Цього року Верховна Рада пішла на канікули, аплодуючи самій собі з приводу того, що, мовляв, прийнято закон, який робить селян повноцінними підприємцями. Йдеться про Закон «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законів України щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств», підписний Президентом 10 серпня. Реакція селян була дещо стриманішою. Тож ми вирішили обговорити закон із експертом, генеральним директором Центру аграрних реформ, головним науковим співробітником Інституту економіки та прогнозування НАНУ, доктором економічних наук, професором Любов'ю Молдаван.

- Любове Василівно, як ви оцінюєте закон про підтримку сімейних фермерських господарств?

- Легалізація сімейних ферм Законом України «Про фермерське господарство» та унормування підтримки цих ферм Законом від 10 липня 2018 року, про який ми говоримо – важливі кроки вперед у справі сприяння розвитку фермерства шляхом трансформації особистих селянських господарств у сімейні фермерські.

Дивіться, у Польщі всі господарства, які мають у користуванні від 1 га, вже вважаються фермерськими. У світі, за даними ООН, 500 млн малоземельних ферм годують майже 30% населення планети.

В Україні малі господарства, до яких відносяться, насамперед, особисті селянські та інші господарства населення, обробляючи близько 37% сільськогосподарських угідь, забезпечують до 44% валового виробництва сільськогосподарської продукції. У 2017 році ними вироблено 98% картоплі, 85% овочів, 84% плодів і ягід, 73% молока. Малі господарства забезпечують робочими місцями близько 80% зайнятих у сільському господарстві, що у рази більше порівняно з підприємствами, які обробляють адекватну площу угідь.

Сьогодні селозберігаючим чинником виступають не наймані працівники сільськогосподарських підприємств, яке це було раніше, а селяни, самозайняті у своїх господарствах. Особисті селянські господарства України відповідають за землекористування і зайнятість фермерських господарств Польщі, Румунії, Греції, Туреччини, Японії й значної частини інших країн світу. У Польщі, наприклад, оброблювана площа на 1 працівника становить 4 га, у Туреччині – 3 га, в Україні – майже 7 га, а чисельність працівників на 100 га – відповідно 25, 34 і 14,4 особи. Однак, якщо фермери зазначених країн є суб'єктами аграрної політики, одержують повноцінну державну фінансову і соціальну підтримку, то українські селянські господарства не ідентифіковані як фермерські й практично знаходяться поза державною опікою, що стримує нарощування товарності виробництва, підвищення його ефективності та доходності господарств.

Державна підтримка цих господарств обмежена, наприклад, підтримкою придбання доїльних апаратів, частковою компенсацією купівлі корови чи збереження молодняка великої рогатої худоби. Це не є вирішенням проблеми.

- Любове Василівно, давайте пояснимо. В Україні більш як 4 млн господарств населення. Чи з'явиться у них з прийняттям закону стимул міняти свою форму та ставати сімейною фермою?

- Будь-яка справа потребує комплексного підходу. Механічний годинник не працює, коли відсутні або дефектні якісь «коліщатка». Якщо ми хочемо, щоб сімейна ферма розвивалася, то для початку її слід правильно назвати, дати точне визначення. Що таке сімейна ферма?

- Там, де працює кілька поколінь фермерської родини.

- Відповідь на запитання лише часткова: основне – хто власники. Якщо власником є сім'я, то ферма сімейна (індивідуальна). Якщо власників – кілька членів родини, то вона є сімейною корпорацією – це класичний підхід (вона відкриває шухлядку і дістає американський підручник, за яким навчаються в аграрних вишах США, і відкриває відповідні місця про власність). Власність, а не наймані працівники визначають, якою є ферма. Візьмемо американську фермерську систему, яку я вивчала особисто, у тому числі в Америці. Сімейною (індивідуальною чи корпоративною) є ферма – власність сім'ї, яка забезпечує їй дохід, співставний з середнім доходом в інших галузях. Власники сімейної ферми, здійснюючи ведення господарства, забезпечують основну частину трудових затрат. Тобто виконання певної частини робіт здійснюється найманими працівниками.

Наше законодавство, натомість, унормувало сімейну ферму як таку, що не використовує працю найманих працівників. В законі щодо стимулювання зазначається: позитивними формами державної підтримки будуть користуватися ті ферми, які не використовують найману працю. 

