухвалюють остаточні рішення щодо співпраці з тією чи іншою державою. Отже, судячи з усього, на останньому у цьому році зібранні Ради керуючих МВФ, яке можуть призначити на 10 чи на 11 грудня, остаточного рішення щодо “українського питання” не буде. Відповідно, не буде до кінця року і першого кредитного траншу, на який розраховують в Україні.
Водночас, і про те, що переговори серйозно загальмувалися, також ніхто не говорив. І керівник місії Рон ван Роден, і представники України – зокрема, прем’єр Олексій Гончарук та міністр фінансів Оксана Маркарова – кажуть про “суттєвий прогрес” у перемовинах. Про те ж, стосовно яких питань прогресу ще не досягнуто, офіційно не повідомляють. Дізнаємося про це із інсайдерських джерел, різних медіа та припущень і “вангувань” вітчизняних і зарубіжних експертів. Про найімовірніші “камені спотикання” – в матеріалі Укрінформу.
Із цього можна зробити висновок: рішення щодо затвердження нової програми для України, судячи з усього, ухвалюватимуть вже у наступному році. Хоча уряд і розраховував отримати перший кредитний транш ще “під ялинку”. Чи ж небезпечне перенесення термінів? А, може, Україна взагалі може обходитися без кредитної підтримки з боку МВФ? Влада ж планує, що програма, довкола якої сторони “ламають списи” під час нинішніх перемовин, буде для нашої країни останньою...
У новий рік – без кредитного траншу. Страшно? Не думаємо
Якщо йдеться про незначну затримку – на 2-3 місяці, – нічого страшного, вочевидь, немає, – кажуть експерти. В України є певний запас міцності. Це, зокрема, золотовалютні резерви у $22 мільярди. При цьому ми успішно пройшли пік цьогорічних виплат за зовнішніми запозиченнями. Наступний “важкий” місяць – лютий. Коштів із резерву НБУ для вчасних розрахунків із кредиторами вистачить. А ось до весняного піку виплат (квітень-травень) отримати перший транш у рамках нової програми було б непогано. Це б суттєво поліпшило як ситуацію із нашими золотовалютною скарбничкою, куди, судячи з усього, державі таки доведеться “залізти”, і посилило б наші позиції на ринку комерційних запозичень.
“Для нас за великим рахунком $3-5 мільярдів, які упродовж 2-3 років може надати МВФ, – “не критичні”. Це не такі вже й великі надходження. Торік, приміром, країна отримала $12 мільярдів від українських заробітчан (і не в кредит), – наголошує експерт Економічного дискусійного клубу Олег Пендзин, – проблема в тому, що Україні треба виходити на міжнародні фінансові ринки, щоб отримувати гроші для рефінансування боргів і на покриття дефіциту Державного бюджету. Без цього не обійтися. А міжнародні спекулянти, які працюють на ринку комерційних запозичень, – люди лякливі. І вони йдуть до країни з перехідною економікою тільки тоді, коли та співпрацює з МВФ. Якщо ж країні не вдасться підписати програму співпраці із Фондом, спекулянти там не працюють”, – каже економіст. І пояснює, що тоді валюту для погашення боргів Україна зможе знайти тільки на внутрішньому ринку. Якщо ж валюта у достатніх обсягах не надходитиме, на нас чекає шалена девальвація. “Окрім цього, у жовтні, за даними Держстату, маємо падіння промислового виробництва на 5%. Воно пов’язане, насамперед, із тим, що, здавалося б, “приємний” для ока міцний курс гривні невигідний для наших експортерів. Тому вони і зменшують обсяги виробництва. Відповідно, зменшуються надходження валюти від експорту. Тим часом дії Мінфіну, як на мене, нагадують фінансову піраміду. Під високий відсоток наші ОВДП продають іноземним спекулянтам. І якщо МВФ піде з країни, ті кинуться виводити гроші закордон. Що може обернутися стрімким падінням гривні”, – підсумовує Олег Пендзин.
Коли і як Україна заживе без “еМ-Ве-еФівських” траншів?
Тим часом в уряді вже не раз говорили про варіант, згідно з яким майбутня кредитна програма стане останньою в історії співпраці Києва з МВФ. Тобто вже з 2023 року наша країна зможе обходитися без цих позик – надалі розраховуючи виключно на власні “фінансові” сили. І при підтриманні на належному рівні обсягів золотовалютних резервів, і при розрахунках за зовнішньою та внутрішньою заборгованістю, і в подоланні можливого перевищення “прийнятних” показників дефіциту Державного бюджету. Приміром, минулого тижня це підтвердила міністр фінансів Оксана Маркарова. Вона розраховує, що в рамках виконання майбутньої програми співробітництва з МВФ Україна завершить втілення низки структурних реформ (зокрема, виконає програму приватизації і апробує механізм надання держвласності у концесію), що й дозволить зрештою відмовитися від кредитної підтримки з боку міжнародної фінансової інституції. Як це свого часу зробила Польща. Та чи під силу Україні впоратися із таким завданням?
