Чи можна воювати без власних снарядів і набоїв?

Чи можна воювати без власних снарядів і набоїв?

Аналітика
1261
Ukrinform
Україна потребує новітніх сховищ боєприпасів та власного виробництва снарядів і набоїв. З останнім – є проблеми…  

На арсеналі біля Ічні, де кілька днів у вогні вибухали боєприпаси, досі неспокійно, а на трьох інших вітчизняних артскладах уже будують сучасні заглиблені (обсипні) сховища, що відповідають стандартам НАТО. Нові склади мають форму «коконів» чи капсул для снарядів, ракет та інших боєприпасів. Підірвати їх іззовні за допомогою безпілотних літальних апаратів чи, навіть, прямих обстрілів неможливо. Та якщо надзвичайна ситуація все ж виникне, боєприпаси вибухатимуть в обмеженому просторі і не розлітатимуться на велику відстань. При цьому вдасться уникнути «ефекту доміно» – все «обмежиться» однією капсулою.

«Автономія кожної із таких капсул, розрахованої на зберігання певної кількості боєприпасів, – основна відмінність «натовського стандарту» від підземних сховищ радянського зразка, – пояснив у коментарі Укрінформу військовий експерт Михайло Жирохов, – останні будувалися як простий бункер, бетонований і армований на випадок влучання ракет чи авіабомб. Тож будь-який інцидент загрожував усьому сховищу. Натовські ж «капсули» – повністю незалежні. При цьому на території кожного арсеналу може бути до десятка, а то й більше таких автономних складів. Тобто, йдеться про різний формат довготривалого зберігання боєприпасів».

Михайло Жирохов
Михайло Жирохов

Також нові арсенали оснащені сучасними автоматичними системами охорони, сповіщення та пожежогасіння, що зводить ймовірність негативного впливу людського фактору практично до нуля.

Програму будівництва нових сховищ затвердили після минулорічних вибухів на складах біля Калинівки. У червні почали зводити 15 таких об’єктів. До кінця року на їх спорудження планують витратити півмільярда гривень. Зокрема, вісім сховищ відкриють на арсеналі у селі Цвітоха Хмельницької області, який нещодавно інспектували Президент, керівництво Збройних сил і журналісти.

Масштаби будівництва вражають: 37 залізобетонних підземних і надземних споруд, 70 кілометрів електромереж, 20 кілометрів водогону, 15 кілометрів доріг із твердим покриттям.

Потреби країни – для того, щоб убезпечитись від вибухів на кшталт калинівських, балаклейських чи ічнянських – в десятки разів більші. Тож поки що – як проміжний захід – згідно із дорученням Верховного головнокомандувача, взялися за модернізацію систем електронного захисту всіх арсеналів країни – для мінімізації впливу «людського фактору».

Згідно із попередніми планами, упродовж трьох років в Україні мають побудувати 136 сучасних підземних сховищ. Але для цього потрібні суттєві капіталовкладення: за найскромнішими оцінками – понад 10 мільярдів гривень. При цьому, за висновками експертів, у жодному разі не можна забезпечувати фінансування за рахунок перерозподілу коштів, призначених для оборонних потреб держави – в умовах війни їх і так не вистачає.

«Частина коштів на спорудження таких сховищ є, – розповідає Михайло Жирохов, – їх спорудження фінансується за рахунок трастових фондів Північно-Атлантичного альянсу, тобто, завдяки західним донорам. Знайти інші джерела – одне із найактуальніших нині завдань».

Чи маємо що зберігати?

Більшість боєприпасів, які зберігаються на українських арсеналах, дісталися нам у спадок від СРСР. Деякі лежать просто неба «мертвим вантажем» ще із 1950-60-х років. Частину привезли на склади та бази тривалого зберігання на українській території після виходу радянських військ з країн центральної Європи, зокрема, з Угорщини та НДР. Причому, через плутанину зі штабною документацією ніхто достеменно не знав, про які обсяги смертоносного «заліза» йдеться. За деякими оцінками, у 1991-му Україна мала понад 2 мільйони тонн снарядів і ракет для артилерії, танків та систем залпового вогню і кілька сотень тисяч тонн мінометних снарядів, гранат і набоїв до стрілецької зброї. Скільки їх тепер – державна таємниця.

Значну частину запасів упродовж двох десятиліть розпродали (легально – на експорт, – і за допомогою масштабних «сірих» схем та елементарного дрібного розкрадання). Частину боєприпасів утилізували. Приміром, тільки у період із 2010 до 2018 років планували знешкодити і переплавити 400 тисяч тонн снарядів. Утім, після початку російської агресії у 2014-му темпи утилізації значно сповільнилися. Частину українських запасів ворог захопив у Криму і на окупованих територіях Донбасу. Іще десятки тисяч тонн витратили для протистояння агресорові під час війни. Сотні тисяч тонн – «пустили на вітер» у результаті численних інцидентів на арсеналах у мирний і воєнний час: Бахмут, Новобогданівка, Лозова, Сватове, Балаклея, Новоянисоль, Калинівка… І ось тепер – Ічня. Але «запас міцності» іще є. Завдання – зберегти боєприпаси, які залишилися, утилізувавши те, що фізично й морально застаріло, і налагодити власне виробництво сучасних ракет, снарядів і набоїв. Адже не секрет, що величезний радянський збройовий спадок і віра у «добрих» сусідів не спонукали попереднє керівництво держави та керівників оборонно-промислового комплексу до збереження й модернізації виробництва такої продукції. І лише війна змусила переглянути цей підхід. Та й то – лише через кілька років після початку. Адже, приміром, за виробництво великокаліберних снарядів в Україні всерйоз взялися лише цього року...

