Леонард Німой. Пригоди прибульця в Голлівуді

У п’ятницю, 27 лютого 2015 р. у районі Бель-Ейр (Bel Air), що поряд із Беверлі-Хіллз і Брентвуд, які вважаються найдорожчими районами на західному узбережжі західного Лос-Анджелеса, Каліфорнія, відомими як “Тhree Bs”, – від хронічного обструктивного захворювання легень (ХОЗЛ) у 83-літньому віці у власному будинку пішов за межу американський кіноактор українського походження, кінорежисер, фотохудожник, поет і співак Леонард Німой (Leonard Simon Nimoy). Почесний доктор гуманітарних наук Антіохійського університету (Antioch University), удостоєний у 2000 р. того звання за свою працю в пам’ять про Голокост, до самої смерті залишався вірним любові до рідного краю і рідного народу.

Як активний користувач соціальних мереж, капітан Спок останнім написав такий твіт: “Життя, схоже на сад. Ідеальні моменти можуть траплятися, але їх ніде зберігати, окрім як у пам’яті”. І далі поставив знайомий мільйонам телеглядачів підпис-акронім LLAP, тобто “Live Life And Prosper” (“Живи довго і процвітай”).

Та фраза вперше зірвалася з вуст знакового кіноперсонажа – містера Спока (Леонард Німой) у науково-фантастичній стрічці “Час люті” (“Amok Time”; 1967), першому епізоді другого сезону кіноепопеї “Зоряний шлях”/“Стар трек” (“Star Trek”; 1964-2013), вперше показаного на телеканалі “NBC” 15 вересня 1967 р. Це вітання швидко увійшло в англійську мову, набуло статусу культурної ікони (cultural icons; це – більше мему), а нині уособлює суть серіалу “Star Trek”, що свій час випередив не на одне десятиріччя. Відтепер й акронім LLAP, і сама фраза “Живи довго і процвітай” уособлюють такі принципи нового формату відкритого суспільства, як толерантність, вільний обмін думками, культурний брендинг.

Отже, 27 лютого 2015 р. престижний район Бель-Ейр, де колись мешкали Альфред Хічкок, Рональд Рейган, Уорнер Бакстер, а тепер живуть Ілон Маск, Клінт Іствуд, Джоні Мітчелл, Бейонсе, – став без Леонарда Німоя якимось порожнім.

*   *   *

Що слід знати про цю знакову для культури ХХ століття фігуру? Леонард Німой народився 26 березня 1931 р. у Бостоні, Массачусетс у родині українських євреїв, які за океан вирушили із Заславу Волинської губернії (нині – Ізяслав Ізяславського району Хмельницької області). Згідно з переписом населення Російської імперії 1897 р., у тому повіті проживало 208 742 чоловік. З них 76,87% були українцями, 13,28 відсотка – юдеями, 7,0 процента – поляками, і лише 1,75% – росіянами.

Майбутнє подружжя, Макс Німой (Max Mordko Nimoy; 1901-1987) та Дора Шпінґер (Dora Szpinger; пізніше – Spinner; 1904-1987) до Сполучених Штатів приїхали нарізно.

З Ізяславського повіту до Бостона Макс Німой емігрував ще підлітком, у 1913 р. разом із батьками: татом Пінхасом Абрамовичем Німоєм (Pinchus Nimoy; 1870-?) та мамою Еттою Людвигівною (Etta Drootin; 1875-?) – вони пішки (!!!) перетнули кордон із Царством Польським та попрямували до Західної Європи.

Опинившись у США, за десять років син став на ноги у Бостоні й навіть володів перукарнею в районі Маттапан (Mattapan). Зрештою, у 1929 р. Макс Німой отримав американське громадянство.

*   *   *

Дора Соломонівна Шпінґер прибула до Сполучених Штатів у 1921 р. також із батьками: татом Шломо Лайзоровичем (Schloime Spiner; 1880-1963) і мамою Сарою (Shefra Mazur; 1879-1961). Окрім неї в сім’ї росли ще трійко братів. Із Країни Рад принишклих юдеїв фірман вивіз на кінному фургоні, сховавши втікачів під тюками пресованого сіна. За кілька десятків років, наче вустами культового телеприбульця, Леонард Німой скаже дивовижні слова, в яких усе буде правдою:

- Мої люди прибули до США як іммігранти, прибульці, але стали повноцінними громадянами. Я народився в Бостоні, як громадянин, але прибув до Голлівуду, щоб стати інопланетянином.

Леонард і Дора побралися 25 листопада 1925 р., а 17 листопада 1926 р. у них народився первісток, син Мелвін (Melvin A.Nimoy), який із часом став інженером-хіміком. Навіть у США мовою родини українських євреїв залишався… ідиш, а вірою – ортодоксальний іудаїзм. Тому змалку Мелвін та Леонард звикали до праці, продаючи газети у районі Бостон-Коммон (Boston Common) , або просто Те-Коммон – міському парку, розташованому в даунтауні Бостону. Відверто кажучи, хлопці не гребували ніякою роботою. Не мало значення – чистиш ти до блиску чужі черевики чи пригвинчуєш стільці у театрі, – головне, аби родина мала хліб і до хліба.

