«Лістапад». Кінофестиваль як фігура замовчування

«Лістапад». Кінофестиваль як фігура замовчування

Білорусь-2020
Укрінформ
Головна кіноподія року в Білорусі була скасована за добу до відкриття

У нашій тривожній сучасності особливо цінними стають кінофестивалі, організатори яких не лише знайомлять аудиторію з головними досягненнями мистецтва кіно, а й сприяють культурному осмисленню значущих соціально-політичних проблем. У цьому сенсі Мінський МКФ «Лістапад», один з найбільших фестивалів Східної Європи, можна назвати зразковим, а його 27-а редакція, яка мала пройти з 6-го по 13-листопада, стала, на жаль, ідеальним відображенням того, що відбувається в країні.

Іноземних завсідників «Лістапада» завжди дивувала його незалежність від ідеологічного диктату, яка досягалася дирекцією завдяки виснажливим суперечкам з наглядачами з місцевого Міністерства культури. Здається, про білоруську політичну специфіку тут зазвичай нагадували лише промови на парадних церемоніях з неодмінним вихвалянням ролі президента у становленні фестивалю.

У дні ж революційних заворушень і жорстоких спроб їх придушити громадянська позиція «Лістапада» проявилася з особливою виразністю – у публічних виступах представників фестивальної команди на підтримку народного протесту, у підборі програм з безліччю стрічок, які досліджують природу диктатури і здатність особистості і суспільства чинити їй опір, у плакаті фестивалю з Караколем з «Міста майстрів», цим уособленням боротьби маленької людини проти тиранії, яка задумливо спирається на свою мітлу посеред мінчан на прогулянці.

Залишалася надія, що зайнятому вуличним протистоянням Аргусу режиму не вистачить його тисячі очей, щоб виявити опозиційність фестивалю. Однак менш ніж за добу до перших заходів (і після проведення вітальної зум-конференції з іноземною пресою, деякі з представників якої вже наступного дня, не підозрюючи про те, що трапилося, опублікували матеріали-анонси) Мінкульт оголосив про скасування «Лістапада».

Очевидно, мстиве прагнення чиновників продемонструвати свою владу «зарвавшейся» кіноспільноті придушило в них будь-яку повагу до дотримання пристойності навіть перед обличчям міжнародної аудиторії, якій не було запропоновано хоч якесь правдоподібне пояснення. Причиною заборони була названа «неблагоприятная эпидемиологическая ситуация» - всупереч демонстративній байдужості влади Лукашенкової Білорусії до поширення ковіду, безперебійній роботі кінотеатрів (скасовані були виключно сеанси «Лістапада») і готовності команди фестивалю перевести захід в онлайн-режим.

У відомому сенсі скасування «Лістапада» дозволило йому відбутися з особливою очевидністю, продемонструвавши рішучу нездатність влади не лише залучити на свій бік представників культурної еліти, а й взаємодіяти з ними хоч у якийсь цивілізований спосіб.

І все ж кожному, для кого професія є покликанням і способом життя, неважко уявити почуття команди фестивалю, чию роботу, яка проводилася протягом року – чи не найважчого в історії кінофестивального руху – перекреслено одним вельможним розпорядженням. Особливого жалю заслуговують учасники національного конкурсу, який об'єднав найкращих представників сучасного білоруського кіно, для яких «Лістапад» був унікальною можливістю представити глядачам свої роботи, створені всупереч державній культурній політиці. При цьому велика частина їхніх стрічок присвячена тим "ніким не захищеним, нікому не дорогим" мешканцям соціальних околиць, хто лише завдяки художнім творам може опинитися в полі зору більш успішних співгромадян.

Варто зауважити, що характерне для білоруських кінематографістів, перш за все режисерів документального кіно, звернення до «непарадного» боку реальності – загалом є далеким від політичної публіцистики. Їхні твори показують людську гідність, значимість тих, чиє існування за будь-якого соціально-політичного устрою було б пов'язане з тяготами і поневіряннями.