Вибачте, але це нереально! Від 2 до 10 га вручну не обробиш. Кожне господарство самотужки не купить трактор, вантажний автотранспорт, значить треба найняти людину, яка б зорала, засіяла, зібрала, перевезла урожай і так далі. Отже, значна більшість особистих селянських господарств, які зареєструються сімейними фермерами, автоматично випадають з державної підтримки, яку обіцяє закон. Тобто до державної підтримки може дійти лише певна кількість людей, що більшістю вважатиметься несправедливістю. 

Щоб отримати повноцінну фермерську складову нашого сільськогосподарського устрою, це слід виправити. Бо у нас купа тих організаційно-правових форм: домогосподарства, особисті селянські господарства, фермерські, – «каша» у правових дефініціях, коли навіть вченим непросто розібратися, чим відрізняються особисті господарства від сільських домогосподарств населення, які цифри статистики щодо них співставні.

Це перше. Друге стосується оподаткування.

Важко працювати та в чомусь переконувати податківців парламенту й урядових структур. Вітчизняна податкова система в частині, що стосується сільського господарства, не вивчає та не засвоює ні західноєвропейського, ні світового досвіду. Тут же важливо усвідомлювати, що до різних соціальних груп, зокрема до селянства, необхідно застосовувати різні підходи. Не може бути один підхід до всіх господарств: і для ферм, які мають гектар, і до підприємств, які мають тисячі гектарів. Наразі закон у питанні оподаткування прирівняв дрібні господарства до великих. Ну, не можна урівнювати сімейну ферму в два гектари з агрохолдингом в двісті тисяч. Така норма закону – це не стимул для переходу особистого селянського господарства в статус сімейної ферми. Повинна існувати податкова диференціація: для малоземельних один підхід, для багатоземельних – інший. Тому над цим і далі слід працювати.

- А давайте проаналізуємо доступ до програм державної підтримки, який анонсує закон про стимулювання…

- Закон каже про рівний доступ сімейних ферм до програми пільгових кредитів. Уявіть на хвилинку. В банк прийшли керівник агрохолдингу, який може дати в заставу сучасні складські приміщення, елеватор, цукровий завод, та голова сімейної ферми, який хоче вирощувати овочі чи полуницю і який виставляє в заставу хату та частину земельної ділянки, ну чи тракторець. Кому дасть кредит банк? Великому бізнесу, до якого й потрапить пільговий кредит. Це очевидно. Для фермерських малих господарств мають бути окремі програми державної підтримки їх кредитування. 

Не існує рівного доступу ані в питанні лізингу, ані в питанні розширення землекористування шляхом оренди землі, коли конкурують гравці настільки різної «ваги». Це економіка. Стосовно малих господарств відсутня гарантійна державна установа. Всі без винятку країни колишнього соцтабору, які стали членами ЄС, протягом 90-х років створили фонди гарантій сільськогосподарського кредитування. В Україні функції зазначеної установи можна покласти на Український державний Фонд підтримки фермерських господарств, одночасно поширивши його діяльність на фінансову підтримку особистих селянських господарств.

Знову візьмемо США, де для кредитування малих і середніх ферм ще у першій половині ХХ-го століття було створено державну Адміністрацію у справах фермерів, яка водночас, стала гарантом повернення селянських кредитів банкам (гарантія – у розмірі до 90% неповерненого кредиту). Плюс за рішенням Конгресу без участі коштів фермерів було створено систему кооперативних банків. У всьому світі фермерів обслуговують спеціальні кредитні структури, що не знайшло місця у даному законі.

Вважаю, що за сьогоднішніх обмежених можливостей держави великі підприємства не повинні користуватися програмами державної підтримки – ці програми мають бути переведені на підтримку малого і середнього бізнесу. У нас залишилося на підтримку 6 мільярдів гривень, раніше ці цифри були у п'ять разів більшими. Не має права великий агро- промислово- торговий бізнес, який за своєю природою не може діяти в інтересах селян і села, на державний протекціонізм у галузі сільського господарства.

- Любове Василівно, але кількість фермерських господарств все одно зменшується у всьому світі. Вам не здається, що майбутнє все одно за великим аграрних капіталом?