По щирості сказати, у середовищі єврейських емігрантів із України ніхто мистецтвом не марив: вважалося, там на масло не заробиш. Тим часом, починаючи з восьми років, Лео пропадав у сусідньому дитячому театрі. Батьки давали за це прочуханки, бо хотіли, аби молодший син закінчив коледж та знайшов стабільну роботу. Або принаймні навчився грати на акордеоні, щоб у скруті можна було заробити на харчі.

Єдиним родичем, котрий серйозно ставився до захоплення хлопчика акторством, був дідусь Пінхас Абрамович. Той завжди заохочував онука робити тільки те, що найбільше хочеться. У ранньому підлітковому віці стало зрозумілим, Леонард Німой має нахил до співу, що розвинений у хорі місцевої синагоги. Виступ 13-річного підлітка під час його бар-міцви (обряд посвячення хлопчика у доросле духовне життя) настільки вразив, що Лео попросили повторити спів наступного тижня, в іншій синагозі. Як згодом жартував його найближчий друг, канадський автор, продюсер і співак Уїльям Шатнер (William Shatner; 1931):

- І досі Леонард Німой залишається єдиним євреєм, знайомим мені, чий голос гарно лунав на двох бар-міцвах!

*   *   *

Добре опанувавши англійську, Леонард Німой навчався в міській середній школі Бостона (Boston English High School), але мріяв про сцену. Йому невимовно допомагав дідусь Пінхас, і врешті-решт батьки заплющили очі на синове захоплення. Першу головну роль Леонард Німой отримав у 17 років, коли в образі Ральфі вийшов у світло рампи в аматорській постановці гостро соціальної п’єси “Прокинься і співай!” (“Awake Аnd Sing!”) талановитого американського драматурга Кліффорда Одетса (Clifford Odets; 1906-1963), що в часи Великої Депресії сценічно представила боротьбу матріархальної сім'ї за виживання.

Грати підлітка з єврейської родини, що так сильно нагадувала його власну, було дивовижно. Та сама динаміка, схожа напруга між родичами. Роль “запалила пристрасть” (“lit a passion”) і стала дороговказом до акторської кар’єри. Відтоді Леонард Німой не хотів навіть пробувати щось інше. Нехай попервах і довелося працювати у місцевих дитячих радіо-шоу, часто озвучуючи… біблійні історії.

Ще раз процитую його друга і колегу Уїльяма Шатнера:

- Вочевидь, у цьому було щось глибоко символічне. Багато років потому, коли я вже перетворився на капітана Кірка (також культовий персонаж кіноепопеї “Стар трек” – О.Р.), котрий опікувався порятунком цивілізацій, які потрапляли в халепу на далеких планетах, – містер Спок у виконанні Леонарда Німоя вивчав відмінності людської моралі та етики прибульців.

*   *   *

Закінчивши школу в 1949 р., 19-річний Леонард Німой брав уроки драми в Бостонському коледжі (Boston College). Заробивши на продажі пилососів $600, він вирушив до Лос-Анджелеса, де вступив до акторської школи при театрі “Pasadena Playhouse”, що на South El Molino Avenue, 39. Пасадена – це таке містечко, за 18 км від центру Міста янголів… Проте за півроку початківця накрило гірке розчарування. Навчання Леонард покинув. Здавалося, що його акторський рівень, набутий у попередніх ролях в аматорських виставах, куди вищий та досконаліший:

- Мені не потрібно було змарнувати у Пасадені три роки, щоб набути акторський рівень, який я уже мав.

Відтоді Леонард Німой перетворився на самовідданого послідовника творчого методу Костянтина Станіславського. Адже саме сцена дозволяла досліджувати “психологічні, емоційні та фізичні території життя, які неможливо зробити ніде більше”.

За приклад для наслідування 20-річний актор-бунтар узяв украй успішного колегу, Марлона Брандо (Marlon Brando; 1924-2004), котрий у 23 роки після гучного успіху п’єси “Трамвай “Бажання” (“A Streetcar Named Desire”) Теннессі Вільямса перетворився в США на новітню театральну зірку. Як той зізнавався сам:

- Буквально через кілька місяців прокату “Трамваю “Бажання” до мене стало доходити. Наче я досі спав, аж раптом прокинувся на купі цукерок.

*   *   *

Не лише слава у подачі молодого бунтівника від американського театру захоплювала Леонарда Німоя, а й сам Бад, як його скорочено називали шанувальники та преса. Власне, талановитий актор не може бути однозначним, він – постать суперечлива, полярна.

Таким і був Марлон Брандо. Якщо у 1946 р., повністю занурившись у велику ідею створення батьківщини для євреїв – Ізраїлю, якийсь час він діяв як пристрасний сіоніст, то на схилі творчої кар’єри не з меншою пристрастю виступав на захист… палестинців. Те внутрішнє полум’я, отой сценічний жар не могли залишитися непоміченими, і Гільдія нью-йоркських театральних критиків одноголосно назвала Бада “найперспективнішим молодим актором року”.

Ось чому, як і кумир, Лео вбирався у джинси та футболки, а щоб мати кошти на подальше навчання – влаштувався працювати в кафе-морозиво на Sunset Strip. Належало вирости із чужої особистості, так само як він виріс із чужої театральної школи. Як сам Леонард Німой згодом пояснить:

- Диво полягає в тому, що чим більше ми ділимося, тим більше маємо.

