Перший Міжнародний конкурс юних перекладачів з українських закордонних шкіл «Мовограй» нещодавно оголосив переможців – учнів з 11 країн світу. Організатором творчого змагання виступила Спілка українських освітян діаспори – перше міжнародне об’єднання українських вчителів із різних країн світу. До його створення у 2018 році не було установи чи організації, яка б опікувалася проблемами освітян діаспори. І хоча спілка ще зовсім молода, вона активно працює, отримує позитивні відгуки про свою роботу й генерує нові проекти, серед яких і «Мовограй».

Про особливість конкурсу і проблеми українського шкільництва за кордоном в ексклюзивному інтерв’ю Укрінформу розповіла голова правління Спілки українських освітян діаспори, голова оргкомітету конкурсу «Мовограй» Ліна Максимук.

МАЛЕНЬКІ ПЕРЕКЛАДАЧІ  І ПО-ДОРОСЛОМУ ВАЖЛИВА МІСІЯ

- Пані Ліно, вітаємо конкурс «Мовограй» з успішним стартом. Він отримав чимало захоплених відгуків від учасників і журі. Як народилася ідея його проведення?

- На робочому столі в правлінні Спілки завжди багато ідей та проектів. Відбираємо найоригінальніші та, на наш погляд, найбільш дієві. Насамперед, робимо це із думкою про учнів українських закордонних шкіл, про вчителів. Як показали наші опитування, проблеми наші спільні - від Австралії до Норвегії, від Японії до Канади. Ми ставили собі таке запитання: як ми можемо допомогти школам підвищити мотивацію дітей до вивчення української мови, мотивацію приходити до школи щотижня у свій вихідний день і здобувати нові знання. Адже у наших учнів, окрім тижня навчання у місцевих школах, ще один шкільний день припадає на вихідний, у той час коли їх однолітки відпочивають. Це велике навантаження. І тому дитина має бути зацікавлена у навчанні, розуміти, для чого це потрібно. Примусом у такій важливій справі нічого добитися не можна.

Ми подумали: діти люблять різноманітні змагання, це природно. А що, як спробувати сили у змаганні, в якому ще ніколи не брали участі? Не просто показати, як добре вчилися в українській школі, а й спробувати себе в ролі перекладача з іноземної мови, самому обрати улюблений твір мовою країни проживання і вперше дати можливість  іншим українцям прочитати це українською. Така місія нашим учасникам здалася не тільки цікавою, а й по-дорослому важливою.

- Що, на вашу думку, дає юним українцям з-за кордону участь у мовному конкурсі в Україні?

- Уявіть, наші діти вільно спілкуються однією іноземною мовою або й кількома в країні проживання. Дехто чує українську лише вихідними днями в українській школі. Для чого вивчати мову, якою вони майже ніколи не користуються? Беручи участь у конкурсі, діти побачили, що українська для них – не мертва латина, а мова жива, потрібна. Більше того: для багатьох це було перше мовне випробування, такий собі мовний «стрибок із жердиною», де висока планка була взята. Уявіть, як перемога в міжнародному конкурсі впливає на самооцінку, на впевненість у своїх силах, на бажання  вчитися і творити далі! Ми дуже тішимося, коли учні закордонних шкіл отримують дипломи переможців: це окрилює не тільки їх самих, а й дає позитивний приклад іншим. А перемогти у змаганні, де свої таланти демонструють переважно діти-носії мови, надзвичайно почесно.

ДИВИСЬ, УКРАЇНО, ТВОЇ МАЙБУТНІ ЛОБІСТИ У СВІТІ!

- В Україні проводиться кілька мовних конкурсів для учнів, у тому числі з діаспори.  Чим серед них відрізняється «Мовограй»?

- Нас цікавлять здебільшого мовно-літературні змагання. Наші діти охоче беруть участь у конкурсах. Та не всі конкурси приймають до участі українських дітей з-за кордону, як-то конкурс, присвячений творчості Івана Франка (всеукраїнський учнівський літературно-мистецький конкурс «Стежками Каменяра» - ред). Це прикро.

Тому одним із завдань «Мовограю» було привернути увагу і можновладців, і широкого загалу в Україні до роботи українських шкіл за кордоном. Або й до самого факту їх існування, бо навіть не всі про нас знають. А ми існуємо! Наші діти теж українці!

Конкурс для учнів українських закордонних шкіл ми хотіли будувати на кількох стовпах. Передусім, це перше змагання для учнів для українських навчальних закладів за кордоном, де б кожен міг спробувати свої сили, незалежно від мовного рівня. По-друге, ми хотіли створити саме творчий конкурс, тобто не просто вивчити напам'ять вірш.

І третє, чи не найважливіше, – це звернути увагу на те, чим наші діти вигідно відрізняються від своїх малих земляків в Україні: кожний маленький закордонний українець надійно стоїть обома ніжками в двох культурах, у двох цивілізаціях. Дивись, Україно, через кілька років підросте нове покоління вже готових «двовекторних» перекладачів, які досконало знають іноземні мови. Ось хто буде пропагувати українську культуру в світі, просувати інтереси нашої держави в своїх країнах проживання. Це, без перебільшення, майбутні лобісти України в широкому світі.

