Труднощі американської вимови
Багато хто з тих, хто добре знає англійську, стикався з проблемою розуміння американців. Я й сам до таких належав, і навіть досі не певний, що подолав бар’єр сприйняття розмовної мови, який посилили захисні маски на обличчях.
Прийнято вважати, що складнощі у сприйнятті на вухо викликають особливості вимови американцями окремих слів і звукосполучень, як-от в ask (æsk замість ɑːsk), potter (pɑːdr замість pɒtə), Ron (rɑːn замість rɒn), written (ridn замість ritən) тощо.
Насправді не лише окремі слова та звуки, а вся фонетична система американського варіанта кардинально відрізняється від британського. По цей бік Атлантики інакше вимовляються практично всі голосні, особливо дифтонги, деякі приголосні. А головне – сама мелодика мови принципово інша.
Ось найприкметніші відмінності, що створюють труднощі сприйняття.
Хоча англійська й не належить до тонічних мов, як, скажімо, тайська чи китайська, але її американський варіант передбачає значне загальне пониження тону голосних звуків порівняно з британським.
Причина цього, очевидно, в особливостях американського r, яке вимовляється за рахунок напруження гортані й підйому задньої частини язика, а також перенесення кінчика язика якомога далі назад, що, очевидно, легше досягається на нижніх регістрах. А оскільки, на відміну від класичного британського, в американському варіанті r вимовляється в усіх позиціях (у тому числі перед приголосними й у кінці слова), це робить його найуживанішим приголосним, що задає тон усьому потоку мовлення. І носії американського діалекту «змушені» постійно тримати кінчик язика відтягнутим назад, так би мовити, наготові – щоб вимовляти r.
Крім того, це робить мовлення ніби гугнявим, у ніс: через напруження мовленнєвого апарату повітря виходить майже однаковими потоками через рот і ніс, на відміну від «ротового» мовлення британців.
Людей, призвичаєних до британської вимови, збиває з пантелику «надуживання» r. Навіть прості фрази через домінування цього напівгортанного звуку можуть бути невпізнанними, а весь потік американського мовлення – сприйматися як монотонне рикання.
Інтонаційно американське мовлення навдивовижу монотонне. Запитання часто звучать як твердження. Розповідні конструкції не мають «емоційних» підйомів і спадів, як у британців. Це теж додає проблем у спілкуванні, особливо в масках.
Характерною рисою британського варіанта є чітке розрізнення довгих і коротких голосних, а також наявність дуже коротких придихових пауз при вимовлянні голосних перед глухими проривними (k, p, t): but (bʌ^t), pit (pɪ^t), leak (liː^k). В американському діалекті різниця між довгими й короткими голосними зберігається, але вона не така чітка, а придихова пауза майже не відчутна. І це теж неабияк спантеличує і робить мову якоюсь «неправильною».
Є маса й інших фонетичних відмінностей, які, втім, створюють значно менше проблем у сприйнятті – на відміну від названих вище: загального пониження тону, «надуживання» r, монотонності та слабкої артикуляції голосних.
Володимир Ільченко
FB
реклама