*   *   *

Трапляється, йде юнак служити до війська, а зустрічає кохання. Так сталося із Елвісом Преслі, так сталося і з Леонардом Німоєм. У 1953 р. артист-бунтар потрапив у резервісти армії США й подальші 18 місяців прослужив у форті Макферсон, штат Джорджія… Частину часу сержант Німой віддавав військовій справі, чого вимагала служба в загоні спецпідрозділу (Special Services Detachment), а дозвілля приділяв, так би мовити, художній самодіяльності: організовував вистави, до яких писав сценарії, розповідав історії, теревенив зі сцени.

Справа була поставлена серйозно. Бо один із його підлеглих, рядовий Кен Беррі (Ken Berry), діяв як особистий агент артиста, допомагаючи шукати ангажементи й укладати контракти. Ось чому стало можливим, що, перебуваючи на службі у дядечка Сема, сержант Німой зрежисерував і зіграв центральну роль у п’єсі “Трамвай “Бажання”, поставленій за участі Театральної гільдії Атланти (Atlanta Theater Guild).

Навіть у солдатському однострої приклад великого Марлона Брандо його грів.

Згодом крилатою фразою стане вислів капітана Спока:

- Оскільки я зазнав розпачу, я ціную надію. Оскільки я скуштував розчарування, я ціную здійснення. Оскільки колись я був самотнім, я ціную любов.

*   *   *

У 1954 р. актор пошлюбив актрису Сандру Зобер (Sandra Zober; 1927-2011). Познайомилися вони у форті Макферсон, Джорджія, де Лео якось виступав перед солдатами. Невдовзі у подружжя народилося двоє дітей – дочка Джулі (Julie Nimoy; 1955) та син Адам (Adam Nimoy; 1956).

У звичайному людському щасті ми всі – інопланетяни. Як вчив капітан Спок:

- Хоч якими б ми були, ми належимо одне одному. Хоч де б ми перебували, ми знайдемо одне одного. Хоч ким би ми були, ми назавжди одне ціле.

У 1955 р. говіркий сержант звільнився у запас. Належало братися за розум, адже його молода дружина Санді була вагітна другою дитиною. Отож стало не до акторства. Подружжя винайняло квартиру в Лос-Анджелесі, а Леонард Німой влаштувався… водієм таксі. Нічого не вдієш, клятви про вічне кохання дають живі люди, а не прибульці. І після 32 років шлюбу 16 грудня 1983 р. культовий кіноактор залишив дружину на 56-річчя Санді. Офіційно пара розлучилася в 1987 р.

*   *   *

Ніхто у Голлівуді не починає кар’єру із ролі Ромео чи Гамлета.

Понад десять років Леонард Німой отримував виключно епізодичні ролі, та й то – у фільмах категорії Б: “Queen For A Day” та “Rhubarb” (обидва: 1951), “Francis Goes To West Point” та “Zombies Of The Stratosphere” (обидва: 1952), “Old Overland Trail” (1953), “Combat Psychiatry – The Division Psychiatrist” та “Them!” (обидва: 1954) й таке інше. Часто прізвище актора навіть у титрах не зазначали.

Хоч як Лео сподівався, що головна роль у фільмі “Малюк Монк Бароні” (“Kid Monk Baroni”; 1952) перетворить його на сліпучу зіркою Голлівуду, але спортивна драма режисера Гарольда Д.Шустера у прокаті провалилася.

Щоправда, поки Леонард Німой служив у війську, фільм завоював телеаудиторію, і після звільнення в запас “Малюка Монка Бароні” (183 см) стали запрошувати на більш чоловічу кінороботу, коли потрібно було відгамселити якогось волоцюгу чи хвацько вихопити ствол, когось добряче налякати чи привселюдно опустити.

*   *   *

Зважаючи на бостонський акцент, худорляву зовнішність та неіконописне обличчя, Лео розумів: стати йому зіркою – навіть у майбутньому – малоймовірно. Тому він вирішив бути кращим актором другого плану, а не перебирати на себе головні ролі.

Цікаво, що така позиція сформувалась у цього ще в дитинстві:

- Не забули, я народився другою дитиною в сім’ї, котра виховувалася на думці: мого старшого брата потрібно поважати і не турбувати дріб’язками. Більше того, я не мав відсувати Мелвіна на другий план... Тож моя акторська кар’єра була визначена долею – виключно допоміжний гравець, характерний актор.

Ось чому, стиснувши зуби, Лео грав і грав невеликі ролі у більш як 50 фільмах категорії B, пустопорожніх телевізійних серіалах, то про зомбі, то про бандитів, то про в’язнів, то про армію. Щоб утримувати дружину та двох малолітніх дітей, часто доводилося підробляти: розносити газети, стояти за прилавком у зоомагазині, кермувати таксі.