- Давайте уточнимо. Великим у нас називають агро- торгово- промисловий капітал (або агрохолдинги), поширений сьогодні в латиноамериканських, африканських країнах. У США такі компанії проникали в сільське господарство і в 20-х, і в 30-х, і в 40-х і навіть в 60-х роках. Сільськогосподарською діяльністю займалися нафтогазові компанії (компанія Теnneco, наприклад, контролювала до 1 млн га), машинобудівні, хімічні, мікробіологічні компанії, навіть Hollywood. На початку 70-х років, коли проявилися спустошливі економічні, соціальні й екологічні наслідки цього процесу (фермерські протести, безробіття, міграція, опустелювання територій), американський уряд заборонив таким компаніям займатися сільськогосподарською діяльністю. Натомість було проголошено курс на стимулювання розвитку сільськогосподарської кооперації, встановлені жорсткі вимоги до належного (сівозмінного) використання землі, строге обмеження державної підтримки великих господарств (коли вона суттєво зменшується, то зменшується інтерес холдингів). Зазначені вище компанії розширили свою діяльність у Південній Америці, а з 90-х років – і у нас.

- Але ми – країна, яка переживає трансформацію, ми не настільки сильні, щоб змагатися з великим аграрним капіталом...

- Гарна відмовка. Але давайте чогось прагнути. Ви всі любите Америку, в нашому суспільстві відчутний американізм. Наші експерти і політики люблять оперувати категорією «найбільші аграрні корпорації Америки». По-перше, корпорація в США – акціонерне некомерційне товариство закритого типу, створене фермерами, які мають землю, працюють на ній і живуть територіально близько до неї. Більшість цих корпорацій – це S-корпорації (соціальні господарства) – неприбуткові, вони не сплачують федеральний прибутковий податок – його сплачують члени цих корпорацій як фізичні особи. В корпорації такого типу має бути не більше 35 осіб. Серед аграрних корпорацій 87% – сімейні корпорації, які утворені членами сім'ї. Тобто, їхня корпорація – не наша корпорація, коли троє людей зареєстрували товариство з обмеженою відповідальністю, а решта – наймані працівники (в США на 2,2 млн ферм лише 900 тис. найманих працівників).

А знаєте, чому Америка чи Європа не виставляє окрему норму, що фермерське господарство – це те господарство, де їхні члени працюють? Бо вони всі зобов'язані працювати. Всі – і члени корпорації, і члени партнерства. Інакше вони не мають права мати землю, купувати її чи орендувати (до слова, такі вимоги – у більшості країн світу). Нашим селянам, натомість, немає можливості об'єднуватися разом на правах партнерства чи корпорації, бо у нас не легалізована жодна організаційно-правова форма, яка б об'єднувала особисті селянські господарства для спільного ведення діяльності на неприбуткових засадах.

По-друге. До групи найбільших американських фермерських корпорацій відносяться господарства з розміром земельних ділянок від 2 тис. акрів (488 га). Середній розмір господарства у цій групі становить 1500 га. У нас найбільша група корпорацій рахується від 10 тис. га, а середній розмір землекористування у групі становить більше 22 тис. га. Робимо висновки: великий аграрний капітал і великий промислово- агро- торговий капітал – це різні речі.

Негативні наслідки останнього примусили уряди Бразилії, Аргентини й інших країн піти, починаючи з 90-х років, на експропріацію земель у компаній з метою пільгового продажу їх селянам для створення фермерських господарств, які раніше були зігнані з своїх земель. Держави були змушені взяти на себе фінансування розбудови нових сіл, утримання спеціалістів сільського господарства і т.д.

Ще один висновок. Перед нами сьогодні вибір – сприяти формуванню великого аграрного капіталу за американською (європейською) моделлю чи латиноамериканською?

 - Ну, ми орієнтуємося на ЄС. Але хіба можливий вибір першого варіанту в наший ситуації?

- Зверніть увагу. Усі корпоративні форми, які зміцнювали сімейні фермерські господарства в різних країнах, формувалися у період кризових ситуацій.

Треба працювати. Просто давайте досліджувати форми аграрних об'єднань в США чи ЄС та створювати свою форму об'єднання. Для чого придумали ці об'єднання? Коли кілька родин об'єднують свої 2-5 гектарів для спільного обробітку, то вони на всі поля нарізають одну сівозміну. Моя ділянка стає одним полем з моїм партнером і будь-який трактор може «гуляти» цією ділянкою, можна було разом купити трактор, мати спільний склад – це дешевше і вигідніше.

