Просто слухай: уривок із книги «Іван і Феба», яка отримала Шевченківську премію
Дія роману розгортається в останні роки радянської влади й у перші роки української Незалежності.
Після навчання у Львові та участі у Революції на граніті Іван повертається в рідний Ужгород, де одружується з поеткою Марією, яка називає себе Фебою.
Львів та Київ — міста з бурхливим політичним життям, Ужгород натомість вирізняється дещо гротескною атмосферою патріархального сімейного укладу та раннього капіталізму по-українськи. Тут легко обійтися без спецефектів із горору чи трилера: сама реальність повсякденного життя підказує ходи, які за напругою можуть посперечатися з творіннями Кінга або Кустуріци.
ПРОСТО СЛУХАЙ:
ПРОСТО ЧИТАЙ:
Наступного дня по обіді за вікном посутеніло. До вечірнього смерку було ще далеко, але насувалася гроза… Відчинив вікно, вдихнув вологу, яка насичувала повітря. Мав іти на Головпошту, дзвонити. Відтак зачинив вікно, озувся, вхопив плащ, вибіг з кімнати і рушив сходами вниз. Надворі вже гриміло, всі ховалися, розбігаючись від зливи, яка мала от-от початися, та Іван сміливо кинувся їй назустріч. Злива застала його на Личаківській, уперіщило так, що за кілька секунд Іван зробився мокрий як хлющ, незважаючи на плащ. Мешти — старі, розтоптані, але зручні й улюблені — враз перетворилися на двійко мокрих човників.
Ближче до центру людей на вулиці було значно більше. Іван мусив сховатися на кілька хвилин під дашок на Винниківському базарі, бо відчув раптову слабість, так ніби мав зомліти. Стало холодно, Іван у мокрому плащі тремтів. Під тим же дашком грозу перечікували двоє чоловіків і три жінки; дві старші — з торбами, одна молодша — зі страшно втомленими світлими очима, негарно підведеними занадто жирним олівцем, чорнота якого понаповзала їй у дрібні зморшки. Ніхто не розмовляв, хоча стояли, з огляду на брак місця, доволі близько.
Жінка з підведеними очима весь час зітхала. Іван визирав з-під дашка, де було несподівано затишно та наче аж не самотньо, на вулицю, на розмиті в калюжах вогні, і на хвилину чи дві йому стало легко на серці: це була коротка мить перепочинку, десь на краєчку сухої землі посеред усесвітнього потопу. Він тут у безпеці: ніхто не шукатиме його посеред львівських калюж. А якщо навіть шукатиме, то не знайде.
Іван розкошував отак чверть години, поки калюжі кипіли бульбашками. Проте мусив іти далі. Вибіг з-під дашка, немов стрибнув у зимну купіль. Звідси до Головпошти було близько, але чигала небезпека, бо безліч люду сновигало тут навіть у таку негоду. Вулиці ставали дедалі вужчі, тротуарами, теж вузькими, чалапали перехожі та зачіпали одне одного парасольками, гуркочучи, розтинали простір трамваї, і їхні металеві довгі тіла, здавалося, враз займали собою цілу дорогу. Вогні відбивалася у свічадах мокрих тротуарів. Спалахи сліпили Івана. Раптом він завмер: краєм ока угледів тінь. Хтось ішов за ним. Іван постояв трохи просто на вулиці, чекаючи, — а ну ж це хтось, хто зараз пройде собі мимо. Але ніхто не пройшов. Іван рушив уперед, і за ним знову подалася тінь.