*   *   *

Мало минути п'ятнадцять років кар’єри професійного кіноактора, перш ніж в одній точці зійшлися пристойна роль, думка продюсерів і симпатії публіки. Леонард Німой набув шаленої популярності по обидва боки Атлантики, завдяки своєму персонажу – Споку, напівлюдині, напіввулканцю, прибульцеві в планети Вулкан, хто народився в місті Ші’Кар 6 січня 2230 р., відповідно до земного літочислення. Маю на увазі роль у знаменитій медіафраншизі “Зоряний шлях” (“Star Trek”; 1964-2013), створеній за книжками американського письменника-фантаста Джеймса Бліша (James Benjamin Blish; 1921-1975).

Читав, що спочатку прибулець Спок замислювався як… марсіанин. І мав він бути червоношкірим та поглинати електрику. Але від таких дивацтв автор концепції Джин Родденберрі відмовився, вирішивши: людяніший персонаж буде цікавішим глядачам. Зрештою, від марсіанських коренів Спока взагалі відмовилися, бо творці серіалу вважали: розпочаті експедиції на Марс зроблять таке походження героя ненауковим. Отже, Спок став єдиним персонажем пригодницької медіаепопеї, котрий брав участь не тільки у всіх 79 епізодах серіалу “Зоряний шлях: Оригінальний серіал”, а й у пілотній серії “Клітка” (“The Cage”; 1964).

А тепер – головне: Леонард Німой знімався у тому величезному телепроєкті від перших “Оригінальних сезонів” (“The Original Series Еra”) до заключного кіноепізоду “Стартрек: Помста” (“Star Trek Into Darkness”) у 2013 р. Біограф Денніс Фішер стверджує, що то була “найважливіша роль Леонарда Німоя”. На мій погляд, це лише частина правди. Іншу половину додали поважні кінооглядачі – на кшталт Керол Хайвлі (Carol Hively), стверджуючи, що актор з українським корінням додав “гідності та розуму одному з найбільш шанованих персонажів наукової фантастики”.

Спок як кіноперсонаж став знаковим і тепер вважався в США одним із найпопулярніших прибульців, які коли-небудь з’являлися на телебаченні. Глядачі захоплювалися його “розважливістю та інтелектом”, а особливо – здатністю успішно вирішувати будь-яку безвихідь. Як наслідок, задуманий як другорядний персонаж, герой Леонарда Німоя “взяв публіку штурмом” та ледь не затьмарив центрального героя серіалу, капітана Кірка, якого створив актор Уїльям Шатнер.

- З’ясуйте для себе, що саме вас найбільше зачіпає за живе. Працюйте, дізнавайтеся про це, досліджуйте, розширюйте знання. Живіть із цим і… плекайте це.

*   *   *

Перші три сезони телефраншизи, що в кінознавстві поіменовані як ера “Оригінальних сезонів”, транслювалися у 1966-1969 рр. За роль Спока Леонард Німой тричі номінувався на найпрестижнішу телепремію – “Emmy Award” у номінації “кращий актор другого плану в драматичному серіалі” й досі залишається єдиним актором з усього акторського складу “Зоряного шляху”, який номінувався на “Еммі”. Чому? Адже їх там було – не менш як сотня!

Попри те, що його герой виявився напівлюдиною-напіввулканцем, через яскраві деталі актор зробив Спока виразним, живим. З-поміж визнаних і тепер широковживаних символів, запроваджених у медіафраншизі “Стартрек” Леонардом Німоєм, називають, у першу чергу, вулканівське вітання, що стало ототожнюватися з персонажем.

Цікаво, що актор видобув той промовистий знак із дитячих спогадів. Саме так кохени (єврейські священники, ієреї) тримають пальці, вимовляючи Ааронове благословення:

- Хай благословить тебе Господь і збереже! Нехай осяє Господь обличчя Своє тобі та помилує тебе! І нехай оберне Господь обличчя Своє до тебе і подарує тобі мир!

*   *   *

Триразове благословення з книги Чисел, яке читають над вірянином кохени, – для серіалу “Зоряний шлях” Леонард Німой трохи спростив. Якщо хочете, трохи модернізував. Це у них там на планеті Вулкані так заведено. І те довге вітання у його вустах перетворилось на добре знайоме нам благословення від капітана Спока:

- Live Life And Prosper (“Живи довго і процвітай”).

Дивним чином цей актор у багатьох ситуаціях гуманізував свого персонажа. Зокрема, коли належало відновити порядок, замість того, щоб скрізь і всюди використовувати бластер (тип лазерної зброї), що прописали сценаристи, Леонард Німой запропонував концепцію “вулканівського защемлення нерву”. Режисерам прибулець Голлівуду пояснював: нащо вбивати людину, якщо досить її зробити непритомною? Логічно. Наче справжній майстер кунг-фу.

Далі – пішло-поїхало. Ошелешеному постановнику актор пояснив, що, готуючись до подібних ситуацій, ще на Вулкані капітан Спок відвідував… Технологічний інститут, де вивчав анатомію людини. Ось звідки у нього розвинулася здатність проєктувати унікальну форму енергії… кінчиками пальців. Врешті-решт, на знімальному майданчику Спок діловито показав, як покласти руку на шию і плече капітана Кірка (актор Уїльям Шатнер), непомітно перед камерою ущипнути колегу, і той впаде без задніх ніг. Одне слово, сценарій довелося знову переписувати.