Так, фільм "Обійми потрібні мені твої..." одного з найкращих білоруських документалістів Андрія Кутіли (ми писали про його стрічку «Стриптиз і війна») розповідає про паралізовану з дитинства уродженку безвісного села, яка, здавалося б, разом з матір'ю, яка за нею доглядає, приречені на життя у своїх скорботах. Однак поетичний дар і романтичне світовідчуття дозволяють їй перетворювати непоказну дійсність, знаходити в ній джерело натхнення для віршів і малюнків про далекі пристрасті і пригоди. У "Проживаючих" Андрія Князевича медики і медсестри диспансеру для пацієнтів з ментальними розладами полегшують своїм підопічним перебування у світі їхніх фантазій, допомагають дітям, які ніколи не стануть дорослими, відчути якщо не свою повноцінність, то радість буття. "Діма" Діми Дєдка присвячений літньому жителю села, який з дитинства обрав ремесло злодія, який розмірковує про своє життя злочинця, не шукає виправдань і, схоже, не відчуває ні найменшого жалю і почуття провини. Центральний персонаж стрічки Алеся Лапо "Усі заходи за планом", директор сільського БК, намагається організувати комп'ютерні курси для літніх людей, Але запал ентузіаста цифрової епохи в'язне у віковому укладі білоруських селян – догляд за худобою, онуки, які приїхали на канікули і портвейн з закускою затьмарюють мережеві спокуси. Герої "Невидимого раю" Дар'ї Юркевич, які мешкають у такому самомі селі, мати-одиначка з дітьми, хоча і значно молодше, здається, не потребують модернізації свого світу так само. Але у цьому Едемському саду скотних дворів і перелісків з зубрами причаївся змій науково-технічного прогресу, які поволі губить і старих, і молодих - село розташоване в зоні радіоактивного ураження після аварії на Чорнобильській АЕС.

Кадр из фильма «Запретная зона». Источник: https://minsknews.by
Кадр з фільму "Заборонена зона". Джерело: https://minsknews.by

Так само актуальна і для нашої країни тема наслідків техногенної катастрофи стала відправною точкою для єдиної ігрової стрічки конкурсу, "Забороненої зони" Мітрія Семенова-Алейнікова. Кілька молодих людей наприкінці вісімдесятих (треба зауважити, що, попри деякі лексичні огріхи, культурно-побутовий антураж часу відтворений тут набагато краще, ніж у присвячених тому ж часу українських гостросюжетних стрічках на кшталт "По той бік" Саші Литвиненка і "Синевира" братів Альошечкіних) рушають на відпочинок у лісову глушину і необачно забрідають до зони відчуження. Пронизаною смертоносним випромінюванням чащею бродять зграї собак-людожерів і таємничий убивця, але, як свідчить цей по-справжньому захоплюючий і несподівано недурний трилер, найбільшою загрозою може обернутися зло, яке оселилося у нашому серці. Необхідність боротися за своє життя швидко збиває з героїв, вирваних зі звичного середовища, наліт цивілізації; коли ж до їхніх руки потрапляє набита рублями сумка (радіоактивна зараженість банкнот виступає метафорою руйнівної сили жадібності), небагато з них спроможні зберегти людську подобу.

"Код предків"

Більш приємним речам, які об'єднують наші країни, присвячений науково-популярний "Код предків" українського режисера Володимира Луцького (відомого за фільмом "Чорний квадрат"). Стрічка досліджує музичний фольклор Поліського краю, пояснює схожість пронесених крізь століття мелодій і ритмів спільністю укладу білоруських і українських селищ, далеких від торних доріг Імперії, які зберігають стародавні звичаї і ритуали. Завдяки своїм героям, жителям поліської глибинки, музикантам і вченим, автори фільму відтворюють сучасне побутування старовинних пісень і обрядів від сприйняття фольклору, як нагадування про уявлення минулих поколінь, до досить цікавих просторікувань про язичницьку цивілізацію відунів-чаклунів, які сховали таємні знання від адептів християнства у казках на кшталт «Колобка», в якому зашифровані шляхи небесних світил.