Снаряди вже виробляємо, про набої – «думаємо»

На базі Державної акціонерної холдингової компанії "Артем" навесні налагодили власне виробництво артилерійських боєприпасів калібром 152 міліметри. «Новий осколково-фугасний снаряд розраховано для знищення живої сили, артилерії та вогневих засобів противника, а також – руйнування фортифікаційних споруд і об‘єктів. Він призначений для стрільби з однієї із найбільш далекобійних артилерійських систем – «Гіацинт», – прокоментували в Укроборонпромі.

«Відповідні потужності з'явились на Київщині у рамках програми з налагодження в Україні масового виробництва набоїв за стандартами НАТО. Для цього у Південній Кореї замовили лінію із виготовлення корпусів снарядів та гільз калібром 100-155-мм (155-міліметровий калібр – основний у країнах НАТО), – розповідає Михайло Жирохов. – Допомагали з устаткування і поляки та турки (хоча це й не афішується)». Прискорити встановлення лінії вдалося завдяки переадресуванню коштів, передбачених на інші оборонні програми. Зокрема, після загострення ситуації в акваторії Азовського моря гроші, які передбачалися на виробництво танків, «перекинули» на проект «Нептун», а ті, що планували витратити на будівництво патронного заводу (орієнтовно 1,4 мільярда гривень) – на виготовлення снарядів.

Влітку 2018-го в Україні почали виготовляти боєприпаси для автоматичного гранатомета ПГОФ-40, які відповідають стандартам НАТО. Виробники – КП "Шосткинський казенний завод "Імпульс" і ПрАТ "Кузня на Рибальському". ПГОФ-40 – граната осколково-фугасної дії з типорозміром 40х53 мм. У порівнянні із 30-мм гранатами, які зараз використовують для більшості автоматичних гранатометів, що перебувають на озброєнні українського війська, 40-мм граната має більшу потужність та зону розльоту осколків. Окрім того, "Імпульс" спільно із "Кузнею на Рибальському" освоює виробництво набоїв ВОГ-25В, які призначені для стрільби з підствольних гранатометів для автоматів.

Виробляє Україна (щоправда, у багатьох випадках – на рівні експериментальних зразків) і високоточні боєприпаси: зокрема, ракети для систем ППО, ВМС і систем залпового вогню.

Щодо перспектив, то в Україні триває підготовка до виробництва набоїв калібром від 5,45-мм до 14,5-мм. Якраз із набоями до стрілецької зброї, а також зі «снайперськими» та бронебійними патронами нині – найбільша проблема. Зокрема, не вистачає боєприпасів калібром 5,45 мм, адже на складах зберігаються, здебільшого, радянські 7,62-міліметрові набої. Патронний завод у Луганську за часів незалежності випускав, переважно, боєзапас для мисливських рушниць. Тепер завод взагалі непідконтрольний Україні…

Зважаючи на поступове переозброєння нашої армії, її перехід до стандартів НАТО, країна потребує як набоїв традиційних радянських калібрів – 9х18, 5,45х39, 7,62х39, 7,62х54R, 12,7×108 і 14,5х114, так і патронів західного зразка – 9х19, 5,56х45, 7,62х51, 338 Lapua Magnum, .50 BMG (12,7×99).

«Найбільша проблема, через яку затягується початок спорудження патронного заводу, як не дивно, пов’язана не з нестачею коштів, а з невизначеністю щодо того, якою буде українська армія майбутнього, – каже Михайло Жирохов. – Якщо спрощено, то незрозуміло, на виготовлення набоїв якого калібру потрібно орієнтувати нове підприємство: чи продовжувати розраховувати на радянський стандарт, оскільки такі патрони потрібні усе ще для великої кількості зброї, якою послуговується наше військо. Чи переходити на натовський стандарт. Але це варто робити більш рішуче і швидше».

Збудувати ж сам завод можна за два-три роки. Для встановлення відповідної лінії на вже діючому підприємстві, перепрофілювавши частину його потужностей, знадобиться 8-10 місяців. При цьому, оскільки йдеться не про високотехнологічне виробництво, доволі дешеве обладнання для нього можна закупити, приміром, у Пакистані чи Єгипті. Вартість будівництва заводу «з нуля», за експертними оцінками, від 70 до 200 мільйонів доларів.

«Але й тут дається взнаки уже згадана невизначеність, – констатує Михайло Жирохов. – Вартість спорудження підприємства залежить від його проектної потужності. Але наразі ніхто не може дати однозначної відповіді: скільки такої продукції потрібно Україні. Адже маємо думати про перспективу. Рано чи пізно війна на Донбасі закінчиться, і тоді патрони знадобляться лише для навчальних цілей. Іще частина йтиме на оперативні потреби силових структур та акумулюватиметься на складах тривалого зберігання. Тож великої кількості набоїв Україна, вочевидь, не потребуватиме. Водночас для того, щоб собівартість продукції була прийнятною, потрібно, аби завод працював на повну потужність. Бо при виробництві партії у 100-200 тисяч набоїв вони будуть «золотими». Тому разом зі спорудженням підприємства треба шукати нішу для майбутніх експортних постачань», – розповів Михайло Жирохов.

Додамо, що багато відомих зарубіжних фірм не перший рік заявляють про готовність допомогти у налагодженні спільного виробництва набоїв в Україні. Утім, через недосконалість вітчизняного законодавства, яке забороняє співпрацю з приватним іноземним капіталом у цій сфері, конкретні переговори про таке співробітництво – принаймні, публічно – не ведуться.

Владислав Обух

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-