*   *   *

Нехай епохальним, але, звісно, не єдиним серіалом “Зоряний шлях” жив на зламі 1960-х рр. Леонард Німой. По закінченні епохи “Оригінальних сезонів”, а саме, у 1969 р. він одразу ж приєднався до акторського складу шпигунського серіалу – “Місія нездійсненна” (“Mission: Impossible”; 1966-1973).

Адже на роль майстра маскування Ролліна Хенда продюсери саме шукали заміну Мартіну Ландау (Martin James Landau; 1928-2017). Але Леонарда Німоя затвердили на іншу роль – агента Міжнародного валютного фонду Великого Періса, колишнього фокусника та майстра із перевтілення.

Цю роль молодший син із родини вихідців із України грав протягом четвертого та п’ятого сезонів (1969-1971). Це було так органічно. Це потім з’ясувалося, що кандидатура Леонарда Німоя навіть пропонувалася до початкового складу шпигунського бойовика, але той схилився до ролі Спока у “Зоряному шляху”. До речі, вдала музика, написана американським піаністом і композитором Лало Шифріним (Lalo Schifrin; 1932) до телесеріалу “Місія нездійсненна”, і досі експлуатується в однойменній франшизі 1996-2018 рр. за участю Тома Круза.

*   *   *

У 1971 р. разом із Юлом Бріннером та Річардом Кренною Леонард Німой знявся у ролі Міллера у вестерні “Кетлоу” (“Catlow”). Цю пригодницьку стрічку актор згадував в обох своїх автобіографіях, підкреслюючи: “Кетлоу” подарував йому шанс поховати амплуа Спока із телесеріалу “Стартрек”. Із глибокою ностальгією він згадував зйомочний період “Кетлоу”, називаючи його “одним із найщасливіших у моєму житті” і шкодуючи, що “цього часу було так мало”.

Далі були серіали “Нічна галерея” (“Night Gallery”; 1972- 1973) та “Коломбо” (“Columbo”; 1973), у британському трилері “Baffled!” (“Збентежений!”; 1972), “Інсайдери” (“The Alpha Caper”; 1973), “Зниклі без вісті, але смертельно небезпечні” (“The Missing Are Deadly”; 1974), “Захоплення: історія Кеті Морріс” (“Seizure: The Story Of Kathy Morris”; 1980) та “Марко Поло” (“Marco Polo”; 1982).

Врешті-решт, він виграв номінацію на премію “Еммі” – “краща чоловіча роль другого плану”, створивши у телефільмі “Жінка на ім’я Голда” (“A Woman Called Golda”; 1982) обра Морріса Мейєрсона, чоловіка Голди Меїр. Прикметно, що у творчому змаганні Леонард Німой переміг Інгрід Бергман, яка в картині зіграла роль його дружини, п’ятого прем’єр-міністра Ізраїлю, хоча то була остання поява актриси на екрані.

*   *   *

Разом із тим, із жанром наукової фантастики та науково-пізнавальної документалістики актор завжди тримав зв’язок. У 1977-1979 рр. Леонард Німой став ведучим та оповідачем телесеріалу “У пошуках...” (“In Search of...”), що досліджував паранормальні явища та невивчені теми, наприклад, НЛО, снігова людина, Лох-несське чудовисько. У 2000-2001 рр. на каналі “CNBC” актор вів телесеріал “Наступна хвиля з Леонардом Німоєм” (“The Next Wave With Leonard Nimoy”), що досліджував інтеграцію електронного бізнесу з digital-технологіями та Інтернетом.

А тепер я накидаю фактів – яким багатогранним був той митець. Маючи успіх у кіно, Леонард Німой ніколи не залишав театр, де також здобув визнання за низку цікавих проєктів. Зокрема, у 1971 р. він блискуче виконав головну роль Тев’є-молочара у п’єсі “Скрипаль на даху” Шолом-Алейхема. Успіх виявився настільки гучним, що довелося гастролювати протягом восьми (!!!) тижнів. Даючи інтерв’ю, Леонард Німой пояснював: у театрі на їдиші він виступав ще з юнацьких літ, а роль для нього була, наче “повернення додому”. Як і його батьки, Тев’є походив із українського штетлу (невеличке єврейське містечко). Тому їхній Ізяслав та Антівку Тев’є-молочара міцно пов'язує п’єса Шолом-Алейхема.

- Ті, хто не чує гнівного крику, мають напружитися, щоб почути шепіт.

І то була не поодинока театральна роль. Наступного року актор з’явився на сцені театру “Старий глобус” (“Old Globe Theater”) у Сан-Дієго, Каліфорнія в образі Артура Голдмана у виставі “Людина в скляній будці” (“The Man Іn Тhe Glass Booth”), поставленій за однойменним романом Роберта Шоу. Через чотири роки в однойменній кінодрамі головного героя, процвітаючого єврейського бізнесмена, який вижив під час Голокосту в нацистських таборах смерті, а тепер мешкає в Нью-Йорку 1970-х років, – зіграв… Максиміліан Шелл.

