Просто слухай: уривок із книги «В ізоляції. Дописи про Донбас», яка отримала Шевченківську премію

Просто слухай: уривок із книги «В ізоляції. Дописи про Донбас», яка отримала Шевченківську премію

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо послухати уривок із книги Станіслава Асєєва «В ізоляції. Дописи про Донбас», яку цьогоріч було нагороджено Шевченківською премією в галузі публіцистики та журналістики.

«Мене часто запитували, про що моя збірка статей "В ізоляції", якщо відповісти одним реченням? Сьогодні, коли вже маю честь бути лауреатом Шевченківської премії, відповісти значно простіше – саме про це. Про два світи, де в одному за право на думку дають двічі по 15 років, – а в іншому тобі аплодує країна. Один і той самий текст, але різні світи. Саме про це "В ізоляції", саме це я намагався показати з 15-го по 17-й рік. І саме про це – в першу чергу – моя сьогоднішня Шевченківська премія, за яку безмежно вдячний величезній кількості вже рідних людей», –  написав Станіслав у Фейсбук.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

Слухайте також: уривок із книги Станіслава Асєєва «Світлий Шлях»: історія одного концтабору

ПРОСТО ЧИТАЙ:

ПРИВІД НАТИСНУТИ НА КУРОК

Але ж саме в цьому й криється стрижень психології населення Донбасу, ідеали свободи та рівності для якого завжди означали щось на кшталт вибору мотузки для власної шиї. Людина, яка працює по 12 годин на добу в дуже важких умовах із зарплатою 2,5–3 тис. грн і часто не має соціальних гарантій, ментально перетворюється певною мірою на «мазохіста», що проклинає такий спосіб життя й водночас не уявляє свого існування поза ним. Чи варто дивуватися, що вона не переймається проблемами корупції, свобод, правової держави та демократії в широкому сенсі цих понять?

У результаті соціальних потрясінь зими 2014 року, а також їх продовження вже навесні багато жителів Донбасу втратило роботу, що в психологічному плані означало не просто відсутності можливості піти в магазин, а й крах дуже вагомої частини їхнього особистого простору, яку намагалися заповнити «пустими» словами з екранів ТБ про перемогу демократів над злом. Не вдаючись до прикладу за формою, за своєю суттю ситуацію, що склалася, можна було б порівняти з реформою 1861 року, коли багато кріпаків, діставши свободу, свідомо поверталися до своїх господарів, щиро не розуміючи, що їм тепер робити зі власним життям.

Забігаючи трохи наперед, зазначу, що значна частина нинішнього «ополчення» з-поміж людей, які справді проживають на території Донбасу, вступила до його лав саме під дією зовнішнього середовища, до останнього працюючи під свистом мін, що пролітали над їхніми головами. Тільки втративши джерело доходу й діставши вільний час, чимало їх пішло в «ополчення», переносячи зовнішні штампи та ідеали на кшталт «русского міра» на власний внутрішній досвід. Причому багато з тих, хто працював на Донбасі, вже в розпал конфлікту не отримували за свою роботу ані копійки (особливо в шахтарській галузі), але й далі спускалися під землю без найменшої надії на зарплату.

Здебільшого ці люди до війни заполоняли місцеві лавочки, запиваючи тараньку щойно купленим пивом. Однак той факт, що вони готові були прийняти систему з достатньо жорсткою регуляцією цінностей, поглядів та думок, пропоновану їм у чомусь Кремлем, якраз і пояснює поголовну добровільну мобілізацію в лавах «ДНР», що спершу справді не забезпечувала своїх «ополченців» стабільною зарплатою.

Доволі яскравим прикладом у цьому сенсі може слугувати «ополченець» із позивним Лис, що вступив у «казачєство» лише через три дні після того, як втратив джерело доходу. Ділячись власним досвідом тепер, багато місяців потому, він каже, що відчуває неймовірне емоційне піднесення тільки тоді, коли стоїть зі снарядом у руках біля гармати, це переважує страх власної смерті.

Страх як визначальний бік сили також присутній у суспільній свідомості донеччан та інших жителів Донбасу. Тут можна виокремити цілу низку підсвідомих мотивів, які стимулюють місцеве населення всіма можливими способами чинити опір київській владі - як ментально, так і фізично.