У нас узаконені виробничі кооперативи. Але вони не відповідають своїй природі. Це – не американські S-корпорації, не французькі об'єднання для спільного господарювання, не італійські виробничі кооперативи чи інші неприбуткові об'єднання, а звичайні комерційні корпорації.

- Любове Василівно, протягом десятиліть ви кажете, що наші фермери і кооперативи не одержують належної підтримки. Що, і у новому Законі так?

- Я не кажу, що не робиться нічого. Наприклад, у тому ж законі є норма про участь держави у соціальному страхуванні, протягом десяти років вона компенсує сімейним фермерам відрахування у пенсійний фонд, поступово збільшуючи ці відрахування. Прекрасна норма. Але, вибачте, ситуація із виробництвом, обробкою землі, особливо з продажем продукції – настільки погана, що селянин просто не дійде до соціального страхування. Давайте подивимося на ситуацію з боку виробника. Він вимушений продавати сьогодні яблука на місці по 5 гривень за кілограм. Наші оптові ринки не спрямовані на обслуговування малих господарств, ринок Росії закрився, ЄС не знає куди дівати свою продукцію. Ну що зараз могла б зробити держава? Сприяти виробництву продукції, яку б мали продати там, де вона потрібна. Ми давно пропонуємо створити м'ясний пояс на землях Полісся, Прикарпаття і Карпат, де селянським господарствам вже належить від 65% до 90% сільськогосподарських угідь. Унормувати (як у США, Німеччині) державну підтримку: а) створення продуктивних культурних пасовищ (компенсація 50% затрат); б) придбання племінної худоби м'ясного типу; в) створення оптових ринків худоби; г) формування збутових та переробних сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів.

- Без підтримки розбудови кооперативів усі решта форм сприяння сімейному фермерству не дадуть очікуваного ефекту. Польським фермерам держава покриває 50% вартості кооперативних складів для збереження яблук. Чи здатні наші фермери створити такий склад без бодай часткової компенсації від держави?

- Далі. Податкова за 20 років так і не унормувала неприбутковий статус цих кооперативів, а держава не спромоглася прийняти довгострокову програму їх підтримки. Ситуація погіршується тим, що у Верховній Раді є законопроект, який викривлює сутність обслуговуючих кооперативів, таким чином перекриваючи «дихання» останній формі, яка ще була легалізована. Все експертне середовище та фермери розраховують, що це скликання парламенту закон не прийме, а наступне його не візьме. Бо воно перекреслює всю кооперативну природу тих структур і, відповідно, всі можливості кооперування сімейних ферм – основи їх розвитку.

Тож зробіть щось, що робить будь-яка країна, навіть не ЄС, а Індія, Китай, Бразилія! Остання виділяє мільярд доларів на формування матеріально-технічної бази кооперативів, а ми – 6 млрд гривень на всі потреби аграрного сектора!

Ще одна проблема – формування мережі оптових ринків збуту сільськогосподарської продукції. Селяни повинні мати свої ринки, на яких продавалася б їхня продукція через кооперативи, як це влаштовано в Іспанії – мережа Меркасса, у Франції – система фермерських ринків загальнодержавного призначення, у Польщі й т.д. Будуються такі ринки за переважно державного фінансування, вони не мають на меті максимізацію прибутку і надають послуги своїм селянам-операторам по собівартості. А наш фермер має сплатити 200 і більше гривень на день за місце в чотири квадратних метри від відкритим небом. Коли писався проект закону про оптові ринки, я була членом робочої групи. Ми вносили норми західних країн, але вони залишилися лише у проекті.

- Вдасться нам зберегти і розвинути українське фермерство?

- У нас є багато шансів. Немало і можливостей, які ми з вами окреслили, хоча це ще не всі й можемо продовжити цю тему у майбутньому з коментарем оприлюдненої нашим Інститутом наукової доповіді «Аграрний і сільський розвиток для зростання та оновлення української економіки».

Головне – правильна стратегія, мобілізація наявного потенціалу і цілеспрямоване його використання. До чого скрутна ситуація була в латиноамериканських країнах, і то вони поступово переходять на фермерський тип господарювання. Ми – європейці й маємо справитися з цією проблемою.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Олена Худякова, Укрінформ