Серце Іванове гупало так швидко, що він змушений був зупинитися, не в змозі йти далі. Усе ж таки вистежили. Переслідувач повторював його власний шлях. Хтось хоче довідатися про його, Іванові, маршрути. Хто? Навіщо? Невже знову «Сашко Петренко»? Невже? Чи це тепер хтось новий? Ну звісно ж, новий… «Сашка» він принаймні знав. «Сашко» був, хоч Іван зізнавався собі в цьому з огидою, майже свій. А чому він гадає собі, що вдома опиниться у безпеці? Хіба він забув, як і чим вони йому погрожували? Хіба він не жаліє Маргіту, свою матір? Хай би краще він був мерцем, принаймні мрець має певність, що його вже ніяк не використають. Хоча звідки він знає (і тут серце його знову викинуло такий кульбіт, що Іван аж заточився), ну от звідки він знає? Може, в них є ціла когорта талановитих медіумів, може, вони терзають душі, викликаючи їх із загробного світу, як Антихрист у Гоголя?.. Може, в них — ціла армія шпигів у всіх без винятку світах, у всіх містах, може, немає такого місця на світі, де, приміром, він, Іван, не був би для когось видимий, а отже, вразливий?..
Напевно, міг би померти від напруги, бо в тому було щось нелюдське, болюче, як товчене скло у трахеї. І справді — не міг дихати. Небо роздерла блискавиця, німа, бо тільки за хвилину почувся грім, і грім той, укупі з різким світлом від блискавки, Івана обудив. Було так, ніби та блискавка і той грім сталися в ньому самому, в його власних глибинах.
Що там казав Ярема? Не вишукувати «стукачів». Не шукати тіней за собою. Не вірити в усе, що начебто коїться довкола. Не боятися, тому що страх, казав Ярема, — це теж тільки думка. Думку можна прогнати. Думку можна замінити на іншу. Іван видихнув. Коли трохи заспокоївся, різко озирнувся, і тінь метнулася в найближчий під’їзд, даючи Іванові час і собі звернути набік. На одному з поворотів нарешті його побачив. Це був високий худий чолов’яга в зеленому плащі.
«Дзуськи! Ти мене не схопиш!» — засміявся нервово тихцем. Якщо це гра, то я тебе переграю. Є ще під’їзди, в яких пахне старим каменем, поїденим цвіллю, де відгонить вареною капустою з-під оббитих розм’яклим дерматином дверей. Іван знав, що під’їзди в Старому місті переважно прохідні, знав, що колись по Львову взагалі можна було ходити не вулицями, а дворами, аж доки більшість тих дворів не позакривали радянські окупанти, щоб легше було ловити людей.
Пірнув у перший-ліпший під’їзд, але двері чорного ходу були зачинені. Чи, може, він торсав не ті двері? Поряд були ще одні, й Іван смикнув за ручку, рвонув на себе. Він опинився в коридорі чиєїсь квартири. Із глибини помешкання чувся сміх. Пахло старими килимами, струхлявілим деревом меблів, тютюном і ще дечим — живким і тривожним. Іван ступив кілька кроків по вицвілих хідниках, зазирнув у першу кімнату, там стояв стіл, а довкола нього, безладно, — багато стільців, усі з різних гарнітурів, з вицвілою оббивкою. На столі стояла ваза з червоними скляними тюльпанами.
Раптом розчахнулися двері до кухні, звідти вибігла, сміючись, напівроздягнута жінка; сукня — розщібнута до самого низу, а на ногах — панчохи, старожитні, дивно збудливі. За нею гнався чоловік, тримав сигарету в руці, й видно було, що гонитва ця не має нічого спільного з власне-ловами, бо це тільки гра у лови. Іван ледве встиг відступити вбік. На нього навіть не звернули уваги, так ніби його присутність сприймалася як очікувана. Дивна то була квартира: повна сміху, повна скляних тюльпанів.
Іван уже був повернувся до виходу, коли шлях йому перепинила маленька суха жіночка, чиїх кроків він не почув. Вона стояла й дивилася на нього впритул. Іванові стало соромно. Тільки зараз він зауважив, що з його наскрізь мокрого одягу на підлогу скрапує вода. Волосся прилипло до чола і до скронь. «Вибачте, — сказав він. — Я помилився дверима». Із далекої кімнати гукнули: «Хто це?» — і лишень тоді жінка розтулила вузькі, густо намальовані бордовою помадою вуста, і промовила, навіть не піднімаючи голосу: «Та студентик один».