І першим у цьому списку міг би стояти страх перед змінами, що частково переплітається з тривогою у зв’язку зі втратою стандартної лінії життя «робота — дім — робота». І якщо для більшості людей він пов’язаний саме з практичним боком питання (фінансами тощо), то для мешканців східного регіону постійність мислення завжди збігалася зі способом життя і так звана совковість насправді не що інше, як дуже давня традиція делегувати свою відповідальність одній людині, замість того щоб вирішувати самому.

Нинішня інформаційна війна внесла й свій колорит у довгий список місцевих стереотипів, коли літнє населення стало щиро боятися звірств українських «нацистів», а молодше покоління «всією душею» має намір протистояти їм у боротьбі за «вільний Донбас». Те, над чим сміється решта України, — міфи про розіп’ятих дітей і масові зґвалтування, — стає на Донбасі новою ментальною реальністю, яка на два кроки попереду будь-яких раціональних доводів та аргументів.

Не слід забувати й про те, що люди, які стали жертвами такої пропаганди, насамперед мають до неї й серйозну схильність, бо далеко не всі щиро вірять у картинку, трансльовану російськими телеканалами.

Насамкінець на підтвердження сказаного вище не зайве зауважити, що переважну частину незгодних із «ДНР» і «Новоросією» жителів Донбасу становлять саме студенти й викладацький склад вишів, а також діячі культури, тобто, говорячи звичайною мовою, інтелігенція, яка не обтяжена важкою працею і яка зберегла свіжість мислення. На жаль, більшість цих людей перетворилися на мігрантів, із різним ступенем комфорту оселившись в інших регіонах нашої країни.

«УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ»

19 квітня 2015

«ГОЛОС ДОНБАСУ»: П’ЯТЬ ТИСЯЧ «ПОЧУТИХ» ЖЕРТВ

Люди, які довгий час проживають на території інших областей України, в’їжджаючи в «ДНР-ЛНР», відчувають майже фізичну зміну не тільки ландшафтів із табличками «МІНИ» і зовнішнього вигляду людей, які зустрічають їх із ножами, довгими бородами й автоматами біля кордону «республік». Йдеться вже про принципово іншу реальність, коли ці жителі бачать дійсність, що довкола них, зовсім інакше, ніж решта України.

Не раз спостерігаючи за поведінкою людей в екстремальних ситуаціях тут, на Донбасі, можна помітити, наскільки війна змінила картину дійсності загалом, перевернувши пріоритети людей догори дриґом. За понад дев’ять місяців збройного протистояння «ДНР» і сам Донецьк перетворилися на іншу реальність, навіть порівняно з тим, що було тут до війни. На реальність із десятками танків на вулицях, з глибокими вирвами від мін, зі слідами від гусениць на асфальті просто біля входу в кафе, з хвостами ракет біля дитячих майданчиків, зі щоденними обшуками й підозрами в диверсійній діяльності. Зрештою, з тим, що ніхто з ваших близьких не дасть гарантії, що ви доживете до наступного ранку. Дійсність, де доноси на рідних і друзів у пошуку «ворогів республіки» стали нормою, де на сходах одного з макіївських супермаркетів ви бачите восьмирічну доглянуту дитину, яка просить «гроші на булочку», де порожні полиці «Амстору» змушують не брати навіть хліб, обходячись неякісним сурогатом — якимись перепічками, де розстрільні вироки виписуються за законами часів Сталіна і де навіть у «мирний» час вибухають гранати в квартирах, забираючи життя цілих сімей, лише віддаляє думки людей від глобальних процесів, якими зайняті голови більшості на «великій землі».

Населення Донбасу здебільшого кардинально відрізняється ментально від тієї частини країни, яка квінтесенцію демократичних процесів і свобод на Майдані завжди сприймала як само собою очевидне. А війна перетворила ту відмінність на прірву. І справа зовсім не в тому, що суспільна думка донецьких, а саме тих, хто лишився в «ДНР», коливається в діапазоні від радикального російського націоналізму до простої максими «мені все одно, аби тільки не було війни», коли ця війна вже стоїть під дверима. Навпаки, така позиція чіткіше окреслює той силует народної свідомості, який зараз блукає донецькими вулицями з прапорцями «вперед, ДНР».

Але запитаймо себе: а чому ці люди взагалі ще тут? Чому вони не біжать від снарядів і мін (хоча багато хто справді покинув область), а, як і раніше, опускаються в шахту під звуки «Ураганів» із зарплатою трохи більшою, ніж зараз коштує телефон? Що змушує їх жити в квартирах будинків, де поряд, у сусідніх, часто немає вікон і стін?

