Він досі є для нас сучасним, хоча й народився 207 років тому
Щороку в березні українці, де б вони не були, згадують і вшановують Тараса Шевченка. Це не стільки данина моді чи виконання обов’язку, але певною мірою потреба особистості, яка черпає з його творчості все для нас таке болюче й злободенне, щире й глибоке, щемливе й могутнє, незламне, справжнє. Його доробок – ключ до більш глибокого розуміння потреб, болю, прагнень усього українського народу.
Він – справжній геній, вірний син України, багатогранний і часом складний, як саме життя, але він – надзвичайно сильна духом людина. І як би десятиліттями безбожники не намагалися сфальшувати, приховати, спотворити цю правду – її, як і світло, не сховаєш. Варто просто взяти до рук його твори (поезію, прозу, драматургію), листи, Щоденник, статті, записки, альбоми малюнків тощо – вони віддзеркалюють зокрема і його християнський світогляд, шанобливе, синівське ставлення до Бога і святинь, засвідчують віру і прагнення справедливості, правди, волі, любові, братерства, єднання. Тарас Шевченко впродовж усього свого життя вогненним словом боровся проти неправди, кайданів – не лише царських, панських, а й, насамперед, духовних, якими був скований та ув’язнений віками його рідний народ: «Кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить…».
Сьогодні ми з вами є безпосередніми творцями вільної України, що знають, якою ціною здобувається і захищається свобода, як важко рвуться ті «кайдани» і як злощасні сучасні «пани й кати» досі прагнуть нас лишити рабами, ще дужче скувати. І хоча ми живемо, як і передбачав Тарас Шевченко, «в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій», за нашу волю в протиборстві з агресором досі змушені віддавати свої життя кращі сини й доньки України. Не можуть не бентежити і внутрішні суперечності, незгода і протистояння, від яких так потерпала давня Україна і над якими теж проливав сльози великий Кобзар...
Але погляньмо не лише на перепони, але й на наші здобутки, про які, передбачаючи, писав Тарас Шевченко, – і не втратьмо їх! Неспроста Шевченка намагалися представити атеїстом, бо він критикував тогочасну казенну, поневолену імперією Російську Церкву, називав її «церквою-домовиною» і писав:
«Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..»
Сьогодні ми з вами маємо можливість молитися в Україні рідною мовою в своїй рідній, єдиній помісній автокефальній Православній Церкві України. Пам’ять, настанови й духовний заповіт Тараса Шевченка живуть серед нашого побожного народу. Він досі є для нас сучасним, хоча й народився 207 років тому. І я впевнений, що таким же цікавим, актуальним і правдивим він житиме і промовлятиме до українських душ на віки – допоки є наш народ і є та Україна, про яку він закликав молити Бога:
«Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть».
Митрополит Епіфаній
FB
реклама