Про юрисдикцію майна в Криму

Російські власті м. Севастополя 30 березня 2017 року заявили про підготовку законопроекту про відшкодування вартості націоналізованого майна українських власників. Даний нормативний акт, з одного боку, підтверджує неправомірність вилучення власності після анексії Криму в 2014 році, з іншого - все більш ускладнює відновлення порушених прав для власників з України, яким пропонують узяти, що дають, або не отримати нічого.

Раніше ми вже писали про націоналізацію та про накладення арешту на заставлене майно, як про легалізовані схеми «віджиму» української власності в Криму. Мова йде про мільярдні активи. Так, націоналізовані в Криму Ощадбанк, Приватбанк, а також визнані неплатоспроможними ПАТ "Дельта Банк" , АТ "Банк "Фінанси та кредит", АТ "Банк "Таврика" (див. реєстр активів неплатоспроможних банків на сайті ФГВФО України) мають/чи право вимоги по тисячам об'єктів нерухомості у своєму кредитному портфелі (на 1 лютого 2014 таких кредитів нараховувалось на суму 16,6 млрд грн). Серед них земельні ділянки та санаторії на узбережжі, житлові та нежитлові (торгові) приміщення в Ялті, Севастополі, Сімферополі, Керчі тощо.

Водночас, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб України регулярно виставляє на відкриті торги заставне майно банків в Криму (див., наприклад, лот № Q81926b2974 про продаж права вимоги АТ "Дельта Банк" по іпотеці на торговий центр по вул. Сморжевськогом м. Керч площею 3,5 тис. кв. м.).

Які ризики у покупця таких активів?

Фонд захисту вкладників РФ ініціював тисячі позовів про стягнення заборгованості з українських банків, що функціонували на території Криму до окупації. Так, тільки за один день 31 березня 2017 року в Арбітражний суд м. Севастополя від Фонду захисту вкладників (ФЗВ) подано 36 позовів до ПАТ "Державний ощадний банк України", 5 квітня - 20 позовів до ПриватБанку. Всього за станом на 6 квітня 2017 року в арбітражні суди Криму першої інстанції (м. Севастополь і Сімферополь) надійшли тисячі справ про стягнення заборгованості з українських банків. Оскільки ФЗВ у цих справах є особою, до якої перейшли права вимоги (цесіонарієм) безлічі фізичних осіб, які проживають у Криму, то об'єднав у кожному позові вимоги відразу декількох (іноді десятки) кредиторів. Див., наприклад, справу №А83-911/2015 до відповідача «ДЕЛЬТА БАНК» про стягнення грошових коштів у сумі 7 000 000,00 рублів.

Фактично, мова йде про вилучення вкладів 20 тис. кримчан в українських банках (така загальна цифра вкладників, які проживають в АРК, станом на 1 лютого 2014 року).

У той же час українські банки (або цесіонарії банків-банкрутів) не мають можливості повернути кредити, видані кримчанам, оскільки:

6 травня 2014 НБУ своєю постановою № 260 заборонив працювати на анексованому півострові всім українським банкам і зобов'язав їх закрити відділення на території Криму до 6 червня 2014 року;

Україна не визнає юрисдикції РФ в Криму, а тому банки не можуть подати позов до кримських судів або стягнути заборгованість за рішенням українського суду через судових приставів РФ.

Далі - більше. Оскільки Україна не визнає російської юрисдикції, об'єкти нерухомості в Криму не можуть бути предметом іпотеки згідно з українським законодавством, оскільки це нерухоме майно не може бути відчужене іпотекодавцем і на нього не може бути накладено стягнення, як того вимагає ст. 5 Закону України «Про іпотеку».

Через те, що майна власне українських банків у Криму (офіси, транспорт тощо) недостатньо для повернення вкладів, Федеральна служба судових приставів РФ заарештовує заставне майно українських банків, грунтуючись на загальнодоступних даних українського державного реєстру майнових прав на нерухоме майно та розглядає "джерелом задоволення вимог (до укр. банків), зокрема, права вимоги банку за кредитними договорами та договорами застави" (тут ми цитуємо опубліковану в «Новій газеті» відповідь ФЗВ одному з кримських позичальників).