- А як учасникам конкурсу працювалося над перекладами? З чим виникали найбільші труднощі? І що корисного усвідомили діти під час перекладацької роботи?

- Рівень зацікавленості зростав у процесі роботи. Стикалися із труднощами, що природно, але це вже не спиняло. Приходило усвідомлення, що знань бракувало, адже написати своїми словами літературний текст – це не повідомлення в соцмережі наклацати.  Ось тоді й були зроблені перші «відкриття»: де саме знайти словники іноземних мов, синонімів, фразеологізмів, як паперові, так і віртуальні. А це вже перехід на нову, вищу пізнавальну сходинку, чому всі ми безмежно раді.

Наші учні поставилися до перекладів творчо, намагалися передати текст так, щоб юному українському читачеві це було зрозуміліше. Так, один з учасників змінив іноземні імена дітей на українські, а власним назвам дав український переклад. Інша дівчинка перекладала народну казку з багатьма сталими виразами, характерними для мови країни проживання, діалектизмами. Дослівний переклад тут не спрацьовував. Та й діалоги головних героїв відрізнялися від того, як це роблять подібні персонажі в наших казках. Тоді, як нам розповідали, дитина пішла піднімати з полиць та перечитувати українські народні казки. Навіть уявляла себе на місці героїв, щоб зробити мову живішою й сучаснішою.

- Мабуть, нелегко було членам журі вибирати найкращих? Кого ви запросили оцінювати дитячі переклади?

- Ми звернулися до шанованих людей, і наш оргкомітет щасливий і вдячний, що всі вони погодилися. Це Ольга Хорошковська – доктор пед. наук, професор, лауреат державної премії України в галузі початкової освіти; Наталія Клименко –  засновниця проекту "Мова – ДНК нації; Оксана Кротюк – українська дитяча письменниця, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України; Назар Данилків – директор Школи української мови та культури при Українському католицькому університеті; Мар’яна Бурак – академічний директор Школи української мови та культури при Українському католицькому університеті; Оксана Туркевич –  кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського прикладного мовознавства Львівського національного університету імені Івана Франка.

Конкурсні роботи були анонімізовані за всіма пунктами. Оцінювання проходило прозоро, результати підраховувалися кількома способами для найбільшої об’єктивності. А ще роботи були перевірені на плагіат професійною програмою.

Ми також щиро вдячні Школі української мови та культури при Українському католицькому університеті, особисто директору Назару Данилківу та академічному директору Мар’яні Бурак за спонсорську підтримку, за призи для переможців.

- Як Ви оцінюєте результати конкурсу? Чи сподобався він учасникам?

- Сподобався. Одразу після оголошення рішення журі ми ще не знали, як сприймуть результати учні. Але чи не в перші ж хвилини свої відгуки в соцмережах стали залишати батьки, які просто не могли приховувати свого шаленого захоплення і ледь дочекалися результатів. Поширення, коментарі, відгуки в різних каналах – приватних, шкільних, на сторінках місцевих українських громад. Гордість за своїх дітей, подяка вчителям українських шкіл. Це важливо! Адже і батьки працюють у будні дні, для них теж субота не є вихідним днем, коли треба везти дитину до української школи, часто долаючи велику відстань. І для вчителів приємно бачити результати своєї праці, зазвичай волонтерської, у свій вільний день. Тому ми можемо із впевненістю констатувати, що переможцями нашого конкурсу є всі, це є абсолютний, беззаперечний успіх для дітей, родин і українських шкіл.

Ось кілька відгуків від батьків і вчителів.

« ...Хочу висловити подяку Вам за таку нагоду, одну з перших в історії новітньої української міграції за те, що пам´ятаєте про нас, понад 10 мільйонів українців, що живуть за кордоном і борються за збереження нашої мови й культури далеко від Батьківщини»

«Цей конкурс – прекрасна мотивація для вивчення мови! Це той пазл, якого нам дуже бракувало... Наші діти почали наввипередки перекладати. ...важливо, що це вони роблять залюбки і тепер бачать, наскільки необхідною є граматика і ті всі «нудні правила». 

Своїм враження від конкурсу поділилася і член журі Оксана Кротюк, яка допомагає опублікувати найкращі переклади в дитячо-юнацьких періодичних виданнях. «Кожен учасник конкурсу поставив собі високу планку, і, незважаючи на поетичну й веселу назву «Мовограй», діти – це відчутно – не бавилися. Вибір тем свідчить про широту смаків юних перекладачів. У кожному, абсолютно кожному перекладі є знахідки, вдалі мовні звороти і просто смаковиті та грамотно, доладно вжиті окремі слова чи мовні конструкції. Випадкових учасників тут нема, з чим і вітаю організаторів конкурсу! Багато цікавих з художнього боку творів я була б рада бачити опублікованими в Україні».