То що ж таке той «голос Донбасу», про який так часто кричали з трибун на площах Донецька з Луганськом, а тепер перенесли на стіни будинків головних вулиць у вигляді написів «змусимо почути Донбас»? Але насамперед необхідно сказати, чим він не є. Це точно не наївні лозунги про «хунту» та «укрофашистів», які зараз, немов мантру, повторюють у лавах «ДНР». До цього ще треба було прийти. Навіть головні «герої Новоросії», як-от Губарєв і Пушилін, не відразу зорієнтувалися в тому, що фашизм, перенесений на українські реалії, може бути чудовою «ганчіркою матадора» й змушувати місцеве населення метатися з кутка в куток, ненавидячи то одних, то інших. Однак треба віддати їм належне: справді, ідея фашизму як абсолютного зла в регіоні, більша частина мешканців якого вихована на радянському минулому, а вулиці досі лишаються з іменами то Дзержинского, то Артема, була неймовірно проста й талановита, вона поєднала в собі цілий котел поглядів із байдужості, апатії, російського радикалізму, анархізму та інших, які зараз «блукають» у рядах «Новоросії». Однак «голос Донбасу» звучав тут ще й до них.

Потяг до «сильної руки», неприйняття загальних демо- кратичних правил і норм, тотальна ксенофобія як у політиці, так і в соціумі, загальне «отруєння» думки ідеєю і страхом фашизму — ось те, що дає змогу сьогодні опускатися під землю шахтарям, маючи в кишені велику дірку. Ось те, що заважає голодним старим і збіднілим учителям винирнути з-під пресу російської пропаганди, яка ллється майже цілодобово з місцевих телеканалів та ЗМІ. Це причина, з якої поруч із пам’ятником Шевченкові красується пам’ятник Лєніну, а будь-які спроби змінити стан справ наштовхуються на ще більші впертість і спротив.

«Голос Донбасу» чується ось уже майже рік, і завдяки йому на площі в центрі Донецька не сталося жодних архітектурних змін — Лєнін стояв, чого не скажеш про сотні спалених будинків і зруйнованих доль. Ми звикли мислити лише фактами, і «подієвість» усього, що відбувається, цілком заповнює медійний ефір. Але навіть у самому Донецьку вже далеко не кожен здатний згадати, через що почалася ця війна, тепер уже мислячи лише власним зруйнованим будинком чи загиблим під Шахтарськом батьком. «ДНР» консервувала в собі ненависть, страхи й стереотипи, а місцеве населення опинилося в емоційному вакуумі, коли навіть найменші проблиски думки про можливі поступки наштовхуються на штамп «Донбас ще ніхто не ставив на коліна». Але й тут на виручку «русской вєснє» приходить дивовижна риса місцевих мешканців терпіти все: від невиплачуваних зарплат та пенсій до мін і ракет, що залітають до їхніх квартир. Такий уже «голос Донбасу» — тихий, терплячий і абсурдний, що вірить у теперішнє більше, ніж у логіку майбутніх днів.

РАДІО СВОБОДА

20 квітня 2015

ЯК СТАТИ ТІННЮ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ

Коли починаєш говорити про власне життя, зазвичай перше, що спадає на думку, це тверді фрази, на які опираєш особистий досвід, як на стару милицю в куточку. Щось на кшталт: «народився», «закінчив виш», «вийшла заміж», «двоє дітей» тощо. Це завжди виручало нас, еге ж? Але я не назву вам навіть власного імені. Усе моє свідоме життя звелося до нехитрих псевдонімів та масок замість справжнього фото в соціальних мережах. Це стало можливим після того, як на моїй землі замість синьо-жовтих прапорів замайоріли штандарти «ДНР», а сам я перетворився на своєрідного вигнанця.

Дозвольте представитися. «Станіслав Васін» — ті два слова, під якими я дивитимуся на вас із цих сторінок. І перше, про що хотів би сказати, це про неможливе. Про почуття, яке не полишає мене досі, хоча я на жоден день не виїздив із Макіївки від найпершого моменту АТО і мав би вже до всього звикнути. Але відчуття неможливого не зникає. Про що я? Про геть знищений аеропорт, із якого, чистого й блискучого, ще зо два роки тому літав до Києва. Про чудовий ресторан у середмісті Донецька, де колись чемний дідок-швейцар подавав мені куртку на виході, а тепер височіє купа мішків із піском і походжають парубки з гранатами. Про повітря, нашпиговане вибухами й смородом спалених будинків. І, нарешті, про людей, для яких лінія фронту пролягла розломом просто в центрі сімей, зробивши ворогами нещодавніх друзів та знайомих. Усе це неможливо.