Якщо "Заборонена зона" і "Код предків" орієнтовані на широку аудиторію, яка розраховує провести біля екрану час у приємному трепеті або дізнатися щось нове і примітне, фільм одного з найбільш знаних молодих білоруських постановників Нікіти Лаврецького виявляється досвідом радикального авторського кіновисказування, орієнтованого на ідеального глядача (простіше кажучи, на самого автора), що відображено і у назві стрічки – "Нікіта Лаврецький". Разом з тим, при всій своєрідності підходу, проблематика твору, яка болісно знайома дуже багатьом, і гранична щирість, яка вирізняє його – здатні викликати співпереживання і у тих шанувальників кіно, хто вважає за краще не збагачувати свій глядацький досвід досягненнями артхауса.

Никита Лаврецкий / Фото: Фото: Максим Тарналицкий
Нікіта Лаврецький / Фото: Максим Тарналицький

"Нікіта Лаврецький" складається з відеозаписів, зроблених членами родини режисера, його однокласниками і ним самим (у режисерів, які перебувають в авангарді сучасного кінопроцесу, звернення до VHS-архівів є досить популярним – у вітчизняному кіно цей матеріал чудово використовує Філіп Сотніченко). Вже ідилічні сімейні сценки, в яких режисер постає усміхненим хлопчиком чотирьох-п'яти років, пофарбовані (у тому числі і буквально, в залитих червоним кольором стоп-кадрах) тривогою, передчуттям біди. Закадрове гудіння, рапід, уривки з трилерів немов готують глядача до епізодів зі шкільного існування героя, наповненого цькуванням з боку однолітків, яке продовжується в його власних знущаннях над молодшим братом. Лаврецький перетворює невигадливе хоум-відео на наповнене майже метафізичним жахом полотно про демонів жорстокості і стадного інстинкту, які залишили сліди своїх кігтів на більшості з нас, показує зафіксовані на камеру і телефон фрагменти свого існування немов крізь хитку призму пам'яті, суб'єктивної та обривкової, зосередженої не стільки на подіях, скільки на відчуттях.

Тема неупокоєних привидів минулого стала однією з центральних і у міжнародній конкурсній програмі, що також можна назвати своєрідним відображенням повсякденності держави, влада якого так відверто освоює практики радянської епохи. "Мальмкрог" лідера румунської нової хвилі Крісті Пую (фільм, представлений нашому глядачеві на Одеському МКФ) є екранізацією трактату Володимира Соловйова "Три розмови про війну, прогрес і кінець всесвітньої історії з включенням короткої повісті про Антихриста". Цей блискучий твір, один з підсумкових текстів XIX століття, в чомусь примітно застарілий, в чомусь - пророчий, Пую відтворює з сумлінністю, здатною збентежити непідготовленого глядача: кілька представників військово-аристократичної еліти протягом трьох годин сперечаються про взаємодію культур, значення національної самоідентифікації, духовну складову наукового прогресу та фінальну сутичку Добра і Зла – теми, які є настільки ж актуальними в дні путінської агресії, коронавірусу та кліматичних змін, як і напередодні Першої світової. При цьому на безтурботну полеміку персонажів Соловйова лягає відсвіт прийдешніх катастроф, який вловлюється, здається, вже у фігурах мовчазних учасників дії, слугах, які розторопно, з оманливою непримітністю змінюють на обідньому столі страви з уже невідомими нам назвами. Автор знає – і не дає забути про це своїм глядачам, - що кінець звичного героям світу, можливість якого вони обговорюють з такою безтурботністю, набагато ближче, ніж вони можуть уявити, і читати коротку повість про Антихриста вже немає сенсу, адже він і сам не забариться з'явитися.