Виходить, що коли предмет застави знаходиться на території Криму, судові рішення щодо нього приймаються відразу в двох юрисдикціях: за позовами ФЗВ Росії і банку або ФГВФО України. Російська Феміда при цьому спирається передусім на рішення саме свого суду, порушуючи один з основоположних принципів приватного права про персональний характер судового рішення. В теорії позивач повинен одержати задоволення виключно за рахунок коштів чи майна боржника, а не за рахунок боржника свого боржника.

Не маючи юридичних інструментів для врегулювання майнових суперечок в рамках українського або російського законодавства, без перспективи найближчим часом вирішення майнових спорів на підставі двосторонніх домовленостей, українські позивачі змушені звертатися за захистом своїх прав у міжнародні судові інстанції.

Натхнені рішенням міжурядового Постійного арбітражного суду (у РФ більш поширена назва «Постійний третейський суд») про стягнення з Російської Федерації 50 млрд дол. за позовом акціонерів ЮКОСА, свої позови в цю інстанцію подали "Приватбанк", "Укрнафта", аеропорт "Бельбек", компанії Stabil, Everest Estate і Ощадбанк.

Так аеропорт Бельбек ініціював провадження 13 січня 2015 року, «Укрнафта» - 15 червня, а Ощадбанк - 18 січня 2016 року, після закінчення шестимісячного строку на розгляд досудової письмової претензії.

За позовом І. В. Коломойського (аеропорт «Бельбек») 9 березня 2017 року арбітраж виніс проміжне рішення (Interim Award) про визнання юрисдикції.

У всіх згаданих випадках Росія не бере участь у розглядах, оскільки не визнає юрисдикції Міжнародного арбітражу в справах, які (на її думку) належать до сфери двосторонніх домовленостей між РФ і Україною. В активі Росії рішення Міжнародного суду ООН про залишення без розгляду позову Грузії в рамках Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, а також рішення гаазького окружного суду (по суті – еквіваленту російського районного суду) про скасування рішення Постійного третейського суду в справі ЮКОСА з процедурних підстав, передбачених арбітражним кодексом Нідерландів (росіяни довели, що справа ЮКОСА було не в юрисдикції міжнародного арбітражу).

Українська сторона посилається на положення Російсько-Української Угоди між урядами РФ і України про заохочення та взаємний захист інвестицій (далі ДІД) від 27 листопада 1998 року і ратифікований обома сторонами Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ 1976 року про розгляд комерційних спорів. Позивачі заявляють, що Російська Федерація порушила свої зобов'язання, що випливають із Російсько-Українського ДІД, шляхом прийняття з лютого 2014 року заходів, які позбавили позивачів прав власності, договірних та інших прав на активи в Криму.

Підводним каменем міжнародного арбітражу є питання юрисдикції, бо в контексті Російсько-Українського ДІД захисту підлягають інвестиції України на території РФ. Тобто Україна буде доводити, що РФ здійснює ефективний контроль над Кримом, а росіяни – що Крим є територією, що прямо визнається позовами українців.

Висновки невтішні для українських власників, або тих, хто зібрався придбати власність за українським законодавством. Росія послідовно дає зрозуміти, що вирішує і буде вирішувати питання власності на окупованому півострові виходячи зі своїх інтересів, під які вже створена правова база. РФ не збирається реагувати на рішення Міжнародних судових органів, а примушує Україну до двостороннього врегулювання, базою для якого має стати визнання Криму російською територією. Інтереси українських власників при цьому виступають інструментом для політичного тиску.

Таким чином, покупець активів у Криму за українським законодавством несе всі ризики, пов'язані з існуванням де-факто подвійної юрисдикції Росії і України на території півострова і може залишитися і без грошей, і без інструментів для правового захисту.

Микола Трохимчук