І ще таке… У 1974 р., тобто за рік до виходу кінодрами “Пролітаючи над гніздом зозулі” (“One Flew Over The Cuckoo’s Nest”) режисера Мілоша Формана із Джеком Ніколсоном у головній ролі, Леонард Німой оживив образ Рендла Макмерфі на театральній сцені. Більше того, він виступив режисером-постановником, бо прагнув, щоб його персонаж виглядав “грубим і жорстким”, навіть наполягав, щоб той мав… татуювання. Як пригадувала костюмер вистави Шерон Уайт (Sharon White):

- Для мене це було щось на зразок інтимної близькості... Із містером Споком я залишалася наодинці й, дякувати Богові, могла малювати картини на його руках.

*   *   *

“Гаразд”, – скажуть скептики. – “Все це здобутки у театрах Нового Світу”. Саме для таких наведу ось який факт. У 1975 р. під час співпраці з Королівською Шекспірівською компанією (Royal Shakespeare Company) Леонард Німой здійснив гастролі Великобританією та виконував центральну роль у спектаклі “Шерлок Холмс”. І, не змовляючись, ряд кінокритиків заговорили про чіткі паралелі між раціональним Холмсом та вдумливим прибульцем Споком, що стало основною темою дискусій у фан-клубах шанувальників “Зоряного шляху”.

Один зі сценаристів медіафраншизи “Стартрек” Ніколас Мейєр (Nicholas Meyer; 1945) не просто заявив, що “зв’язок між Споком та Холмсом став очевидним для всіх”, а навів кілька прикладів, включаючи сцену в “Зоряному шляху VI: Невідкрита країна” (“Star Trek VI: The Undiscovered Country”; 1991), де капітан Спок цитує книжку сера Артура Конан Дойла, а самого містера Холмса називає прабатьком дедуктивної логіки, якої сам вулканець дотримується. Окрім того, окреслений зв’язок двох художніх персонажів увиразнився в чотирьох сезонах циклу “Зоряний шлях: Наступне покоління” (“Star Trek: The Next Generation”; 1994-2002).

До 1977 р. Леонард Німой зіграв у 13 театральних виставах, де на сцену в 27 містах виходив як Тев’є-молочар у “Скрипалі на даху”, Рендл Макмерфі у “Пролітаючи над гніздом зозулі”, Мальволіо у шекспірівській “Дванадцятій ночі”, Мартін Дайсарт у “Еквусі”, а також як… Камелот, Король і Калігула. У 1981 р. актор зважився на авторський моноспектакль “Вінсент” (“Vincent”), до якого написав сценарій про життя художника Вінсента ван Гога і видав як книжку в 1984 р. Аудіозапис тієї п’єси тепер, до речі, доступний на DVD під назвою “Van Gogh Revisited”.

- Коли ви дозволяєте мені взяти, я дякую. Коли ви дозволяєте мені давати, я благословенний.

*   *   *

Так, глядачі знали Леонарда Німоя насамперед за роллю капітана Спока – представника раси вулканців у фантастичній медіафраншизі “Зоряний шлях”/“Стар трек” (“Star Trek”) – найдовшому теле- і кіносеріалі в історії кіно, внесеному до Книги рекордів Гіннеса. Попри те, що свого часу цей кіноперсонаж справив значний культурний вплив і приніс акторові три номінації на премію “Еммі”, залишатися в одному амплуа митець багатьох талантів не збирався.

У 1991 р. Леонард Німой не тільки знявся, але й разом із Робертом Радницем спродюсував телефільм “Ніколи не забути” (“Never Forget”) режисера Джозефа Сарджента. Гостро соціальна драма розповіла про судовий позов Мела Мермельштейна проти американського Інститут перегляду історії (ІПІ), який заперечував факт Голокосту та відмовлявся виплатити компенсацію колишньому в’язню концтаборів Бухенвальд й Освенцим. І нехай після виходу в ефір стрічки ІПІ опублікував власну думку про картину, висловлену в “Journal Оf Historical Review” критиком Дж. Марцеллом, мовляв, це – “нудна мильно-оперна нісенітниця”, зроблена із надією оживити пихату мелодраму, – Леонард Німой заявив, що він відчував “глибоке задоволення” від створення такого фільму.

Як відповів актор і продюсер?

І не мало значення, що це пролунало з вуст Леонарда Німоя чи капітана Спока:

- Вся справа – у спробах зробити світ і Всесвіт кращими. Пишаюся тим, що я пов’язаний з такими порухами. Певен, це конче потрібно. Так, нам потрібні глибоко моральні герої, які завжди намагаються вчинити правильно, щоб допомагати іншим і день-у-день покращувати життя на цій планеті та у Всесвіті.

*   *   *

Як театральний продюсер, у 2007 р. капітан Спок продукував п’єсу “Заповіт Шекспіра” (“Shakespeare’s Will”) канадського драматурга Верна Тіссена. У моноспектаклі у ролі дружини Шекспіра – Енн Хетеуей, з’явилася американська актриса Жанмарі Сімпсон (Jeanmarie Simpson). Режисеркою вистави стала друга дружина Леонарда Німоя – Сьюзан Бей (Susan Bay; 1943).

Адже ще у 1987 р. капітан Спок повів під вінець актрису та режисерку Сьюзан Бей, яку ви могли бачити в ролі адмірала Роллман у двох епізодах телесаги “Зоряний шлях”/“Стар трек”. Вона, до речі, є двоюрідною сестрою знаного кінорежисера Майкла Бея (Michael Benjamin Bay; 1965), відомого за франшизою з п’яти картин “Трансформери”.