Картина «Заглавными буквами»
Стрічка "Великими літерами"

Інший видатний румунський режисер Раду Жуде у стрічці "Великими літерами" (була показана у нас в рамках Київської "Молодості") продовжує розмову про катаклізми двадцятого століття, по суті, спільні для всього східноєвропейського простору. Якщо його попередня стрічка "Мені плювати, якщо ми увійдемо в історію як варвари" була присвячена злочинам нацистської диктатури маршала Антонеску та її сучасному сприйняттю, дія "Великих літер" розгортається у соціалістичній Румунії. Фільм розповідає про історію 16-річного школяра з Ботошані Мугура Келінеску, який кілька місяців залишав на фасадах антиурядові написи, поки його не схопили співробітники Секурітате.

Подібно "Варварам", "Великі літери" постають кінематографічним осмисленням виразних засобів документального театру. Драма приреченого підлітка вибудувана на документальних свідченнях, протоколах допитів, доносах, записах підслуханих Секурітате розмов Мугура і його батьків, конспекті виступів на зборах вчителів, які вимагають для свого підопічного суворої кари. Діалоги героїв, звернених обличчям один до одного і в профіль до глядача, монологи, вимовлені анфас, звучать на тлі умовних декорацій, що зображують кабінети румунських чекістів і квартири обивателів. Попри всю статичність, яка спочатку наводить на думку про експозицію музею політичних репресій, що ожила, ця читка сповнена внутрішньої напруги, страху, скорботи і ревного службового завзяття. Епізоди справи Мугура Келінеску перериваються уривками телепрограм, звістками з полів і фабрик, хронікою політичного життя, що зводиться до зображення Чаушеску в оточенні трудящих, який промовляє промови, вручає ордени, репортажами, присвяченими дозвіллю з гімнастикою і парками відпочинку, матеріалами про боротьбу з порушниками порядку, а також з естрадними виступами.

У цій реальності, паралельній до тієї, де з'являються зроблені Мугуром написи про злидні, черги та політичну диктатуру, реальності, добре знайомій нам по телебаченню застою (і настільки схожій з репертуаром офіційних каналів Білорусії), у цих вироблених режимом мріях з куплетами про улюблений край, який процвітає під мудрим керівництвом, з офіцерами у цивільному, зайнятими затриманням водіїв, які порушують спокій громадян гудками, з описом переваг нової моделі холодильника – особливо виділяються репортажі та пісенні номери, присвячені дітям. Так вигуки про майбутніх захисників Батьківщини, про чиє здоров'я і виховання піклується держава, і ліричні замальовки про безтурботне дитинство супроводжують розправу над підлітком, в якій, поряд з професійними катами, беруть участь педагоги, які закликають кинути заблудлу овечку в пащу вовкам – виразний образ державного Сатурна, який стискає в обіймах своїх дітей, щоб негайно зжерти тих, у чиїй вірності виникають сумніви.

Цьому Сатурну протистоять герої фільму "Стіни" Андрія Кутіли, що представлений у "Спеціальних показах". Здається, вже однієї цієї стрічки, нехай і вимушено не допущеної до конкурсу, про тих, хто відбуває бдіння під оспіваними Анною Ахматовою «ослепшими стенами», могло бути достатньо для заборони фестивалю.

- …А у меня сына забрали ни за что, ни про что!

- Вы думаете, здесь кого-то забрали за что-то?

Пропонуючи нашим читачам ознайомитися з цим твором про людей, у яких страх за долю заарештованих, побитих, тих, хто залишився без необхідних ліків, тих дітей, друзів, яких піддають, ймовірно, в цю хвилину новим мукам, викликає не готовність скоритися, а гнів («Нужно садить экономику в тупик – я согласен помирать с голода!»), твором, який показує готовність диктатури розправлятися з інакомислячими з лютістю найбезжальніших окупантів, твором, чиї образи так нагадують про жахи, пережиті нашими співгромадянами сім років тому, про їх мужність і взаємодопомогу, – висловимо надію, що скасований 27-й МКФ «Лістапад» відбудеться вже за іншої влади.

Олександр Гусєв. Київ

Перше фото БелТА і з відкритого доступу

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-