Сергій Проскурня... У моєму дорослому житті він

Сергій Проскурня... У моєму дорослому житті він "був завжди"

Блоги
Укрінформ
Як нам тепер "зашивати" його відсутність – це вже наші проблеми...

Не стало Сергія Проскурні. Несподівано. Нагло. Приголомшливо. Він був невід'ємною "цементуючою" частиною київського культурного простору десь від тих самих років, коли цей простір (у кінці 1980-х, у "перестройку") почав оживати, відтерпати від мертвецької, "больше-трьох-нє-собірацца", щербиччини.

Навіть не пам'ятаю, як ми познайомились, – Сергій ("Гурвінек", як його тоді звали в богемних колах) з'являвся скрізь, де "щось відбувалось", кипів ідеями й задумами один другого ексцентричнішими, і по-дитячому тішився, коли "щось відбувалось". На Новоріччя-1988 він організував зі студентів консерваторії вперше, від часу "арештованої коляди" 1972-го, відроджений вертеп, який, перш ніж піти по квартирах "відомих киян", співав на нинішньому Майдані (це чи не вперше на нашій пам'яті "мистецтво вийшло на вулицю"!), і я пам'ятаю, як Сергій щасливо тоді світився відстовбурченими вухами, і похвалився мені, що він теж уже частина міського фольклору, бо й про нього складають вірші: "Як на сцені йде фіґня – значить, ставив Проскурня!" (с) Підозрюю, що цей віршик він сам і придумав. Його дар був – перетворювати життя на театр в усіх його щоденних проявах (у попередньому поколінні чимось подібним, як розумію, був Параджанов), те, що професійною мовою називається – "режисер театралізованих дійств". Там він був у своїй стихії – повний непозбутнього захвату хлопчика, якого вперше взяли на парад: кругом людно, гамірно, весело, літають повітряні кульки, "і всі сміються як вино, і всі співають як вино..." (с)

Тобто, в моєму дорослому житті він "був завжди" – завжди несподівано вигулькував з якоюсь черговою шаленою ідеєю, заклопотаним голосом Вінні-Пухового Кролика кудись закликав або запрошував, – і завжди можна було його набрати з як завгодно авантюрною пропозицією: через одне рукостискання він "знав усіх" і обожнював зводити людей докупи, як акторів у несподіваній мізансцені, – "зшиваючи" довколишній простір на живу нитку... "Мистецьке Березілля", "Фестиваль одної п'єси" (за яким мені досі шкода! – тиждень "Одержимої", тиждень "Чекаючи на Ґодо", різними мовами, від театрів різних країн, – а потім переховування від кредиторів, бо заліз у борги, і це теж був свого роду перформанс – як він собі з тим радив...), багаторічні намагання отримати свій театр, від яких його весь час "відводило", і весь час та сама "агора" в полі зору, в фокусі прикладання сил – вулиця, площа, стадіон, і так аж до дзвінка 7-го березня 2014 р. включно – "Ти мусиш виступити на Майдані з промовою до 200-ліття Шевченка!" (авжеж, то теж зробив він, ціле святкування придумав і організував буквально "на коліні", бо офіційна ювілейна програма передбачала урочистий саміт Януковича з Путіним у Каневі, а іншої напоготові не було, і не було б кому нею в ті дні зайнятися – якби не Проскурня, що знайшов геніально просте рішення: винести 200-ліття Шевченка, з усіма ювілейними промовами, на Майдан, – і все відбулося, мов так і мало бути, всі наші символи й коди зійшлися в 200-літньому пазлі...)

Це Сергій придумав узимку 1996-го – презентувати "Польові дослідження з українського сексу" у "високосний день", 29 лютого. Він став і режисером цілого того славетного прем'єрного дійства – "суд над книжкою", "тройка засідателів", прокурор, адвокат, свідки, останнє слово підсудного (зачитаний уривок), засудження до продажу з молотка... Пам'ятаю його щасливий голос у слухавці, коли ми це все обговорювали по телефону: "Господи, як жити хочеться!" І як він сам бігав під час "виконання вироку" з тим "підсудним" примірником по рядах Великого залу Будинку вчителя, збираючи на підсудному "підписи свідків" і щораз викликаючи, з урочистістю середньовічного герольда: "Підписує Соломія Павличко!", "Підписує Іван Драч!", – і чути було, що його просто розпирає од кайфу, що він от-от злетить, як повітряна кулька...

І от він злетів.
Легко й красиво, в своєму стилі: ось він був – а ось його вже нема.
І як нам тепер "зашивати" його відсутність – це вже наші проблеми...

R.I.P., Сергію. Спасибі за все.
І вибач за все, чого не встигла.

На фото: травень 1987 р., один з перших Днів Києва на Андріївському узвозі (уже дозволено "мистецький ярмарок"!), зліва – Сергій Проскурня, справа – Оксана Забужко (хто посередині – не пам'ятаю).

Оксана Забужко
FB

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-