Чи кохав він Сьюзан? Та просто обожнював! Саме Сьюзан Бей позувала для фотовиставки та подальшої монохромної книги “Шехіна” (або «Шхіна», “Shekhinah”; 2002) фотохудожника Леонарда Німоя (це ще одна грань його талантів!), де автор вмістив портрети оголених жінок, що являють світові Шехіну. Тим терміном в іудаїзмі та Каббалі позначають присутність Бога, у фізичному аспекті.

Один із журналістів запитав:

- Містере Спок, а яка ваша концепція фотографії?

- Моя концепція? – перепитав автор і замислився. – Вона полягає в тому, що у мене є камера, і я намагаюся сфотографувати те, що по суті невидиме. І раз-у-раз я його бачу, уявляєте? Чекайте! Зараз я вихоплюю ось цю картинку.

*   *   *

Колись Леонард Німой кинув:

- Якщо ви переслідуєте двох кроликів, не наздоженете обох.

Здається, це було сказано не про нього. Якось органічно в цьому митці фокусувалися і час від часу зблискували, подібно до фотоспалаху, різні талани. Скажімо, інтерес до створення світлин у нього прокинувся в дитинстві. І до кінця життя Лео не розлучався з фотоапаратами, перший із яких придбав у 13 років. У середині 1970-х рр. актор навіть професійно студіював фотографію в Університеті Каліфорнії (University Оf California) в Лос-Анджелесі, Каліфорнія.

То було свідоме рішення, яке Леонард Німой прийняв по закінченні епохи “Оригінальних сезонів” телесаги “Зоряний шлях” та телебойовика “Місія нездійсненна”. Тоді актор серйозно замислився над тим, щоб… змінити кар’єру. Минуло трохи часу, і він наздогнав обох кроликів, а його авторські фотороботи почали регулярно виставлятися в галереях Річарда Мікельсона в Нортгемптоні, Массачусетс і Массачусетському музеї сучасного мистецтва.

Ні, ви не зрозуміли, тому маю пояснити. Йдеться не про участь у колективних експозиціях, а про персональні виставки. Спеціально поцікавився і скажу, що лише в галереях Р.Мікельсона таких відбулося – мінімум – п’ять: “Таємне “Я”, “Проєкт “Все тіло”, “Занадто молодий для ідиш”, “Особливе”, “Захопливе: Життя Леонарда Німоя”, “Шхіна”. І до кожної ретельно готувався буклет та DVD-диск із 40-хвилинними інтерв’ю актора, який брав інтерв’ю… у героїв своїх фотосесій.

- Що за слід по собі я залишу? Звідки хтось дізнається, що я тут був? Який знак натякне майбутньому мандрівникові, яким саме я був? “Я тут! Зараз... Я живу”. Переконаний, що найглибше враження справляють ті моменти, коли ти просто говориш: “Та мені байдуже, бо я кохаю”.

*   *   *

Коли тебе ототожнюють із яскравим героєм, коли герой твій набув статусу культурної ікони, важко поясними, ким ти є і залишаєшся. Аби цього домогтися, Леонарду Німою довелося написати дві автобіографії. Перша називалася “Я – не Спок” (“I Am Not Spock”; 1975). Сприйняли її суперечливо, чимало шанувальників неправильно зрозуміли, що так актор дистанціювався від кіноперсонажу. Тим часом у книжці Леонард Німой досить оригінально вів діалоги між собою та… Споком.

По суті в першій автобіографії йшлося про самопроголошену “кризу ідентичності”, яка, митцю здавалося, переслідувала його протягом усієї кар’єри:

- Я пережив деяку кризу ідентичності. Питання полягало в тому, прийняти у відкриті обійми містера Спока чи опиратися тиску суспільних інтересів. Тепер я усвідомлюю: у цьому питанні я вибору насправді не мав. Вулканець Спок і “Зоряний шлях” виявилися дуже живучими, і проти цього я нічого не міг подіяти.

У другому томі – “Я – Спок” (“I Am Spock”; 1995), автор констатував: роки, прожиті в образі Спока, призвели до глибокої дифузії вигаданого персонажа і його власного “Я”. Як людина, Леонард Німой всіляко впливав на те, як капітану Споку доводилося діяти у певних ситуаціях… І – навпаки: споглядаючи за тим, як чинить вулканець, актор замислювався над речами, про які ніколи й подумати не міг би, якби не грав той образ. У якомусь сенсі Леонард Німой злився зі Споком, але, водночас, зберіг дистанцію між реальністю та мистецькою фантазією.

Це якось належало переповісти власними словами, і в 2014 р. літератор видав аудіокнигу “Я – Спок”, яку начитав особисто. Не хочу, аби у вас склалося враження, що у літературі цей автор лише зациклювався на самоаналізі, ні… Окрім іншого, Леонард Німой написав і видав кілька поетичних збірок. Деякі були проілюстровані авторськими фотографіями. Одна з останніх книжок – “Довічне кохання: вірші про перебіг життя” (“A Lifetime Оf Love: Poems Оn Тhe Passages Оf Life”), друком вийшла у 2002 р., а його поезії можна й досі побачити у директорії “Сучасні поети” онлайнового поетичного журналу “The HyperTexts”.