Іван відступив до дверей, натиснув на клямку і вибіг з квартири. Якого біса його туди взагалі занесло? Невже він не може відрізнити вхідних дверей від дверей до помешкання? Це ж не вища математика, особливого думання не потребує. Спересердя сягнув рукою в кишеню плаща, аби закурити, але сигарети, звичайно ж, розмокли. Почув рипіння: у під’їзд хтось зайшов. Не сумніваючись, що це його переслідувач у плащі, Іван, не роздумуючи, кинувся сходами нагору. Зрештою, цей у зеленому теж може піднятися сходами, і тоді... Іван почув, як незнайомець — він чомусь не сумнівався, що це чоловік, — подзвонив у ту саму квартиру, де щойно був Іван, і як вихлюпнувся на коридор той-таки сміх, а за мить — музика. Двері зачинилися, і стало тихо.
Іван стояв на прогоні між поверхами, біля відчиненого вікна. Більше ніхто сюди не заходив. Ніхто Івана не переслідував. Чомусь тепер він був певний цього. Потягнув носом повітря: пахло мокрою стружкою і напіврозкладеним сміттям. Вікно виходило у дворик, один із тих кам’яних мішків, де повітря густе й несвіже, а крізь поїдений грибком камінь пробивається трава. Якраз у таку чорну діру він зараз і заглядає, стовбичачи в чужому під’їзді посеред чужого міста, де в нього тільки і є, що Місько та гуртяга.
Повстанець, теж мені. Підпільник. Вічний революцйонер. Стоїть, загнаний сюди дощем і страхом, поганьблений переслідуваннями, витурений навіть із підпільного борделю, без ламаного шеляга в кишені, якщо не рахувати тих кількох монет по п’ятнадцять копійок, які він стискав у долоні, щоби подзвонити Маргіті. Аж смішно. Ці монети вже вийшли з обігу, але всі збирали їх, бо використовували як жетони. І про що, цікаво, він хоче розмовляти з Маргітою? Ну, та як же. Хоче просити її подзвонити йому завтра ввечері, аби він міг ввести в оману свого найкращого і, здається, єдиного друга, якому боїться сказати прямо, що до краю втомився і хоче додому.
Дощ уперіщив сильніше. З вікна долітали краплі, а іноді й цівки води. Треба було йти. Відраза до себе, яка охопила Івана, перетворилася на гнів. Та що це він, справді!.. Боягузисько!.. Стукнув, хоч і не сильно, п’ястуком по облупленому підвіконню, а Львів і далі дивився на нього мокрим оком вікна. Звідси треба було йти, а з самого міста — їхати. Не буде він дзвонити ніякій Маргіті. Навіщо цей цирк? Він просто прийде в гуртягу і скаже Міськові, що їде. Але не сказав.
Увечері лежав і прикидався, що спить. О п’ятій ранку вислизнув з ліжка, навпомацки знайшов свою торбу, ціле щастя, що досі її до ладу не розпакував, перебравшись сюди з попередньої кавалєрки. Накидав до торби ще якогось свого непраного дрантя, воно висіло близько, на спинці стільця.
Мокрий одяг запхав туди ж; не мав як шукати зараз поліетиленовий пакет, бо це наробило б шуму. Час іти. Місько спав. Іван поклав ключ від кімнати на свою подушку. Потім. Він усе Міськові пояснить, але потім. Зараз він поїде до Маргіти, трохи там відтруситься від усіх своїх бід. Йому стане краще, і тоді він зможе все розповісти. Уже в темному коридорі, присвічуючи собі поганеньким ліхтариком, який знайшовся в сумці, написав Міськові записку — коротку, як постріл: «Повертаюся до батьків, бо мушу. Потім подзвоню. Іван». Подумав — і закреслив «потім подзвоню», а тоді написав ті самі два слова ще раз, угорі, над закресленими.
Фото з Instagram: @ilatanka