Звісно ж, “побити горщики” з керівництвом МВФ, відмовившись від продовження співпраці, можна хоч зараз, не заморочуючись із підписанням нового Меморандуму, – як вимагають діяти деякі політики. Але якими будуть наслідки такого демаршу? З одного боку, владі (морально), може, і стане легше. Не потрібно буде брати додаткові зобов’язання щодо боротьби з корупцією, детінізації економіки, розв’язання сумнозвісного “тарифного питання” і далі – за списком (традиційних умов підписання програм про співпрацю). А ще – не зважати на те, що переважна більшість реформ, на втіленні яких наполягає МВФ (навіть, болісних для населення) у підсумку має піти на користь Україні, її економіці, соціальній сфері і політичній системі. До того ж, таке “полегшення” відчуватимемо рівно доти, доки Мінфіну не доведеться виходити на зовнішні ринки комерційних запозичень, – на чому й акцентував економіст Олег Пендзин. Тож сподівання Міністерства фінансів на те, що у 2020 році середньозважена ставка зовнішніх запозичень для України становитиме 8%, навряд чи справдяться. Дай Боже, під 10-12% гроші знайти. У чому також сумніваємося. Залишившись без фінансової підтримки, ми досить швидко “проїмо” золотовалютні резерви, обсяги яких із такими потугами відновлювали після буремних 2014-15 років. Далі ж країні взагалі доведеться “сидіти на бобах”, скорочуючи й без того “жебрацькі” соціальні виплати, зменшуючи видатки на оборону і т.п. Або ж – підемо кланятися Путіну по “$100 мільярдів”, як пропонує один олігарх. Ще страшніше, що поряд із фінансовою ми почнемо втрачати політичну підтримку з боку міжнародних партнерів. Що, на жаль, вже й так частково відбувається, коли, приміром, дедалі більше політиків у Європі “не помічають” порушень і загроз у діях держави-агресора та, навіть, закликають скасувати санкції, впроваджені міжнародною спільнотою проти Кремля... Перспективи невеселі.
Тож куди краще таки домовитися із Фондом. Бо це, по-перше, можливість одержати гроші не під 12% чи навіть 8%, а під 2%. Звісно, із позиками доведеться розраховуватися, що не завжди приємно (позичаєш чужі, віддаєш – свої)... Та й обслуговування нових боргів вимагає суттєвих витрат. Тож якщо хочемо пришвидшення економічного розвитку країни, рано чи пізно ми справді маємо відмовитися від позик і навчитися жити на власноруч зароблені гроші. Як, приміром, зробила це вже згадана Польща.
При цьому Україна має шукати власний шлях до цієї мети. Польський досвід, звісно ж, може знадобитися. Але лише цього недостатньо. Бо, нагадаємо, що остаточно від кредитної підтримки МВФ у $9,2 мільярда Варшава відмовилася лише у 2017 році, коли уже ой як міцно “стояла на ногах”... Навіть, найбільші оптимісти навряд чи можуть уявити, що у 2023-му економічна ситуація в Україні буде такою ж, як у Польщі два роки тому. До того ж, Польща ще й досі продовжує отримувати щорічну (безповоротну, між іншим) допомогу від Євросоюзу у 10 мільярдів євро. Загалом же, починаючи із 1990-х, Варшава одержала від Євросоюзу, Світового банку та МВФ понад $500 мільярдів!
Нам таких грошей ніхто не дасть – навіть, “за дуже красиві очі”. Тож доведеться розраховувати на власні сили. А сила – лише в реформах. Які й допоможуть створити відповідне для відмови від співпраці із Фондом підґрунтя за три “відведених” Оксаною Маркаровою роки (до 2023). Це, на думку експертів, складно, але реально.
“Провідні німецькі експерти вважають, що Україна справді може відмовитися від траншів МВФ після 2023 року, – розповів у коментарі Укрінформу заступник керівника Німецької консультативної групи в Україні Роберт Кірхнер. Він звернув увагу на те, що останніми роками програми МВФ в Україні ставали дедалі меншими за обсягами. Експерт пояснив це тим, що країна уже не має таких фінансових та економічних “провалів”, як, приміром, 5 років тому. “Поступово макроекономічна ситуація покращується”, – наголосив економіст.
Проте, наразі країна усе ще потребує допомоги. “Думаю, що потрібна програма ще приблизно на 3 роки, але потім Україна зможе “стояти на власних ногах”, – сказав Кірхнер. Він вважає, що нині є всі підстави для оптимізму, якщо теперішній “реформаторський драйв” триватиме.
У тому, що за 5 років Україна справді може припинити співпрацю з МВФ, переконаний і член Ради НБУ Василь Фурман. Ключова передумова – втілення структурних реформ. Політична воля щодо цього є. Головне, не піддатися деструктивним внутрішнім та зовнішнім впливам та не відмовитися від взятого курсу. Одне із завдань, за словами Фурмана, – структурна перебудова вітчизняної економіки, перехід від її сировинної моделі до високотехнологічного виробництва товарів зі значною доданою вартістю. “Серед необхідних кроків, зокрема, амністія капіталу. При цьому ставка може бути мінімальною, приміром, 5%. Головне – не разово забрати гроші до держказни, а відкрити шлях до довготривалих інвестицій. Інвестиції ж працюватимуть на економіку – або через банківську систему, або безпосередньо завдяки тому, що люди відкриватимуть в Україні нові підприємства, розбудовуючи інфраструктуру та створюючи робочі місця”, – наголосив Фурман. Також, за його словами, країні потрібні зважені рішення щодо започаткування ринку землі, кроки з детінізації економіки та реформування митниці. Лише останнє, як відомо, може додатково приносити щороку до 100 мільярдів гривень.
Василь Фурман наводить приклад Туреччини, яка на початку 2000-х завдяки активній співпраці з МВФ втілила низку важливих структурних реформ. Що “запустило маховик”, який і спричинив стрімкий розвиток економіки. Якщо на початку 90-х років минулого століття ВВП Туреччини лише на 20% перевищував обсяги валового внутрішнього продукту України, нині ці показники відрізняються щонайменше у 7 разів ($900 мільярдів – турецький ВВП, трохи більше $130 мільярдів – український).
Отже, і польський, і турецький досвід Києву можуть знадобитися. Та головне – сповна скористатися тими можливостями й особливостями, які має наша країна. А тим – дивися, – і МВФ у нас “до зарплати” позичатиме...
Владислав Обух, Київ