*   *   *

Музика… “Чи могла така, різнобічно обдарована людина її оминути?” – запитання риторичне. Тут також простежується певний генезис у 1967-1970 рр.

Як розпочалася його кар’єра у звукозаписі?

- Американський композитор і продюсер Чарльз Грін (Charles R.Grean; 1913-2003) із компанії “Dot Records” домовився зі студією про запис альбому космічної музики… на теми із “Зоряного шляху”. Чому? Бо він мав дочку-підлітка, яка була шанувальницею телесеріалу та містера Спока. Батькові вона заявила: “Якщо ви хочете видати альбом зі “Стар трек”, містер Спок просто мусить бути на платівці”. Тож продюсер сконтактував зі мною та запитав, чи цікаво буде мені заспівати на диску. Я відповів: дуже... Після успіху дебютного альбома фірма “Dot Records” запропонувала мене укласти трирічний контракт.

На лейблі “Dot Records” Леонард Німой випустив п'ять дисків. На першому альбомі “Музика містера Спока з відкритого космосу” (“Mr. Spock’s Music From Outer Space”; червень 1967) та половині другого – “Дві сторони Леонарда Німоя” (“Two Sides Оf Leonard Nimoy”; 1968) лунали пісні на тему наукової фантастики, де актор співав у манері Спока. На подальших трьох платівках соліст виконував відомі народні пісні та кавер-версії популярних хітів, таких як “Proud Mary” рок-групи “Creedence Clearwater Revival”, “I Think It’s Gonna Rain Today” композитора Ренді Ньюмана та “I Walk Тhe Line” з репертуару Джонні Кеша. Є також кілька пісень, написаних самим співаком-прибульцем, як-то: “Maiden Wine” та “Piece Оf Hope”.

І така цікавинка… Через добрі півтори декади років засемплований голос Леонарда Німоя раптом залунав у пісні “What’s Оn Your Mind (Pure Energy)” американського поп-тріо “Information Society” із Міннеаполісу. Трек ходив у справжніх хітах, потрапивши на №3 у категорії “US Pop charts” та на №1 – у “Dance charts”.

*   *   *

Одного разу Леонард Німой зізнався: капітан Спок, якого він грав 12-14 годин на день, п’ять днів на тиждень, впливав на його особистість навіть у приватному житті. Щовихідних, коли тривала ера “Оригінальних сезонів”, актор поводився більше, як вулканець, аніж звичайна людина. Як це виглядало? Більш логічний, раціональний, розважливий, менш емоційний, зрештою, спокійний у будь-якій ситуації.

Лише після полудня в неділю вплив Спока на поведінку актора припинявся, і Леонард швидко відновлював сили, щоб із понеділка на знімальному майданчику розпочати цикл заново. За кілька років після паузи в серіалі актор спостерігав у себе типові мовні звороти вулканця, нетипові соціальні установки, логічні схеми, емоційне притлумлення саме людської поведінки.

Кажуть, його постійно тягнуло в небо. Адже Леонард Німой був приватним пілотом і власником пасажирського літачка. Вправним? Так. У 2010 р. Космічний фонд (Space Foundation) назвав актора лауреатом публічної премії імені Дугласа С.Морроу, розшифрувавши таке рішення: “за створення позитивного образу для наслідування, який надихнув незліченну кількість глядачів дізнатися більше про Всесвіт”.

Як у кожного пристойного прибульця до Фабрики мрій, у Леонарда Німоя з’явилася зірка на Голлівудській алеї слави, а 2 червня 2015 р. його іменем назвали астероїд – 4864 Nimoy. Куди більше було підвищувати статус культурної ікони?

*   *   *

Земляни не одні потребували його, і про це Всесвіт почав поволі, але регулярно натякати. У лютому 2014 р. знаменитий актор публічно заявив, що у нього діагностували хронічну обструктивну хворобу легень (ХОЗЛ), хоча палити він покинув років зо 30 тому. 19 лютого 2015 р. із болем у грудях Леонарда Німоя каретою “швидкої допомоги” привезли до Медичного центру Університету Каліфорнії (UCLA Medical Center). 25 лютого 2015 р. Німой впав у кому.

Його син – Адам Німой, потім розповів журналістам.

- Коли батько підступив до межі, його охопив спокій. Сім’я стала для нього основним пріоритетом, а кар’єра відступила на другий план.

…Небіжчика поховали у Лос-Анджелесі 1 березня 2015 р. У богослужінні взяли участь найближчі, авелім (“скорботні”) – 300 членів родини, друзі, колеги: зокрема актори – Захарі Квінто та Кріс Пайн, котрі стали реінкарнаціями капітана Спока у більш пізніх версіях медіафраншизи “Зоряний шлях”, режисер, продюсер і сценарист Джей Джей Абрамс. За поважних обставин мужній капітан Кірк (актор і друг Уїльям Шатнер) не зміг бути присутнім на траурній церемонії, його представляли дочки.

Більшість присутніх на тризні плакали над загорнутим у саван та накритим талітом. Ніби вони чули слова капітана Спока:

- Ми всі – діти, які шукають любові.

Олександр Рудяченко