Від війни до війни. Історія однієї депортації

Тоді за наказом Йосипа Сталіна з півострова виселили весь кримськотатарський народ. Людей звинуватили в «допомозі нацистському режиму» і примусово з 18 по 21 травня вислали до Середньої Азії та на Урал. За офіційними даними, депортували близько 200 тисяч людей. Згідно з даними Національного руху кримських татар, ця цифра вдвічі більша – 423 100 осіб. Масово повернутися до Криму народ зміг лише у 90-х роках ХХ століття. Ми зустрічаємося із Зерою Баталовою в Києві, їй сімдесят один рік. Вона – кримська татарка і народилась у депортації в Узбекистані.

Війна

Дідусь і бабуся Зери Баталової все життя прожили в Криму. Вони були достатньо заможною родиною на той час: «у них було троє коней, великий будинок, дідусь в мене любив гарно одягатися, в нього в шафі висіли каракулеві шапки і дорогі речі», – розповідає про своїх родичів жінка. Рятуючись від розкуркулення у тридцятих роках ХХ століття, Меджит і Фатма Ганієви - дідусь і бабуся Зери Баталової, переїхали в Білогорський район, забравши з собою лише декілька валіз із особистими речами і одного коня. На момент початку Другої світової війни в родині Ганієвих було четверо дітей: три доньки і син. Мама Зери Баталової, Нуріє, у 1941 році здавала іспити для вступу у Ялтинський педагогічний інститут. Перед битвою за Крим вона замість підготовки до вступу пішла допомагати фронту: «Вона пішла у так звані ополченці. Це щось на кшталт сучасної територіальної оборони. Точно знаю, що вона, зокрема, рила окопи. Їй дуже запам’яталась історія, коли вони рили окопи під Сімферополем, ближче до степових районів. Там вони ночували, жили, працювали. Одного разу летів німецький літак, достатньо низько і розкидав листівки. А в листівці такий віршик «дамочки, не копайте ваши ямочки все равно наши таночки проедут ваши ямочки» от у такому стилі. Мамі це дуже запам’яталося». Нуріє ніхто не примушував міняти студентську кафедру на військову форму, рішення захищати країну вона прийняла самостійно. Її рідний брат Енвер за рік до початку війну вступив у морську військову академію в Севастополі. А потім пішов воювати. Нуріє ж повернулася до родини в Білогорський район. Її батьки допомагали партизанам їжею, адже жили недалеко від лісу, а одного разу сама Нуріє допомагала партизанам порахувати кількість військової німецької техніки, що стояла в сусідньому селищі. В селищі Багате (Білогірський район) вже розташовувалися німецькі війська. Командир партизанів, яким допомагала родина Нуріє, попросив її сходили і порахувати кількість техніки, а також, по можливості, зафіксувати місце розташування. «Моя мама спочатку погодилась, а потім подумала, що кримські татарки з хлопцями не ходять і щоб не засуджували в селищі, попросила свою подругу. Тобто, війна війною, а головне - щоб у селі не засуджували», – посміхається Зера і продовжує. «Командир тоді був вражений наскільки моя мама докладно і точно все запам’ятала, а також її сміливістю і винахідливістю», – розповідає Зера Баталова.