Ще якихось два-три роки тому, крокуючи весняними вулицями Донецька зі студентською папкою, я міг би побитись об заклад, що швидше на іншому кінці Землі станеться якийсь глобальний катаклізм, аніж через такий недовгий час на Університетській зустріну колону танків, гаубиць та артилерії. Справді, з якого дива їм тут бути? Це неможливо. І що перед моїми очима тепер? Трупи на плитах, перелякані погляди...

Торік я бачив усі ключові події, що сталися на нашій землі під час проведення АТО: це були й «парад полонених», і перший березневий мітинг, із якого, власне, й почалась урочиста хода сепаратизму нашим краєм... Я чув зойки та стогони серед тіл, розкиданих на узбіччях вулиць після всім нам відомих обстрілів Донецька. Кілька разів і сам бував недалеко від того, щоб поповнити ряди сухої статистики жертв цієї війни. Крім того, мені добре знайомі багато персон, які стояли біля джерел донецького сепаратизму або ж сьогодні перебувають у складі «народної армії Новоросії», будучи записані хто в «казачєство», хто в батальйони «Восток» і «Сомали», а хто в місцеву «поліцію» чи так званий СМЕРШ. Я бачу цих людей майже щодня — тих, із ким колись у дитинстві бавився в одному дворі або ще недавно будував плани й обговорював літню відпустку в Ялті.

Але тепер усе зникло. Тепер вони ходять у старому «степовому» камуфляжі, в міцно зав’язаних берцях, з автоматом через плече й ножем на правому боці. У більшості з них домівки заповнені цілим арсеналом трофейної чи просто краденої зброї, а самі вони перетворилися на такий собі відбиток війни, втративши жалість, співчуття й емоції в місцевих окопах та бліндажах. І, зустрічаючи їх просто на вулиці, мені щоразу доводиться майже виправдовуватися, бо з нашого будинку я єдиний, хто ще не в «ополченні» із зовсім не зрозумілих їм причин.

З огляду на особистий досвід можу впевнено сказати: найскладніше в усій цій ситуації зовсім не тремтіння шибок від «Градів» і не талий сніг замість зниклої води. Річ навіть не в крові та криках, які раз по раз заполоняють вулиці. Пережити можна й стрибки цін, і ночі під звуки «Смерчів». Найгірше те, що є майже невловним для звичайного погляду, те, що ховається від екранів, об’єктивів, репортерських камер, яскравих і гучних статей. Упродовж близько року перебування в окупації поступово я втратив майже всіх друзів: частина повернулася до рідного району в закритих трунах, інші просто перестали зі мною спілкуватися. Приблизно те саме діється з рідними й близькими: час навчив мене тримати язик за зубами, якщо хочу зберігати бодай якусь подобу миру в рідних стінах. Не я один стаю майже тінню у власному місті, мусячи приховувати свої погляди на цю війну, а й близькі мені раніше люди «тануть» із не меншою силою та швидкістю, щезаючи з кожним новим днем АТО.

І ось що вам скажу: не минає і дня, щоб за побутовими проблемами, балачками про захмарні ціни та колючим дротом блокпостів я не поставив собі це запитання: як? Як це стало можливим? Зрештою, це Донецьк, Східна Європа, а не Сомалі чи Ліберія, щоб ми жили в підвалах, мріючи перерізати горлянку тим, хто ще недавно стояв посеред стадіону з таким самим синьо-жовтим обличчям. Мабуть, до кінця я так ніколи й не відповім собі. Аж надто особисте це запитання, занадто просякнуте кров’ю моїх учорашніх друзів, які взяли до рук зброю заради «великої Росії». Я можу перелічити сотні причин, чому вони опинилися в лавах «ополчення», нафантазувати безліч теорій про думки панів Путіна та Обами, вигадати власний погляд на проблеми війни. Але кому, як не мені, знати всю безглуздість таких «розваг», коли ми, немовби знічев’я, вправляємось у власному безсиллі що-небудь змінити, перелічуючи точні відповіді на до пуття не сформульоване запитання? Залишаю вас наодинці із цими думками. Може, наступного разу комусь пощастить більше і він знайде бодай видимість відповіді на те, про що я розмірковую ось уже близько трьохсот днів. Але для нашого з вами знайомства, мабуть, сказаного цілком вистачить.

РАДІО СВОБОДА

25 січня 2015

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-