БЕЗ МОВИ УКРАЇНСЬКА ЗАКОРДОННА МОЛОДЬ - ЛИШЕ ТУРИСТИ ДЛЯ УКРАЇНИ

- Пані Ліно, чи зверталися ви по допомогу щодо проведення конкурсу до профільних міністерств України, інших установ?

- Так, зверталися, але від нас відмахнулися, переслали до іншої інстанції. Знаєте, ми вже багато років живемо в демократичних країнах світу і не звикли до такого ставлення з боку державних службовців у наших країнах проживання. Україні є над чим працювати в цьому плані.

Приблизно таке ж ставлення і до українських шкіл за кордоном, якщо вже згадати до слова. В Україні поки що взагалі немає ніякої політики щодо цього. Нами ніхто із владних структур особливо не цікавиться. Ви щось там самі робите вихідними днями і на волонтерських засадах? Робіть. Десь із думкою, що проблеми самі собою зникнуть.

Дивіться, Україна запрошує молодь українського походження вступати до українських вишів, навіть квоти виділяє. Але щоб приїхати та продовжити навчання в Україні, чи не має молодь як мінімум знати українську мову? Тому закордонні школи конче потрібні для цього. Без мови, без знання і розуміння історії та культури українська закордонна молодь приїде в Україну лише як туристи. А зі знанням кількох іноземних мов і солідною середньою освітою у закордонних українців є варіанти, з яких вишів у світі обирати.

- Тому у закордонних вчителів і виникла ідея об'єднатися та створити Спілку українських освітян діаспори, яка б була об’єднанням викладачів не тільки для професійного спілкування, а й для розробки стратегії розвитку української освіти за кордоном і представлення інтересів освітян владі?

- Так. Ось коли вже стало зрозуміло, що допомоги нам чекати нізвідки, що кількість шкіл і учнів у них зменшуються, що за майже 30 років незалежності в державі Україні не було створено жодного підручника для закордонних шкіл – постало питання про створення власної спілки для вчителів діаспори. І ми її створили.

Спілку було засновано 30 червня 2018 року у Великій Британії вчителями та директорами українських шкіл Італії, Португалії, Норвегії, Великої Британії, Тунісу, Греції, Об’єднаних Арабських Еміратів. Цю організацію створили представники різних професій: вчителі початкових класів, викладачі української мови, філологи, психологи редактори, маркетологи. Серед них є і магістри, і  кандидати наук, і автори підручників і навчальних посібників, переможці конкурсу «Найкращий учитель української мови за кордоном». Розробка навчальних програм і підручників для закордонної школи, підвищення кваліфікації вчителів, сертифікація учнів, захист інтересів вчителів, організація таборів і конкурсів – це основні напрями діяльності Спілки.

- В Україні, наскільки мені відомо, є низка академічних закладів, наукових установ, які не один рік працюють над проблемами діаспори і шкільництва зокрема. Чому їм не вдалося за стільки років якщо не вирішити проблеми освітян діаспори, то хоч полегшити їх?

- Практика показує, що проблеми закордонного шкільництва не вирішуються, сидячи в Києві чи Львові. Ми чули від поважних осіб, що їм важко щось зробити, бо вони й учнів закордонних шкіл ніколи в очі не бачили. Ми з цим погоджуємося. Тому й вирішили робити все тут, у діаспорі, у школах. У нас є знання, у нас є досвід, у нас є величезне бажання. Та й бюджетніше так буде – без посередників і бюрократичних надбудов.

У ТИХИХ КЛАСАХ ЗАКОРДОННИХ ШКІЛ ТЕЖ ВИРІШУЄТЬСЯ МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

- Тобто ви самі можете і навчальні програми створити, і підручники розробити для ваших шкіл?

- Можемо. І підручники, і посібники, і програми, і методики викладання, і курси підвищення кваліфікації вчителів діаспори. Зараз нічого цього немає. Викладання  мови як іноземної – це абсолютно інша спеціальність, звичайний вчитель-мовник чи вчитель початкових класів не зможе кваліфіковано викладати цим учням. Я вам скажу більше: в Україні не готують спеціалістів цієї ланки для викладання дітям, лише дорослим. А специфіка викладання дітям і дорослим різниться безмежно. Наша Спілка вже має неабиякий досвід цієї роботи, у нашіх вчителів є численні творчі доробки, якими б могли поділитися.

- Виходить, що бракує тільки підтримки з боку української влади, щоб не втратити покоління нових українців, які ризикують стати чужоземними «туристами»?

- Краще й не сказати. Це нас надзвичайно турбує. Ми тут живемо, бачимо, як через закордонні школи активно просувають свої інтереси інші країни, як вибудовують свої стратегічні плани на 20-30 років вперед. Фронти проходять не тільки там, де палає. Майбутнє країн вирішується і в тихих класах шкіл на великих відстанях від їхніх столиць. А проекти, які просуваються зараз у деяких колах в Україні, нібито школи за кордоном здатні забезпечити себе самі, є профанацією. На наших плечах відповідальність за майбутнє українства в світі. Українське шкільництво за кордоном має отримати статус державної програми. Сподіваємось, перші особи країни нас почують. Ми готові до діалогу.

Марина Федяніна, Укрінформ.