Депортація

18 травня 1944 року в село, де жили бабуся і дідусь Баталової, прийшли радянські солдати. Вони давали 15 хвилин на збори і особливо нічого не пояснювали, згадує жінка. «Мій дідусь швидко завантажив віз речами. Він думав, що через можливі бойові дії їх евакуюють. Коли знову прийшов один із військових і каже, мовляв, ти що? Розвантажуй це все. Бери рівно стільки, скільки можеш взяти в руки, на вас чекає автівка на площі. Старих людей на автівках вивозять. Всі, хто може пішки, за машиною йдуть». Коли в завантаженій автівці вони їхали по трасі, то побачили величезну кількість людей, які йшли пішки понад трасою. Вся дорога була забита людьми з речами і всі ці люди були кримськотатарської національності. Коли автівка під’їхала на перехрестя, де працювала донька Меджита і Фатьми Нуріє, мама почала вигукувати її ім’я, сподіваючись, що Нуріє почує її. «Так випадково сталося, що мама почула своє ім’я, адже вона йшла в потоці разом із іншими молодими людьми. Вона побігла за машиною і її підібрали. Так вона залишилась із батьками і на вокзал, звідки кримських татар відправляли у вагонах у депортацію, приїхала з ними». Баталова переповідає спогади своєї мами: «Їх почали буквально запихати в брудні смердючі вагони. Люди соромилися, тому що в дорозі хотілося в туалет, а в вагоні величезна кількість людей: і старі, і малі. Хто панікував, хто плакав, були і хворі і діти». За спогадами Нуріє, депортація тривала близько чотирьох тижнів. Двері у вагони майже не відкривалися, навіть коли були зупинки. Вийти людям дозволялося вкрай рідко. Коли на одній із зупинок, вагони відкрили, люди вискочили з них і побігли набирати воду з калюж. Тоді декілька жінок відстали від депортаційних вагонів, а їхні діти поїхали далі на Урал. «Осиротіли по дорозі», – каже Зера Баталова. Через антисанітарію, відсутність води та їжі багато хто з кримських татар помер в дорозі: «Їх не одразу вдавалося виносити з вагонів. Іноді доводилося стукати по декілька годин і просити, щоб відкрили вагони. Часу на те, щоб поховати людину, також не було. Тому залишали або понад залізничною дорогою, або закладали камінням, гілками тіла загиблих», – говорить жінка. Після депортації, через декілька років бабуся Зери померла, потім пішов із життя і дідусь. Нуріє вийшла заміж спочатку за батька Зери, пізніше вийшла заміж вдруге за Зериного відчима – Джафера Асанова.

Повернення

В Крим родина Зери Баталової повернулась у 1967 році. За декілька років до цього 28 квітня 1956 року вийшла директива «Про зняття обмежень на спеціальні поселення кримських татар… переміщених у роки Великої Вітчизняної війни», яка передбачала де-реєстрацію депортованих осіб та їх звільнення від адміністративного нагляду. В реальності все виглядало не так просто, як в офіційних документах. Зера з мамою і вітчимом повернулися в Білогірський район. Декілька років поспіль вони не могли прописатися і отримати документи, які би підтверджували, що вони дійсно мешкають на півострові на офіційних підставах. «Більше того, декілька років поспіль ми мали великі шанси бути депортованими ще раз. На той час, представники місцевої влади вишукували тих кримських татар, які повернулися в Крим, і примусово вивозили за межі півострова. Кожного разу, коли ми чули, що до нас можуть прийти, - адже чутки розносяться швидко, ми швиденько їхали з хати, прихопивши найнеобхідніше». Родина по декілька днів могла ночувати в наметі у лісі, або на березі моря, поки представники влади розшукували їх для того, щоб ще раз примусово виселити. Баталова розповідає випадок, як зустріла на вулиці незнайому жінку, яка почала кричати на неї: «Що вона мені тільки не казала, і що ми – кримські татари голови всім будемо різати, і що зі шкіри людської ремені собі робимо». Жінка пояснює, що подібна поведінка людей в бік кримських татар у 70-х роках ХХ століття була цілком звична. Через два роки після повернення, у 1969 році, вітчим Зери, Джафер Асанов був заарештований за порушення паспортного режиму. «На той момент це був лише привід, щоб виселити батька (Зера Баталова називає відчима батьком – ред.) або взагалі ув’язнити його. Тоді моя мама поїхала в Москву і розшукала адвоката Миколу Сафонова, який допоміг моєму вітчиму, і в результаті, суд виніс покарання у вигляді двох із половиною років виселення з Криму. Пізніше, незалежний адвокат Микола Сафонов напише книгу «Записки адвоката. Кримські татари» і перша справа, яку він описуватиме в своїй книзі, буде присвячена вітчиму Зери Баталової. «… у рухах молодої жінки з таким поетичним ім'ям Зера настороженість, і навіть у грі дитини немає дитячої безпосередності, веселощів, дівчина здригається від найменшого стуку у двері і тиснеться ближче до матері». Так описує Сафонов своє перше знайомство із Зерою Баталовою, коли він приїхав вперше у Білогірськ захищати її вітчима.

Окупація

Під час окупації Криму у 2014 році, Зера Баталова знаходилась у Києві на плановому лікуванні. «В якийсь момент, наприкінці лютого ми увімкнули телебачення і побачили, що в Крим залітають російські гвинтокрили, висаджується на півострові російський десант. Мені почали телефонувати родичі з Кубані і перепитувати, чому в бік Криму йде нескінченна колона військових автівок». Через декілька днів, 27 лютого 2014 року, Верховна Рада в місті Сімферополі була захоплена військовими без розпізнавальних знаків. Як підтвердилося пізніше, захоплення будівлі ради було проведено російськими військовими. Баталова має музичну освіту, вона все життя займалась музикою, керувала мистецькими колективами. «Я далека від військових дій і аспектів, я – людина мистецтва. Але саме в той момент було відчуття тотальної зради. Люди продовжували виходити на підтримку територіальної цілісності України на півострові, вони влаштовували мітинги, всіляко намагалися продемонструвати свою позицію. Але сталося те, що сталося». Жінка повернулася в Крим вже після так званого «референдуму» через місяць у квітні 2014. До цього вона працювала вчителькою музики у Білогорській школі №2. «На початку я не бачила жодних особливих змін в поведінці моїх кримських знайомих. Хіба що до одних моїх сусідів почали часто приходити представники місцевої так званої самооборони. Вони часто заходжували в гості, спілкувалися, вели свої розмови. А потім я якось зустріла на вулиці знайому, яка сказала мені щось типу: знаєш, а вас кримських татар нова місцева влада дуже не любить», – пригадує фрагменти особистої окупації Баталова. 

Донька Зери – Ельзара Баталова, заслужена артистка Автономної Республіки Крим та заслужена артистка України, відмовилась співпрацювати з російською окупаційною владою Криму.

Війна

 Зранку 24 лютого в донки Зери Ельзари почав дзвонити телефон. «На Україну іде наступ з боку Російської Федеації», – сказала подруга Ельзари. Зера пригадує, що крізь сон чула віддалені звуки вибухів, але вона думала, що це хтось запускає за вікном салют. Каже, що не вірила до останнього. Повірила, коли наступного дня, 25 лютого, російський БРТ наїхав на цивільну автівку з людиною всередині. Зера спостерігала за цією ситуацією з власного вікна в квартирі на шостому поверсі в Києві. На п’ятий день повномасштабної війни, Зера з донькою Ельзарою і онуком Гіреєм виїхали з Києва в місто Тисмениця Івано-Франківського району. Діставалися вони туди на евакуаційних автобусах близько двох із половиною діб. Їх прихистили колеги Ельзари. «Вони не взяли з жодної копійки грошей і сказали, що ми можемо залишитися там рівно стільки, скільки необхідно. В якийсь момент нам стало незручно самим». Родина Баталових повернулась у Київ, коли Київська область була звільнена від російської армії. «Зараз все стає гранично прозорим. Після 24 лютого 2022 року. Людям вже не потрібно пояснювати, що таке депортація. Тому що в минулому столітті з цим стикалися кримські татари 18 травня, а зараз, на жаль, з цим стикаються всі громадяни України, які знаходяться на окупованих територіях, наприклад. Це жахливо, я ніколи б не могла подумати, що моя родина, мої донька і онук, спостерігатимуть за тим, що колись пережила моя мама і бабуся з дідусем»,  – говорить Зера Баталова.

Олександра Єфименко 

Фото авторки